Відтоді як РФ у лютому 2014 року відкрито вчинила агресію проти України, політики, журналісти й аналітики в усьому світі не можуть пояснити дії росіян у цій країні, а надто розібратися в довготривалій стратегії Кремля щодо регіону, який він вважає «ближнім зарубіжжям». Висувають різноманітні пояснення, моделі й сценарії — від наївно-оптимістичних до песимістичних, ба навіть катастрофічних, як-от масштабні конвенційні атаки Росії проти сусідів, зокрема країн — членів НАТО, чи спроби окупувати Україну, Білорусь, Грузію та Центральну Азію. Улюблений у росіян метод ведення війни XXI століття дістав від НАТО офіційну назву «гібридна війна». Його перейняли навіть російські лідери, які в межах типової стратегії дзеркальних дій звинуватили Захід в агресивних намірах.
Поглянути на нинішні агресивні випади Росії (відкриті або приховані, чи то пак гібридні) проти країн на її периферії слід крізь призму аналітики: РФ не може змиритися з існуванням у її сусідстві колишньої радянської республіки, яка сильна (якщо силою вважати політичну стабільність, військову модернізацію, життєздатність економіки та єдність суспільства) та водночас прозахідна (тобто є членом або прагне до членства в ЄС і НАТО). Тож відносна сила та орієнтація на Захід — дві змінні рівняння «гібридна гегемонія», яке в пострадянському просторі Москва відчайдушно намагається розв’язати на свою користь.
Читайте також: Die Welt: геополітичний прогноз на 2019, нова холодна війна між Росією та США
Для Росії ідеальним варіантом є сусідня держава, якою керує проросійський режим, як, власне, і було в Україні та Грузії перед тамтешніми революціями 2004-го й 2014-го. Якщо рівняння змінюється й країна-сусідка обирає інший шлях, що веде до інтеграції із Заходом, і передає владу прозахідній еліті, тоді другим ідеальним для Кремля варіантом стає розкол у сусідів. Такого результату росіяни добиваються гібридною агресією та анексією територій відповідної країни, дбаючи про її слабкість і внутрішній розкол. Цим і пояснюється те, як Росія діє в Україні та Грузії вже понад десять років.
Пріоритетною стратегічною метою для Москви є оточити себе маріонетковими державами на периферії, які звертаються до неї заради виживання та водночас слугують буферними зонами між РФ і НАТО, а також зручними плацдармами для потенційних атак росіян проти Заходу — гібридних, коли це можливо, або й конвенційних, коли необхідно. Такі плани РФ пояснюються тим, що вона вже двічі засвоїла уроки з народних виступів у Грузії та Україні. Усе логічно й просто: уряди та лідери можуть змінитися за один день, а єдність держави (політична і суспільна), її сила (військова й економічна) і стратегічна орієнтація (народні настрої, культурні пріоритети, засновані на моделях інтеграції з ЄС або Євразією) будуються роками, ба навіть десятиліттями.
Інтереси в «ближньому зарубіжжі»
Кремлівську стратегію «гібридна гегемонія» можна зобразити за допомогою моделі. Єдиним жаданим результатом для Росії є беззаперечна гегемонія над Україною та всім пострадянським простором. Це означає повний контроль і вирішальне слово у зовнішній та безпековій політиці цих країн. Щоб цього домогтися, потрібен вплив на основні цільові аудиторії колишніх радянських республік — політичну еліту та народ — через гібридні інструменти (від військових до політичних, дипломатичних, правових, економічних, інфраструктурних, інформаційних, цифрових, шпигунських і злочинних) на внутрішньому, регіональному й міжнародному рівнях. Чотири комбінації відносної сили та зовнішньополітичної орієнтації цих країн варіюються від слабких і залежних від Росії до сильних і незалежних (див. «Модель російської гібридної гегемонії»). Спроби Москви спричинити розкол і розчленування таких держав, як Україна та Грузія, що прагнуть позбутися російської зверхності, приводять до п’ятого стратегічного результату: сусідів, у яких з’являється сила та єдність і які звертаються до Заходу. За що їх і карають, анексуючи їхні території в надії позбавити країни суверенітету й завадити інтеграції з НАТО та ЄС. Про прагнення до цього результату казав генерал армії Валєрій Ґєрасімов, начальник генерального штабу збройних сил РФ. На брифінгу для Академії воєнних наук РФ у 2017-му він висловив таку думку: гібридна війна дає змогу агресору позбавити «супротивну сторону фактичного суверенітету без захоплення території держави».
