Можливо, «чари» відповідне слово. Коли повсякдення після всіх страхів раптом пускається в танок. Коли можна просто вийти з класів на заповнені людьми вулиці до книгарень на Рези Шаха, де роздають нелегальні листівки. Ті, які ще кілька тижнів тому доводилося, дрібно склавши й сховавши в підручник, у шкільному ранці контрабандою нести додому, а серце мало не вистрибувало з грудей.
Усюди демонстрації. Уже майже щодня люди, голосно скандуючи, проходять вулицями, поліцейські та солдати намагаються їх стримувати, сльозогінний газ, пороховий дим. «Коли стає помітно, що режим хитається, він падає. Це надія на майбутнє, яке належить усім. Це відчуття спільноти. Напевно, «чари» все ж таки невідповідне слово, — розмірковує Парасту Форугар (тут і далі по тексту пряма мова належить їй. — Ред.). — Це радше якась неймовірна сила, спізнаєш її одного разу — і в тебе її вже ніхто не відбере. Дуже боляче бачити, на що все те перетворилося».
Іран відзначив 40-ву річницю революції 1979-го. А якщо точніше, то свою перемогу відсвяткували представники Ісламської республіки, теократичної держави. Однак революцію проти диктаторської монархії шаха чотири десятиліття тому робили далеко не лише мулли та ісламісти. Вона була також боротьбою незліченних лівих і ліберальних громадських активістів, які протягом 37 років правління Мохаммеда Рези Пахлаві тяжко страждали. Коли 11 лютого 1979‑го кінець монархії став фактом, вони теж вважали себе переможцями.
Читайте також: Twitter-базар
Це відчували також Даріуш і Парване Форугар, які впродовж десятків років боролися за демократичний Іран, та їхня на той час 16-річна донька Парасту. Даріуш після повалення шаха став першим міністром праці. Однак сьогодні він і його сім’я символізують ті революційні сили, які були безжально витіснені й стали жертвами об’єднаних довкола аятоли Руголли Хомейні ісламістів. Даріуша та Парване Форугар режим убив 1998-го.
«Моїм батькам зовсім не треба було закликати мене приєднатися»
Їхня донька Парасту живе в Німеччині у вигнанні. Вона пише картини, на яких постаті постраждалих майстерно сплітаються в орнаменти. Її роботи виставлені в Лондоні, Нью-Йорку та Делі. Проте пережиття революції та питання, як вона перетворилася на катастрофу, не полишають її. І чи є в неї все ж таки хоч якийсь шанс трансформуватися в революцію, яка справді несе свободу.
«Моїм батькам зовсім не треба було закликати мене приєднатися, — розповідає Форугар. — Відчуття, нібито щось відбудеться й усе цілковито зміниться, просто висіло в повітрі». Вона помічала це не лише у своїх батькові та матері, а й у своїх друзях. Вони раптом заговорили набагато відважніше й вільніше. У школі Парасту мусила зберігати обачність. Вона знала, що ще троє її однокласників з опозиційних до шаха родин. «Батько однієї з моїх подруг був комуністом. Я могла якось принести їй листівку моїх батьків».
Форугари, звісно, не були лівими. Вони належали до Національного фронту, ліберально-демократичної спілки, яку заснував колишній прем’єр-міністр Мохаммед Мосаддик. Коли він 1953 року спробував націоналізувати ті нафтові родовища країни, які належали британсько-американським коцернам, його усунули через ініційований у Лондоні та Вашингтоні путч. Настало одноосібне правління Мохаммеда Рези Пахлаві. «Тоді, 1977-го, мій батько та інші опозиціонери у відкритому листі закликали шаха повернутися до демократичних цінностей Конституції, — розповідає Форугар. — Цей лист був першою летючкою, яку я, сповнена страху, принесла до школи. Але мені просто не хотілося більше бути такою, як вимагала від нас усіх ця система. Я не хотіла бути вірнопідданою».
