Ми зустрічаємося у Veterano Pizza. У руці в Євгенії пакет із кольоровим папером і маркерами. Під час розмови вона робить три паперові кораблики. Підписує: «Яни Капу», «Нікополь», «Бердянськ». Ставить їх на рецепцію, фотографується з ними та офіціанткою. Для соцмереж. Пояснює, що намагається лишати такі кораблики в усіх місцях, які відвідує. Щоб люди не забували про українських моряків, яких тримають у полоні в Росії. Показує великий чорний рюкзак, у якому в’язання. Для заспокоєння нервів. Розповідає, що це їй психолог порадив. Ніби й допомагає. Замовляємо каву. Говоримо про здоров’я Андрія, електронні листи в СІЗО та політику.
Андрія, як і інших поранених моряків, перевезли з «Матросской тишины» до «Лефортово». Як і коли ви про це дізналися?
— Нам цього тижня зателефонувала адвокатка й повідомила. Вона бачила Андрія. Була в нього на «слідчих діях». Він у «Лефортово». Як я зрозуміла, не в камері, а в якійсь карантинній частині. У нього є тепла вода, є відокремлений туалет. Із того, що нам розповіли, у нього є всі теплі речі, які були в «Матросской тишине». Чи його самого, чи з кимось тримають, не знаю. До того ж в адвоката не було багато можливостей розпитати Андрія. Але базова інформація для нас, батьків, є: у нього є вода, є їжа, є окремий туалет і йому тепло.
Коли про все це дізналася, мені трохи зірвало дах. Із 26 до 30 січня ми взагалі не знали, де Андрій. Чи вони його в «Лефортово» повезли, чи ще кудись. Думки всякі в голову лізли. Таке вже було, коли хлопців перевозили із Сімферополя до Москви й ми не знали, де вони. Самі розумієте: якщо ти три дні не можеш простежити за людиною, статися може що завгодно. І в голові купа різних страшних припущень і нуль інформації. А коли в середу повідомили, що Андрій знайшовся, живий і відносно здоровий, я аж розплакалася.
Є оновлена інформація про його здоров’я?
— Хтось там каже, мовляв, пощастило, що він швидко одужав. Але в людини в тілі лишилися сторонні предмети. Міністерство охорони здоров’я України на основі тієї невеликої кількості інформації, яка є, надало свої висновки, згідно з якими нашим хлопцям терміново потрібні операції. Тому що осколки можуть почати загнивати. Люди можуть просто стати інвалідами. Так само як за нашого Андрія, я переживаю за Василя Сороку, Андрія Артеменка.
Читайте також: Військовополонені гібридного конфлікту
Ви не уявляєте, який то був кошмар, коли корабель з хлопцями обстріляли. І була інформація, що комусь там в око прилетіло, комусь у руку. Ми з чоловіком усіх обдзвонювали, щоб дізнатися бодай якісь деталі. У нас багато знайомих серед військових, волонтерів (довгий час займаємося з чоловіком виготовленням бойових ножів). Вони нам допомагали з інформацією. І коли ми з нею зверталися до командування, нам казали щось на зразок: «Дякуємо, але то не підтверджені дані». Та за кілька годин цю саму інформацію публікували вже на загал.
Звідки ви отримуєте інформацію про Андрія?
— Коли все починалося, нам здавалося, що в держави має бути більше можливостей і доступу. Але чомусь так стається, що новини про Андрія дізнаємося від кого завгодно, але не від держави. Нам повідомляють їх адвокати, журналісти, Ніна Карпачова. А в офісі українського омбудсмена з нами спілкується прес-секретар Людмили Денісової. Відбувається це так: на сторінці Денісової у Facebook з’являється якийсь пост про наших моряків, його потім копіюють і викладають у групу, де зібрані всі батьки. Тобто хтось вважає, що ми такі дурні й не здатні користуватися соцмережами та читати сторінку омбудсмена?
