Економіка

  ▪   Олександр Крамар

Спальний район Європи?

Яких викликів очікувати від зростання трудової міграції українців до країн ЄС

Українська трудова міграція останніх років кардинально відрізняється від усієї попередньої як за своєю природою, так і за впливом на соціально-економічну ситуацію в країні. Масштаб цього впливу лише починає відчуватися. Але вже тепер очевидно, що без належного переосмислення та корекції економічної, податкової та соціальної політики він загрожуватиме великими проблемами й дисбалансами. 


Українське заробітчанство 1990-х — початку 2000-х значно частіше, ніж сьогодні, було формою виживання для тих, хто справді втратив засоби для існування в переламний період на Батьківщині. Потоки міграції спрямовувалися переважно до віддалених країн Західної Європи, і в абсолютній більшості нелегальні мігранти рідко поверталися до набуття якимось чином офіційного статусу в новій країні проживання. Натомість сучасні трудові міграції є переважно офіційними, зі значно помітнішими маятниковою та сезонною складовими, тож чимдалі більше набирають рис звичайного продовження внутрішньодержавних міграцій українців. Ідеться про потоки працівників із депресивніших регіонів країни, сільської периферії чи передмість до більших і заможніших економічних центрів. У цьому сенсі масштаби міграції за кордон уже не здаються аж такими великими, а потенціал для їх зростання залишається все ще досить високим. Адже, як свідчать дані Держстату, тільки з 2012 року з різних, однак переважно соціально-економічних причин, навіть офіційне місце реєстрації в межах України змінювали по 450–650 тис. осіб щороку. Ще більша кількість робила це неофіційно або була учасником маятникових і сезонних міграцій із населених пунктів, де проживала, до тих, де заробляла. Але цей рух українців у межах країни залишається не таким помітним, як транскордонні міграції, хоч і має не надто менший доленосний вплив на зміни в соціально-економічній чи податковій сферах. 

 

Читайте також: 2019-ий: слалом по ризиках


Останнім часом такі внутрішні перетоки між спальними та робочими районами й місцевостями всередині країни просто вихлюпнулися за її межі. Причому не внаслідок якогось різкого погіршення соціально-економічної ситуації в країні, як нині це популярно пояснювати, а головним чином у результаті лібералізації візового режиму та полегшення можливостей офіційного працевлаштування в сусідніх із Україною країнах ЄС, які потребують більше робочих рук. Це стало закономірним наслідком процесу перетворення її на частину єдиного європейського економічного й людського простору в умовах слабшої конкурентоспроможності вітчизняного ринку праці.


Не Польщею єдиною


Першим і наразі найпотужнішим «пилососом» для українських заробітчан стала найбільша сусідня держава й економіка ЄС — Польща. Лише 2017-го її влада видала нові дозволи на перебування в країні понад 585 тис. громадян України, а в III кварталі 2018 року, за даними Фонду соціального страхування Польщі, кількість українців, які там працюють легально, збільшилася до 426 тис. Однак значення польського ринку праці останнім часом послаблюється для українських заробітчан. Аналітичні розвідки НБУ фіксують гальмування темпів видачі нових дозволів, що є підставою прогнозувати зменшення напливу українських мігрантів до Польщі у 2019-му та особливо надалі. Кількість поданих там заяв на працевлаштування українців у першому півріччі 2018-го зменшилася до рівня першого півріччя 2016-го. 


Почавши з Польщі, українці значно активніше останнім часом освоюють ринки праці інших, наразі насамперед постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи, де доступ до ринку праці значно полегшився. Зокрема, наші співвітчизники лідирують в отриманні дозволів на проживання чи працевлаштування в Литві, Естонії, Чехії, Словаччині та Угорщині. А нещодавно ввійшли й до трійки лідерів за імміграцією — до Болгарії, Хорватії, Латвії та Данії.