У підсумку найпріоритетнішими стратегічними результатами для Росії є слабка й залежна сусідня країна, яку можна контролювати через проросійського сатрапа, — такою була Україна за Віктора Януковича та Грузія за Едуарда Шеварнадзе. Сподівання Кремля на те, що так вийде і з Білоруссю, із 2014 року наштовхнулися на певний опір із боку Аляксандра Лукашенки (білоруський президент далі надсилає суперечливі сигнали про євразійську інтеграцію й водночас про зближення із Заходом).
Якщо колись залежні країни відмовляються від проросійських лідерів і рішуче розвертаються в бік Заходу, Росія застосовує метод «розчленування» через безпосереднє вторгнення та анексію деяких територій або приховану підтримку однієї зі сторін, що веде до етнічної війни. Війни в Югославії 1990-х забезпечили Москві чудовий полігон для випробувань, адже Кремль досі експлуатує масштабні проблеми системного характеру, створені ним же для постюгославських держав і всього регіону. Ситуація в цих країнах слугує моделлю постійних спроб РФ дестабілізувати своїх сусідів, особливо на Кавказі. Це робиться за допомогою так званих заморожених конфліктів, деякі з яких насправді ще й як «гарячі», та дає можливість непомітно просуватися до анексії окупованих росіянами територій, як-от Південної Осетії, Абхазії та, можливо, Придністров’я.
Читайте також: Страшна помста?
Не найкращим варіантом для Росії є також сильний і залежний сусід. Логіка та сама: влада й настрої змінюються за один день, а сила держави будується десятиліттями. Після розпаду Радянського Союзу Україна мала сильну армію, ядерний арсенал, потужну промисловість. Москву вона, як сильна регіональна союзниця, не влаштовувала ні до 2010 року, ні за часів Януковича. Тож росіяни по-всякому виснажували Україну: вимагали відмови від ядерної зброї, чинили перешкоди для політичних й економічних реформ, послаблювали армію, запускали російських оперативників і шпигунів у апарат безпеки та наповнювали політичну систему, законодавчу владу й економіку російськими агентами впливу. Доля України в той період має слугувати яскравим прикладом для всіх сусідів РФ, які замислюються про роззброєння й узгодження зовнішньої та безпекової політики з бажаннями Кремля. А також застереженням для всіх тих на Заході, хто серйозно розглядає можливість лишити в російській орбіті Україну, Білорусь та інші держави, бо наївно гадає, що це будуть легітимні «буферні зони» між Росією та НАТО. Такого не трапиться, бо гібридна гегемонія Москви призведе до того, що вони практично втратять державний суверенітет, доки РФ не зробить їх меншими, слабшими і залежними версіями самої себе, щоби потім використовувати як полігони для поширення впливу далі, за межі колишніх кордонів СРСР.
Навіть військово слабша, але незалежна сусідня держава не влаштовує Кремль, адже вона неодмінно захоче вступити в західні альянси, щоб компенсувати брак сили.
Так сталося з країнами Балтії: після розпаду Радянського Союзу вони були слабкими у військовому сенсі й прагнули вступу до НАТО, що гарантувало б їм безпеку. Спершу Росія особливо не заперечувала щодо їхньої інтеграції з Північноатлантичним Альянсом у 2004-му, проте ставлення Кремля швидко змінилося, коли балтійці почали ухвалювати незалежні рішення у зовнішній і внутрішній політиці: просили НАТО забезпечити повітряне патрулювання їхніх кордонів чи позбувалися радянських пам’ятників. У відповідь Москва вдалася у 2007 році до невійськових гібридних методів проти Естонії — масштабної кібератаки, яка завдала удару фінансовій системі країни, та організації запеклих протестів етнічних росіян. Дії Кремля стосовно країн Балтії добре пояснюють, чому РФ виступає проти розширеної присутності НАТО та інтеграції колишніх радянських республік із ЄС. Коли держава, хай яка маленька чи військово слабка, вступає у західний політичний і безпековий альянс, змінюються її витрати на національну безпеку. Така країна стає впевненішою на міжнародній арені й більше готова протистояти тиску Москви. Зрештою, вона перестає бути поступливою і вразливою до політичного, економічного, енергетичного та військового шантажу росіян. Як наслідок — Кремль втрачає важливі елементи гібридної гегемонії над територіями, які вважає колишніми колоніями.