Іран за правління шаха був архаїчною диктатурою, яка виставляла себе по-західному модерною, проте плекала виразний культ особи того чоловіка, влада якого трималася на суміші постійного карнавалу та брутального стеження. «На перших трьох сторінках наших шкільних підручників завжди зображали шаха, його дружину та їхнього сина. Обов’язковими були святкування їхніх днів народження, до них у якості чирлідерів залучали учнів. Це був безперервний театр, а ті, що не брали в ньому участі, ставали зайвими. Не було простору, де вільно дихалося б. До цього додавалася жахлива зверхність, яку випромінював шах».
Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?
Кожен громадянин Ірану, як заявляв Мохаммед Реза, мав вступити до «Відродження» — заснованої ним єдиної партії. Не готових до цього шах закликав покинути країну. Шахська спецслужба катувала й убила тисячі громадян. Даріуша Форугара, батька Парасту, знову й знову затримували.
Була й інша революція
«Проте, коли акції протесту почастішали, для моїх батьків та їхніх друзів почалися нові часи. Вони постійно випускали нові летючки, раз на тиждень інформаційний бюлетень, а якщо ставалося щось особливе, то й частіше». В адвокатській канцелярії Даріуша на машинці друкували тексти, додавали заголовки з клейких букв Letraset, а тоді розмножували в інженерному бюро іншого активіста, де був копіювальний апарат. «Мої батьки, напевно, не знали, що я теж поширюю летючки. Але я не могла інакше, адже хотіла брати в цьому участь, усе робити, усе бачити, вбирати в себе. Тепер люди виходили на вулиці та спілкувалися. У Goethe-Institut поети й інтелектуали проводили читання та вперше публічно висловлювали те, що думали. Я хотіла бути причетною. Відчувалася неймовірна свобода бути іншим».
З наростанням протестів Форугари чимраз виразніше відчували розгортання ще однієї революції. «Я пригадую демонстрації в грудні 1978 року. Це був день Ашура, коли шиїти відзначають смерть імама Гусейна. Тоді на протести раптом вийшло неймовірно багато людей. А також моя мати та я. Пригадую ту тисняву. Пам’ятаю, як, озирнувшись, побачила багато чорних чадр, побожних бородатих чоловіків у темному одязі. Мабуть, моя мама була єдиною жінкою без хіджабу. Я спостерігала за нею в натовпі. Вона випромінювала захоплення, ейфорію, проте в тій масі здавалася чимось абсолютно чужорідним».
Ні, це тоді ще нічим не загрожувало. Вони знали, що релігійні мають силу, але були їхніми союзниками. Навіть якщо й думали інакше. «Мої батьки раділи насамперед тому, що нарешті вибухнуло народне повстання, на яке вони так довго сподівалися. Вони не хотіли поборювати побожних, радше воліли поширювати власні послання, щоб скерувати все в правильне русло».
Коли це перестало бути її революцією?
Не було одного моменту, у який все розкрилося, а радше наростаюча підозра, повзуче розчарування, потім своєрідний страх. Розповідаючи про це, Парасту починає з історії, яка сьогодні видається їй символічною. Про повернення Хомейні з вигнання, про те, що вона ані до, ані після того не бачила стількох людей — доки сягає горизонт. Багато хто приніс із собою квіти. Панувало якесь розпачливе захоплення й почалася нестерпна тиснява. У серці Тегерана було 5 млн людей.
Читайте також: Східні «голоси». Що пишуть арабські ЗМІ про Україну
Юна Парасту падає на землю серед інших, намагається встати, їй не дають, дівчині бракує повітря, вона не може вивільнитися, її охоплює паніка. «Якби мене не впіймав і не підняв друг моїх батьків, я, мабуть, загинула б. Це було вперше, коли я відчула той інший бік маси. Той тиск, який вона може чинити, який просто прокочується по тобі й розчавлює. Я вперше пізнала цей страх».
Після такої пригоди дівчина далі захоплювалася революцією. Але тоді також почалися бої серед революціонерів, які щойно спільно повалили монархію. Виникли сутички між лівими та ісламістами.