 

Читайте також: Рік перших ластівок. Економічні підсумки 2018-го

 

Наприклад, 2016-го офіційна квота на працівників з України в Чехії становила лише 3,8 тис. осіб, однак відтоді зросла більш як у 10 разів, щороку подвоюючись (до 7,2 тис. на початку 2017-го, 19,6 тис. на початку 2018-го та 40 тис. відповідно до останніх рішень чеського уряду). Якщо у 2016 році Литва видала 18 тис. робочих віз, із яких близько 10 тис. отримали українці, то у 2017-му їх було видано вже 20 тис. українців. А 2018 року українські заробітчани в цій країні отримали 18 тис. дозволів на роботу лише за сім місяців. У більш як удвічі меншій Естонії за три квартали 2018-го кількість українців, які отримали дозволи на роботу чи посвідку на проживання, сягнула 12 тис. осіб, що також становить майже 1% усього населення країни (а не лише працездатного). Найменше серед країн Балтії наразі українці їдуть до найбіднішої Латвії (близько 3 тис. робочих віз). Однак, враховуючи динаміку зростання трудової міграції до інших країн Центрально-Східної Європи, незабаром також може йтися вже про десятки тисяч українців на території Латвії. 


Німеччина наступна


Стрімке розширення доступу українських працівників до порівняно невеликих держав Центрально-Східної Європи може виявитися лише прелюдією до масштабного виходу на ринок праці найбільшої економіки ЄС з одним із найвищих на континенті рівнем зарплат — Німеччини. Українська трудова міграція там наразі представлена досить помірно: за офіційними даними, кількість наших громадян, які мають в країні офіційну роботу, сягнула 43 тис. осіб, збільшившись у 2018-му на 10%. Тобто сьогодні йдеться про цифри, які не надто вирізняються на тлі в кілька й десятки разів менших Чехії, Литви чи Естонії зі значно слабшими економіками та нижчими заробітками. 


Проте ситуація може кардинально змінитися вже з наступного року, оскільки в Берліні, як раніше в його східних сусідів, вирішили значно лібералізувати доступ до ринку праці вихідцям із країн, що не є членами ЄС. Нові правила дадуть змогу громадянину країни, яка не входить до ЄС, легше отримати робочу візу на півроку. Заробітчани зможуть не лише заповнювати нові вакансії, а й конкурувати з трудовими мігрантами із сусідніх країн Європейського Союзу. Адже нині в Німеччині налічується понад 420 тис. офіційно зареєстрованих працівників із Польщі та 350 тис. із Румунії. Як прогнозується, чимало українських заробітчан переїде до Німеччини з Польщі. Не можна виключати переорієнтацію на німецький ринок праці й дедалі більшої кількості робітників-українців і з Чехії, Литви, Естонії. А це, своєю чергою, зумовить зростання там попиту й оплати для них, адже українські працівники залишаються найбільшим і найдешевшим резервом для ринку праці цих країн серед усіх інших держав Європи. 

 

Читайте також: Світ у 2019-му і прогнози для України


Усе це провокуватиме відтік більшої кількості нових працівників з України. Різниця зарплат залишається надзвичайно великою. Наприклад, за вже наявними даними, навіть мінімалка в Польщі з 1 січня 2019 року становитиме 2250 злотих, або близько 16,4 тис. грн за нинішнім курсом, у Чехії — 13 350 крон (16,3 тис. грн), у Словаччині — €520, що за нинішнього курсу становитиме приблизно стільки ж, скільки в Польщі. У Литві мінімальна зарплата з початку наступного року буде ще більшою — €555, або 17,5 тис. грн за поточним курсом гривні. А от в Естонії її обсяг сягне €540, однак у цій країні такі виплати не оподатковуються, тож ідеться фактично про еквівалент €675 брутто, або 21,3 тис. грн за поточним курсом, у таких державах, як Польща, Словаччина, Чехія чи Литва, де вона податками обкладається. В Україні ж мінімалка з 2019 року запланована на рівні менш як 4,2 тис. грн (до вирахування податків), і навіть середня зарплата в абсолютній більшості регіонів країни поступатиметься показникам мінімальної в сусідніх державах ЄС. Тож цілком очевидно, що така шалена різниця у вартості праці витягувала й далі витягуватиме українців із вітчизняного ринку праці до розташованих поряд країн Євросоюзу не лише на постійній, а й на сезонній та маятниковій основі. 