Читайте також: Die Wel: Путін — майстер домінування в умовах ескалації
Нарешті, найгіршим варіантом для Росії, звісно, є сильна й незалежна держава на кордоні, адже з нею Захід, зокрема НАТО, обов’язково заграватимуть, бо ж це цінний союзник. То випадок Польщі й Румунії. Вони дедалі впевненіше протидіють гібридній гегемонії Росії: виступають проти енергетичних проектів РФ, розміщують у себе американські комплекси протиракетної оборони та збільшують присутність штаб-квартир і підрозділів НАТО. Тож не дивно, що Кремль регулярно вдається до відкритих воєнних погроз обом країнам. Таким чином, що стосується України й певною мірою Білорусі (якщо президент Лукашенка й далі просуватиме незалежність від Росії та звертатиметься до Заходу), найкращими варіантами для Москви буде розкол (етнічний, мовний, політичний, територіальний) або слабка й залежна країна, нехай і на чолі з проросійською владою. Саме тому Кремль має тільки дві моделі взаємодії з Україною на майбутнє: «Сатрап» (обмежений суверенітет через контроль над державою) і «Спустошення» (зазіхання на суверенітет через розчленування держави). Якщо конкретніше, то ці два варіанти можуть розширитися від російського контролю над політикою України, а надто над російськомовними регіонами, до інкорпорації окупованих територій на Донбасі та, можливо, претензій на все Азовське море як на «російське озеро» — спроби вийти за межі Криму й зробити наземний коридор. Суть цієї гри з нульовою сумою така, що за будь-якого з бажаних для Росії результатів для західної архітектури політики й безпеки буде закрито доступ до більшості європейських територій колишнього радянського простору, передусім до України та Білорусі. Адже ці дві країни надто важливі для Кремля, щоб від них відмовлятися, — політично, історично, культурно, економічно й військово.
Роль НАТО та ЄС у протидії Росії
З огляду на нинішню агресивну риторику й дії Росії Захід і НАТО мають усі підстави тривожитися щодо подальших агресивних випадів росіян проти східних країн — членів ЄС. Слід весь час посилювати боєготовність і взаємосумісність сил НАТО, вдосконалюючи військову мобільність уздовж східного кордону Альянсу. Однак географічно й функціонально треба зосереджуватися не тільки на воєнних загрозах. Варто більше долучатися до налагодження стабільності в країнах на схід від кордонів НАТО, на які націлюється Росія, — насамперед в Україні, Білорусі, Грузії та Молдові, а також в інших, що є учасниками «Партнерства заради миру». Стратегічний ризик у тому, що, прикриваючись бряжчанням зброєю, демонстрацією сили та агресивною риторикою на адресу Заходу, Кремль поступово намагається зламати ці держави одну за одною й нав’язати їм свою геополітичну волю. У ХХІ столітті Москва прагне застосувати новий вид домінування над колишніми радянськими колоніями замість багатомільйонної сильної армії, що завойовує все та всіх від східної периферії на Балтійському морі до Кавказу й Центральної Азії, як було за часів більшовизму й сталінізму. Росії тепер елементарно бракує людських та економічних ресурсів для таких воєнних дій і постійного силового утримування великих територій. Проте її нова гібридна гегемонія — не менш серйозний і небезпечний виклик для Заходу й НАТО.
Читайте також: Анатомія єврооптимізму
У разі успішної реалізації проект дасть змогу Москві недорогою ціною придушувати прозахідну демократичну орієнтацію країн чимдалі на схід, доки не вдасться відновити колишню імперію — щось на кшталт спрощеної версії СРСР 2.0. Якщо це вийде, попри неминучі злети й падіння, повністю зміняться уявлення про державне будівництво, що вже майже три десятиліття формуються в незалежних країнах колишнього радянського простору. Таким чином, справдяться геополітичні мрії Владіміра Путіна, який 2005 року назвав розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Незалежні Україна, Білорусь, Грузія та Молдова наразі слугують найкращим бастіоном проти цього геополітичного жахіття, проте багато інших країн регіону ризикують скотитися за «горизонт подій» євразійської «чорної діри», яку активно розбудовує Кремль. Захід, тобто НАТО та ЄС, можуть, а отже, повинні надавати їм більше допомоги, щоб протидіяти гібридній гегемонії Москви й виживати як суверенні держави в нинішньому столітті.