Також часом нову інформацію про хлопців повідомляють журналісти. Ми постійно пишемо запити в Росію. Плюс Андрій дав батькові дозвіл на розкриття медичної таємниці. Як мені відомо, ми поки що єдині, хто отримав такий дозвіл. Українське МОЗ надало свій висновок. Хлопців треба терміново лікувати. Наскільки я знаю, оперувати їх можна в Москві, в Інституті Скліфосовського. Або нехай вивозять у будь-яку третю країну. Ми готові. Так, усі розуміють, що вони й там будуть військовополоненими. Але бодай матимуть людські умови, їм нададуть нормальну медичну допомогу.
З вами вже обговорювали питання оплати, якщо раптом Андрієві робитимуть операцію?
— Батько Василя Сороки зустрічався з Денісовою після поїздки в Парламентську асамблею Ради Європи (ПАРЄ). І він казав: «Якщо питання в грошах, ми самі готові оплатити лікування». Але Денісова запевнила, що все робитиметься державним коштом. Хоча в нас поки що немає жодних документів чи актів. Але, думаю, якщо вона так сказала, то це вже точно.
Читайте також: Лефортовське мовчання
Плюс нашим морякам готові допомогти волонтери-міжнародники. Є рахунок для збору коштів на реабілітацію поранених хлопців. Не так. На лікування після полону. Якщо раптом Україна зможе їх дістати з Росії і не буде можливостей їх підтримати. Наприклад, волонтери з Британії готові прийняти, допомогти з лікуванням. І коли ми про це дізналися, стало легше на душі. Бо насправді був страх: а що робити після повернення? Знаючи, що буває з хлопцями, які з війни повертаються… Полон, може, наших моряків і не зламає. Але я переживаю за те, що буде тут, в Україні, після повернення. Явно ж знайдуться люди, які їм в обличчя казатимуть щось на зразок: «Чого ти туди поліз?», «Ти бабла хотів!», «Чого ви не стріляли?». Уже таке пишуть, я читала. І це тяжко насправді.
Ви сказали про волонтерів із Британії. Як познайомилися з ними? Ви на них вийшли чи вони на вас?
— Вони на нас. Серед військових, волонтерів, загалом людей, які люблять дорогі й красиві залізяки (ножі. — Авт.), у нас багато знайомих та друзів. І коли з’явилися новини про полонених моряків, вони зрозуміли, що на кораблі був наш Андрій. Шукали допомогу. Хтось вивів на нас іноземних журналістів. Деякі з них самі нас знайшли. І наша сім’я з усіма спілкується. Дехто каже, що ми піаримося. Та який піар?! Я просто хочу, щоб про наших хлопців, про моряків багато говорили. І не лише в Україні. Щоб це була актуальна тема за кордоном. Може, бодай 1% тих, хто прочитає чи подивиться наші історії, таки задумається й щось зрозуміє. Хтось каже, що ми починаємо лізти в політику. Мені вона не цікава. Наприклад, мені байдуже, хто зніматиме відео про наших моряків: «1+1» чи «Прямий». Бо важливо лише одне: щоб його побачило якомога більше людей. А в офісі Денісової нам заборонили… ні, «не рекомендували» співпрацювати з «1+1». Я так розумію, хочуть, щоб це робив «Прямий».
Як ви підтримуєте контакт з Андрієм?
— У «Матросской тишине» було електронне листування. У «Лефортово» немає. Якщо так, по-хлопськи, то поруч із «Лефортово» будівля ФСБ РФ. І в цьому ізоляторі сидять люди, з якими обмежують спілкування. Тому там ніколи не буде ФСВП-листування (ФСВП — Федеральна служба виконання покарань. — Авт.). Але навіть у Росії законодавство сяк-так, але працює. Так, електронка працювала як за поганого інтернету: відповіді йшли по вісім днів. Так, їх цензурували. Але це було спілкування. І там була звітність. Ми знали, лист пройшов цензуру чи ні, доставлений чи ні, затримується чи ні. А тепер пишемо і не знаємо, чи отримали того листа, чи пропустила його цензура. Найстрашніша сторінка в електронній пошті із суботи. Там 11 відповідей про те, що листи не доставлені. Ми ж у понеділок не просто так галас здійняли.
