Одне діло пам’ятати за власним бажанням і зовсім інше — пам’ятати та відзначати щось примусово. От таким примусовим у Луганську останні п’ять років є 9 Травня, на яке мобілізують школярів, студентів, учителів, лікарів. Мобілізують не за їхнім бажанням, а під розпис, лякаючи звільненнями та санкціями за неявку. Спершу людей збирають у таких собі «запасниках», де колони формуються й чекають по дві години на початок ходи. Потім усі утворюють велику колону, щоб вразити глядачів із телеекрана та підтвердити всьому світові, як багато в «республіці» людей.
Читайте також: Арифметика втрат
Лише за кілька десятків метрів від цієї колони порожні вулиці, порожні крамниці, а вечорами в багатоповерхівках світиться лише кілька вікон. Після ходи, яка триває набагато менше, ніж доводиться чекати в «запасниках», люди стомлено кажуть, що це чергове свято, коли «ані в полі, ані вдома». Ніхто нічого не зробив і в цей вихідний, бо знову треба було створювати масовку для місцевої «влади». Таким є інший бік роботи в бюджетний галузі. У тій багатотисячній колоні можна зустріти друзів, знайомих, тренера свого сина, викладача малювання чи музики — кого завгодно. Тут усі, кого можливо бодай чимось примусити взяти участь у тій ході, що з кожним роком дедалі більше нагадує карнавал. Люди вдягають військову форму, беруть із собою крихітних дітей, прикрашають дитячі візочки й шиють спеціальний одяг для собак. Скажіть, у чому різниця між 9 Травня в «республіці» та карнавалом у Ріо-де-Жанейро? Усе дуже схоже: музика, люди в костюмах, дискотека і феєрверк.
Знаєте, що мене вразило торік? Наклейка на дверях аптеки, що саме цього дня діє знижка на ліки для ветеранів Другої світової війни, якщо вони підтвердять це посвідченням. Ви уявляєте, скільки років зараз ветеранам, щоб вони поспішали по ліки в центр міста саме цього дня? І таких дивних вражень безліч. День Перемоги вже за кілька годин після параду перетворюється на чергове свято для молоді, яка шукає розваг, призначає побачення, гріється на сонці та використовує будь-яку можливість, щоб весело провести час.
Читайте також: Гра у слова
Люди старшого віку несуть у руках фотографії дітей — тих, хто загинув уже в нинішній війні. Це викликає сум, жаль, сльози. Остання можливість бути ближче до дітей, віддати їм якусь батьківську шану або просто нагадати про загиблих. І все ніби правильно, але чомусь пам’ять стала примусовою, її продають уроздріб, на ній спекулюють. Торік я йшла містом за жінкою, яка тримала в руках фотографію загиблого чоловіка. Загиблого вже в цій війні. На світлині він здавався набагато молодшим за дружину. Тобто за кілька років після його смерті жінка постаріла на десятиріччя. Вона ледве йшла, тримаючи фото. Відчувалося, що вийти з дому їй коштувало неймовірних зусиль, але саме ця фотографія підтримувала її, як колись це робив чоловік, коли йшов поруч із нею. Неможливо було спокійно дивитися на фото загиблих дітей… Для чого? Кому потрібні були їхні життя? Але і в цьому випадку то було щось на зразок пам’яті на винос, як торгують починаючи з квітня георгіївськими стрічками, квітами, наклейками на машини. Місцева мода, данина часу. І я знаю, що мої сусіди вкотре прикрасять свою автівку фотографіями пращурів у військовій формі, але жодного разу не підвезуть на роботу стареньку матір, яка не вписуються в цю місцеву моду на пам’ять, моду на предків-фронтовиків, моду на ввічливість.
Читайте також: Свята і будні
І вже про нинішню війну кажуть: «Ми ж не виїжджали нікуди». І це свідчить чи то про характер, чи про якісь ідеї, чи про мужність. Дивлячись як подати це, як про це сказати. «Не виїжджали» стало критерієм відбору на роботу, показником відданості «республіці». А ті, хто виїжджав, кажуть, навпаки, з натиском: «Так, ми виїжджали, але хіба це щось значить? Нам своє життя дорожче». І якщо ти не поїхав нікуди з міста влітку 2014-го, здається, це як докір: отже, ти не турбуєшся про дітей, занадто недбалий. Якось на роботі за чаєм ми розговорилися на цю тему. Виявилося, що я єдина не виїжджала з міста того літа. І виявилося, що в їхніх очах маю безпечний вигляд. Одна з колег сказала з натиском: «Сама я, може, і не поїхала б, але ж у мене дитина, а її життя для мене щось значить». А я лишилася в місті, маючи таке саме дитя, як у неї, і вона знала про це. Виходило, що мій вчинок був занадто егоїстичним, а в моєму сприйнятті цієї війни не було місця для турботи про власного сина. Виявляється, моє рішення лишитися в місті влітку 2014-го ніколи не буде геройським. І взагалі все залежить від колективу, у якому я перебуваю. Якщо більша частина людей засуджує моє «геройство», пояснити їм свої мотиви я не зможу ніколи.
Ще одне враження — спроби виправдати власні вчинки рівнянням на дідів-фронтовиків. Знаю тих, хто справді брав участь у цьому конфлікті від самого початку. Були в «армії» близько півроку. Страшенно пили, не хотіли нікому підкорятися, ловили кайф від того стану, який давала зброя. Коли від них стали вимагати дисципліни, пішли з «війська». Не працюють, пиячать. Свої вчинки виправдовують саме тим, що так вчинили б і їхні діди, які справді захищали свою Батьківщину.
Важко сказати, чому я перестала сприймати це свято. Я плачу, коли чую пісні про перемогу по місцевому радіо. Шаленію від ароматів травня, бузку, черемшини. Але це моє свято. І мені найменше хочеться віддавати шану показово, по команді, разом зі всіма. Дедалі частіше я йду цього дня на кладовище, щоб схилити голову над могилами фронтовиків, які померли багато років тому і ніколи не дізнаються про те, що пам’ять стала продаватися вроздріб, а старі фотографії перетворилися на елемент карнавалу.