Про негаразди українського ринку праці можна розповідати нескінченно: тут тобі і тіньова зайнятість, і трудова міграція, яка загрожує дефіцитом робочих рук, і незнищенне безробіття. Але останнім часом у полі зору експертів та урядовців з’явилася ще одна проблема: диспропорція між тим, яку освіту здобувають українці, і тим, яких фахівців потребує економіка. До переліку професій загальнодержавного значення (себто дефіцитних), що востаннє оновлювався рівно рік тому, входять слюсарі, зварювальники, фрезерувальники та ще зо два десятки спеціальностей переважно промислово-виробничого спектра. Тим часом, за словами міністра освіти Лілії Гриневич, із-поміж випускників шкіл лише 20% нині обирає професійну освіту, натомість 80% штурмує виші. Причому підсумки вступної кампанії щороку свідчать, що найпопулярнішими серед абітурієнтів спеціальностями є філологія, право, менеджмент, економіка тощо.
Така суспільна поведінка видається безглуздою, оскільки попит на фахівців відповідних профілів значно нижчий за пропозицію. За даними Держслужби зайнятості, у 2018-му на обліку в центрах зайнятості Києва, Харкова, Одеси, Львова та інших великих міст частка осіб із вищою освітою коливалася в межах 85–90%. Виходить, що Україна рухається до моменту, коли задовольнити потреби ринку праці в робітничих кадрах можна буде лише завдяки трудовим мігрантам, наприклад із Азії, — схожі думки вже давно циркулюють в експертному середовищі. Але насправді все не так однозначно. Не виключено, що освітні стратегії українців безглузді тільки на перший погляд і що насправді ринок праці потерпає не так від дефіциту робочих рук, як від дефіциту привабливих робочих місць.
Читайте також: Спальний район Європи?
Щоб краще зрозуміти теперішню ситуацію, слід подивитися, як вона утворилася. Рушійною силою, яка почала формувати сьогоднішню диспропорцію на ринку праці, стала соціально-економічна криза 1990-х років. Не секрет, що вона супроводжувалася масштабною деіндустріалізацією, що зачепила всю країну від Донецька до Львова. Лише за десятиліття — із 1990-го по 2000‑й — індекси промислового виробництва в Україні буквально обвалилися: у виробництві будматеріалів — на 77%, у машинобудуванні, металообробці та хімічній галузі — на 60%, у легкій промисловості — на 62%, у харчовій — на 48% (Держстат). Разом з економічними показниками різко впала кількість робочих місць: у ті самі роки чисельність працівників у промислово-виробничому секторі зменшилася майже вдвічі (із 7,1 до 3,4 млн осіб), а в окремих галузях — приміром, у машинобудуванні — навіть утричі. Вакансії, що збереглися, стали куди менш привабливими, ніж у докризові часи, через затримки та невиплати зарплат, погіршення умов праці тощо. Водночас на ринку праці виникали нові ніші, їх вільно й невільно заповнювали ті, кого криза вибила з насиджених місць. Бум вищої освіти став закономірною реакцією суспільства на те, у якому становищі опинився прошарок «синіх комірців», котрі ще недавно були «класом-гегемоном», а тепер не знали, куди себе подіти. Утім, стверджувати, мовляв, українці, масово відправляючи своїх чад до вишів, усерйоз розраховували, що вони всі як один стануть високооплачуваними «білими комірцями», — це явне перебільшення. Хоча б тому, що вища освіта в ті часи також переживала зміни, суть і наслідки яких суспільство усвідомлювало й приймало як даність.
Читайте також: 2019-ий: слалом по ризиках
Передусім ідеться про те, що вища освіта ставала дедалі масовішою та доступнішою, але і якість її гіршала. У роки незалежності Україна пережила справжній університетський бум: за 1991–2013-й кількість навчальних закладів ІІІ–IV рівнів акредитації зросла на 236%, а студентів у них побільшало майже на 210%. Тим часом заклади І–ІІ рівнів акредитації зазнали зворотної тенденції (Держстат). У результаті в дзеркалі статистики ситуація в країні здавалася дуже привабливою, маючи високу частку населення з вищою освітою: в Інституті демографії та соціальних досліджень НАНУ оперують цифрою 76%. Темпи освітнього буму задавали комерціалізація, яка перетворила вищу освіту на вельми прибутковий бізнес, а також лояльне ставлення Міністерства освіти, завдяки чому акредитацію отримували навіть вельми сумнівні контори.
Суспільство все це чудово розуміло. Зокрема, і те, що освіта вже не гарантує автоматичного працевлаштування, як було за радянських часів. Тому в сенсі перспектив на майбутнє університетський диплом сприймався радше як лотерейний білет, а не квиток на потяг. Попри це, для кількох поколінь українців вища освіта стала майже обов’язковим продовженням шкільної. І в реаліях тих часів (які, загалом кажучи, тривають ще й досі) це було спробою пристосування до ненормальних соціально-економічних умов. Звичайно, для такої кількості «білих комірців» ринок праці не мав місць. Однак ця невідповідність згладжувалася внаслідок масової перекваліфікації: випускники модних юридичних, економічних і філологічних факультетів ішли працювати офіс-менеджерами, діловодами, продавцями — коротше кажучи, тими, на кого в конкретний момент і в конкретній місцевості був попит.