Насправді ідея писати хлопцям листи хороша. Навіть якщо їх не пропускатиме цензура. Треба завалити слідчих роботою, аби вони бачили, що наших хлопців підтримують. Я, чесно кажучи, не знаю, скільки людей писало морякам. Але, поки було електронне листування, ми намагалися зробити так, щоб усі охочі могли безплатно написати Андрію. Бо не кожен готовий платити 45 грн за лист. А якщо готовий, то не кожен розбереться, як це зробити. Це ж Росія. Тому ми відкрили ФСВП-картку для листування. Людині достатньо було ввести номер — і гроші з неї автоматично знімали. Якщо рахувати кожен лист за максимальним тарифом (зі звітами й прикріпленими фото), то Андрій отримав їх щонайменше 50 від інших людей. А тепер… працюватимемо з «Росузником». Ми їм надсилаємо листи електронкою, вони їх роздруковують і відправляють до СІЗО. А там уже як складеться.
Інфографіка: Моряки в російському полоні
Після того як хлопцям «продовжили арешт», ви зустрічалися з омбудсменом, представниками влади?
— З нами не дуже хочуть зустрічатися, бо ми говоримо забагато речей, які не подобаються. З Денісовою востаннє бачилися в Одесі 10 січня. Ми ставили багато запитань, на які не було відповідей. Наприклад, про країну-покровительку. Щоб хлопців вивезли на територію третьої країни. Місяць про це говоримо. Місяць! Ще 4 грудня сім’ї моряків були в консульстві Сполучених Штатів. Прямо запитували, чи готові США стати країною-покровителькою. І консул сказав, що таку ідею можна обговорити. А Денісова про це публічно почала говорити тиждень тому. От як так можна?
Я лягаю спати й чекаю на чудо. От на «щось». Буде якась незручна санкція. Чи черговий тиск. Чи Ердоган (президент Туреччини. — Авт.) скаже, що забороняє російським кораблям ходити в Чорному морі. Чи воно просто ляже спати, вдавиться, і тоді не буде кому вимагати, щоб хлопців і далі в полоні тримали. Я знаю одне: треба просити допомоги у світу. Мені здається, що наш президент не зможе вирішити це питання. Не тому, що він погано домовляється, інакше він не був би бізнесменом. Але в цій ситуації немає компромісу. От просто немає. Ми не можемо сказати: «Так, ми наполовину винні» чи «Так, ми не праві, що пішли через Керченську протоку». Це наша країна, наші води, наші моряки, вони військовополонені. Хтось уже казав, що треба стати на коліна й просити, щоб їх віддали. Не знаю, як Андрій сприйняв би, якби за нього просили й благали. Ви зрозумійте: це ж як маніяк, який закрив дівчат у підвалі, а в нього люди на колінах просять відпустити їх додому. Людину за таке треба покарати.
Читайте також: Росія затягує азовський вузол
Деякі люди вже кажуть: «Та не хвилюйтеся, то лише п’ять років почекати. Якщо їх засудять, порахуйте, час швидко летить». Вони взагалі розуміють, що кажуть? Хоча адвокати з Денісовою нас від початку готували, що це на роки. Виходить, вони одразу розуміли, що безсилі?
А взагалі ця зима для нас дуже тяжка. Тут же не просто Новий рік без дитини. Чи листи Андрія із СІЗО. Так сталося, що в нас узимку дні народження в трьох дітей. І вкупі з Новим роком та Різдвом це два місяці безперервного свята. І зараз найскладніше — це надувати повітряні кульки на день народження й готувати святковий стіл. І розуміти, що Андрія немає з нами. А твоя дитина, якій дев’ять років, задуває свічки на торті й питає: «А можна я скажу своє бажання? Я хочу, щоб Андрія врятували». Дитина не машинку просить чи ще щось із іграшок. А щоб її брата витягли. І в Миколая просили, щоб Андрія врятували. І в Діда Мороза… І це все… а ти… вдягаєш усмішку. Бо не можеш показати дітям, що ти в розпачі. Чи тобі тяжко. Ми сильні. Все класно. Все буде.