Її мати заціпеніла від люті та розчарування
Перша спроба запровадження примусового носіння чадри провалилася. Однак надто елегантно одягнені жінки постійно зазнавали нападів на вулицях. Потім заборонили газету, тоді перші партії. Хоча Даріуш Форугар і обіймав посаду міністра праці, це не стримало його та його «Національний фронт» від протестів у нових летючках проти обмеження свободи. Коли мали закривати Тегеранський університет, разом зі студентами протестувала його донька й на короткий час потрапила в оточення, що нажахало її батьків.
«Тоді я помітила, що тієї толерантності, тієї спільності, які я попервах відчувала, насправді не існувало. Виник новий, брутальний примус». Її батько подав у відставку, ліберальний прем’єр-міністр Мехді Базарґан зробив це ще раніше, врешті був зміщений і поміркований президент Абольхасан Банісадр, який після революції змінив шаха як світський глава держави.
Необмежене правління духовенства почалося з масових арештів та страт і з примусу носити паранджу. «Було страшно пересуватися містом, — розповідає Форугар. — Людину лише за начебто контрреволюційний вигляд щомиті могли схопити біля блокпоста. Якщо вони заарештовували когось одного разу, на нього чекав кінець. Щодня в газетах з’являлися списки страчених».
Її батько зник із публічного життя. Її мати заціпеніла від люті та розчарування. Почалася війна проти Іраку. Парасту зголосилася санітаркою на фронт, вона бачила покалічені тіла, трупи, людей, яких насильство вирвало з їхнього життя. «У той час майбутнього більше не було, — каже вона. — Коли я намагалась уявити себе кількома роками пізніше, у мене не виходило». Вона почала малювати якомога натуральніше прості предмети. Це було спробою зцілитися, доступом до дійсності, що видавалась ясною, правильною і гарною. І вона стала чинити спротив. Знову.
На початку 1990-х років, після хвилі репресій, яка прокотилась університетами, Парасту Форугар покинула Іран, виїхавши до Німеччини. Її батьки залишилися й перебували під постійним стеженням, але завжди у відвертій незгоді з владою. Після того як президентом став реформістський представник духівництва Мохаммад Хатамі, Даріуш та Парване Форугари були замордовані у власному домі в Тегерані.
Читайте також: Східна дипломатія, західні тренди
Напевно, це був знак ультраконсерваторів з апарату безпеки, щоб ніхто не сподівався на нову еру змін. Злочинців так ніколи й не ідентифікували. Але Даріуш, вочевидь, готувався до ув’язнення, бо перед тим, як його вбили, витяг шнурки з черевиків та виклав кишенькового годинника.
Іноді з Ірану ледве вдавалося виїхати
Щороку його донька їде до Тегерана, щоб віддати шану своїм убитим батькам та підтримати контакт з опозицією. При цьому її переслідує влада, за нею стежать, викликають, звинувачують. Досі їй щоразу дозволяли виїхати, однак іноді це ледве вдавалося. Та все-таки вона поїде туди знову. Також і тому, що з кожним візитом бачить, скільки іранців невдоволені тим, чим стала революція. «Востаннє, у листопаді, протести були всюди. Це невеликі спонтанні демонстрації, які виникають із повсякдення: працівники, що не отримали платні, пенсіонери, яким не вистачає на життя». Нужда, корупція в країні — найважливіші причини протестів, які не припиняються вже понад рік.
Іноді демонстранти помахують старим прапором шаха, каже Форугар, але то радше через ностальгію за часами, коли цій країні, принаймні матеріально, велося краще. «Передовсім ці люди прагнуть самостійно вирішувати те, що стосується їхнього життя. Вони не хочуть жити в системі, яка всім людським порухам може протиставити лише репресії». І вона помічає ще дещо, що на Заході, можливо, дивує: дуже багато тих, хто в Ірані протестує проти клерикальних правителів, покликаються на революцію 1979 року, яка саме цих правителів і привела до влади, на цінності, про які тоді йшлося, на тодішні обіцянки.
«Коли бачиш страждання, що настали за революцією, це безмежно пригнічує. Але коли згадуєш про те, що було можливим до того, як раптово все змінилося, це додає тобі сил. Сил на спротив».
Адже революція не належить комусь одному.