Читайте також: Рік перших ластівок. Економічні підсумки 2018-го
Часто така перекваліфікація відбувалася без здобуття другої формальної освіти, навчання відбувалося вже в процесі стажування та роботи. Про справжні масштаби цього процесу можна лише здогадуватися, оскільки водночас значний відсоток економіки було загнано в тінь. За розрахунками Міністерства економіки, на початку 2000-х років частка тіньової економіки перевищувала 40% ВВП і наступного десятиліття коливалася в межах 28–34% ВВП. Разом із нею в тінь потрапила й суттєва частка ринку праці: за даними Держстату, протягом 2000-х кількість неформально працевлаштованих зросла з 15% до 23% працездатного населення. Однак наявні дані більш ніж промовисті: за оцінками Держслужби зайнятості, 51% молодих українців працює не за фахом, але й така цифра може виявитися надто оптимістичною. Хай там як, усе це аж ніяк не виняткове й тим більше не катастрофічне явище. Почнемо з того, що втрата надійного зв’язку між освітою та подальшими кар’єрними перспективами характерна також для розвинених європейських країн. У 1990-х роках німецький соціолог Ульріх Бек порівнював ситуацію у вищій освіті з «примарним вокзалом», де кожен зобов’язаний купувати квиток, але він ще не гарантує місця в потрібному поїзді. Звичайно, ми долучилися до світового тренду інакше, ніж Німеччина, але шляху назад немає ні для них, ні для нас. До того ж конкуренцію традиційній вищій освіті сьогодні становлять короткі курси, спрямовані на швидке опанування конкретних знань та навичок. Чому? Бо в умовах швидкоплинних економічних і технологічних змін п’ять-шість років — це надто довго. І тут Україна — нехай манівцями — також опинилася недалеко від світового тренду.
Поліпшити ситуацію можна цілком очевидним способом. По-перше, ідеться про реабілітацію професійно-технічної освіти, причому не в іміджевому, а у матеріальному розумінні. Уже сьогодні на базі старих закладів профтехосвіти створюються модернізовані навчально-практичні центри, де готують «дефіцитних» фахівців. Перенавчання не є великою проблемою: так, торік у Держслужбі зайнятості повідомляли, що 45% безробітних опановує робітничі професії. По-друге, на мотивації абітурієнтів можна впливати, регулюючи держзамовлення, а також налагоджуючи ефективну систему профорієнтації. Одне слово, вигадувати велосипед тут не потрібно. Проте зовсім не факт, що це дасть змогу усунути дефіцит «синіх комірців». Щойно суспільство відчує, що робітничий фах може забезпечити ліпше майбутнє, ніж поневіряння з дипломом маркетолога, зміниться й ситуація в освітній сфері. Нині Україна справді переживає повторну індустріалізацію: за останніми підрахунками, із 2014-го в ній відкрилося понад 200 нових заводів. Але не факт, що саме на ці заводи підуть працювати відроджені «сині комірці» України: тепер потужну конкуренцію вітчизняним роботодавцям становлять європейські. За словами міністра соціальної політики Андрія Реви, на постійній основі за кордоном нині працює 3,2 млн українців, а на сезонні заробітки виїздить до 9 млн. Не треба пояснювати, що за характером своєї зайнятості це і є представники робітничих спеціальностей, на брак яких скаржаться українські чиновники та бізнесмени. І ставати заробітчанами цих людей змушують якраз-таки роботодавці, а не неправильний вибір власної освіти чи неадекватний погляд на життя.
Читайте також: Світ у 2019-му і прогнози для України
«Сьогодні легка промисловість потерпає від того, що в ній немає тих швачок, які володіють навичками роботи з відповідним обладнанням», — розповідала торік міністерка освіти й науки Лілія Гриневич. У 2016-му про дефіцит людей такої професії згадував і прем’єр-міністр Володимир Гройсман. Із ними не посперечаєшся: за даними Держслужби зайнятості, на 11 тис. вакансій швачок у 2017 році припадало лише 547 випускників відповідного фаху. Неважко уявити, що колективними зусиллями освітян, уряду та роботодавців кількість випускників-швачок включно з перекваліфікованими філологами та маркетологами суттєво зросла. Але чи працевлаштовуватимуться вони саме в Україні? За даними звіту міжнародної організації Clean Clothes Campaign за 2017-й, умови праці швачок в Україні вкрай скрутні. Як показало польове дослідження, поширеними явищами є понаднормове навантаження, зарплатня в межах прожиткового мінімуму, неприйнятні умови праці тощо. Це за ситуації, що в Україні виготовляється чимало продукції для відомих міжнародних брендів. Тож не дивно, що такі фабрики постійно потерпатимуть і від плинності кадрів, і від їхнього дефіциту. А молоді українці тим часом обиратимуть заробітчанство або ж «пошуки себе» після отримання університетського диплому. Швидко подолати цю тенденцію не вийде, бо, за підрахунками економістів, заробітчанство втрачатиме популярність, коли рівень українських зарплат становитиме бодай 75% польських, а це справа неблизької перспективи. Тому є ризик, що роботодавці (можливо, за потурання уряду) підуть шляхом найменшого спротиву, зробивши ставку на трудових мігрантів, завдяки яким покриватимуться всі диспропорції на ринку праці. Але ціна такого рішення для України буде дуже високою.