Для тих, хто залишиться


При цьому в самій Україні вже зростає конкуренція за тих працівників, які мають попит на європейському ринку праці. Це веде до збільшення їхніх доходів, і така тенденція триватиме, зумовлюючи дедалі більші міжгалузеві перетоки в самій Україні, зокрема й із галузей та професій, які традиційно вважалися кваліфікованішими й складнішими, до простіших, зокрема робітничих. Надзвичайно низькі доходи в бюджетній сфері, секторі державних послуг, а також низці інших галузей економіки, звідки «пряма» міграція до країн ЄС неможлива, змушуватиме частину зайнятих у них перекваліфіковуватися та заміщати вибулих у тих царинах, із яких найактивніше їдуть до країн ЄС. А тим часом коло останніх дедалі активніше розширюється завдяки тим сферам, для яких донедавна ринок праці європейських країн був переважно закритим або важкодоступним. Зокрема, ще навесні 2019-го МОЗ Польщі звернулося до Міносвіти країни з пропозицією спростити порядок підтвердження дипломів про медичну освіту для тих, хто здобував її за кордоном. Однією з головних вимог буде володіння польською мовою. Там нині очікується величезний дефіцит середнього медичного персоналу: із 220 тис. медсестер, що працюють, 73 тис. уже пенсійного віку, а лікарів на тисячу жителів у півтора раза менше, ніж у середньому по країнах ЄС. Звідки компенсуватиметься дефіцит, очевидно: навіть за наявних перешкод із доступом до цього ринку праці 36% загальної кількості іноземців, які мають право на медичну практику в Польщі, уже становлять саме українці. 


Якщо нинішні тенденції триватимуть, то різниця зарплат, помножена на структурні проблеми української економіки й брак державної політики модернізації та нової індустріалізації, за інерцією перетворюватиме Україну лише на великий спальний район багатших держав ЄС. До того ж із відповідною галузевою селекцією та дедалі більшими диспропорціями між кількістю, з одного боку, тих, хто далі тут житиме й працюватиме, а з другого — тих, хто потребуватиме від держави утримання, догляду, соціальної допомоги чи в кращому разі забезпечуватиме потреби співвітчизників, які повертатимуться на якийсь час, щоб витратити вдома зароблені за кордоном гроші. Набираючи щоразу більших розмахів, такий процес загострює дефіцит працівників у низці сегментів української економіки, пожвавлюючи водночас попит на товари й послуги з боку родичів мігрантів, а також залежно від сезону частини їх самих. 

 


Нова реальність зумовлюватиме зміни у ставленні до проблеми заробітчанства та позиціонування трудових мігрантів як у суспільстві, так і у відносинах із державою. Вони позбуваються ореолу «найзнедоленішої частини українського суспільства, яка мусить рятуватися від голодної смерті, оскільки не знайшла собі місця на Батьківщині». Дедалі більше йдеться про людей, які шукають вищих заробітків, а не роботи, яку цілком можуть мати й в Україні, однак за куди меншу плату. При цьому тягар утримання соціальної сфери й інфраструктури на Батьківщині залишають на тих, хто далі працює за значно нижчу оплату. Вирівнювання цін і тарифів в Україні зі світовими, а також підтягування розцінок на працю фахівців у сферах, звідки вони відпливають за кордон, до європейських рівнів, має дістати продовження у формі вирівнювання винагороди за працю тих, хто залишатиметься в решті «домашніх» сфер. 


В умовах, коли Україна дедалі більше перетворюється на спальний район заможніших країн Європи, підходи до оподаткування не можуть залишатися такими, як раніше, оскільки були засновані на пострадянській соціальній моделі. Ситуація або потребуватиме докорінного перебалансування механізмів оподаткування та наповнення соціальних фондів, фінансування освіти й медицини з розширенням внеску в утримання всього цього з боку трудових мігрантів. Або вже невдовзі дуже поглибить деградацію відповідних сфер, загострить дефіцит ресурсів, необхідних для їх фінансування, і водночас посилить фіскальний і квазіфіскальний тиск на тих, хто далі працюватиме й житиме в країні. А отже, пришвидшиться падіння їх реального рівня життя. Адже нинішня, зокрема закладена в Конституцію, модель централізованого фінансування таких благ, як освіта, медицина чи соціальна підтримка, просто не передбачала можливості того, що дуже велика частина працездатних громадян зароблятиме поза національною економікою. Дедалі гостріше ставитиме питання про перекладання щораз більшої частки наповнення бюджету й соціальних фондів на тих, хто працює за кордоном. 

 

Стаття з випуску Світ у 2019

 
 
 
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.