Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Гра на чужому полі

Політика
21 Червня 2018, 09:26

 По-перше, до цього підштовхують голодні до освоєння бюджетів радники та політтехнологи, мовляв, конкуренти вже розвішують білборди, активізують агітацію, а ми ж не гірші? По-друге, попереду тривала електоральна дистанція: між президентськими й парламентськими виборами дуже малий проміжок часу, тож треба і яйця по кошиках порозкладати, і пошукати союзників, і встигнути пересваритися з ними. По-третє, і цей аргумент, мабуть, найвагоміший, потрібно боротися за ті понад 30% невизначених, які бозна за кого врешті-решт голосуватимуть. Ядерний електорат ніде не дінеться, а от як залучити новеньких? Тож робляться спроби грати на чужому полі. Наразі виходить доволі кумедно. Юлія Тимошенко, яка досі будувала свій політичний імідж на критиці «тарифного геноциду та зубожіння населення», спробувала себе в новому амплуа. Ну відносно новому. 2007-го ветеранка української політики вже презентувала програму «Український прорив», виконану в дизайні hi-tech із відповідними гаслами. Презентований 15 червня цього року амбітний «новий курс» — спроба зіграти роль лідера-інтелектуала, що переймається не так пенсіями та субсидіями, як четвертою промисловою революцією й тотальною модернізацією країни.

 

Читайте також: Тимошенко змінює курс «прориву»

Спроба, треба визнати, не надто вдала. Технократична риторика не така звична для Юлії Тимошенко, як соціально-популістична, тож кандидатка в президенти припустилася кількох помітних помилок: назвала 3d-принтери it-принтерами, систему «Лінукс» «Ліноксом» і закликала долати корупцію блокчейнами й штучним інтелектом. На сталий тимошенківський електорат такий спіч, можливо, і справить враження «розумна, аж страшно», а от для середнього класу, різних там гіків і хіпстерів, це лише привід пореготати в соцмережах. Януковичу, щоправда, виборці пробачали й не такі словесні ляпи, але він і не прагнув бути президентом розумних громадян.

 

Обов’язковим атрибутом, сучасного українського політика є шанування сінгапурського лідера Лі Куан Ю. Він став чимось на кшталт Лєніна за радянських часів: жоден виступ державного діяча не обходився без цитування «вождя». Те саме тепер відбувається й із батьком «сінгапурського економічного дива», який виростив із відсталої постколоніальної аграрної країни «азійського тигра». Словами Лі Куан Ю Петро Порошенко повчає підлеглих. Орієнтиром свого «нового курсу» Тимо­шенко називає Сінгапур.

Регіонали — погані режисери масових протестів. Усі їхні «антимайдани», акції протесту — це зазвичай добре зрежисовані, профінансовані заходи, приречені на управління згори. Зі справжнім бунтом це має стільки само спільного, скільки й радянські «вибори» з повноцінним волевиявленням громадян

Широко цитує сінгапурського лідера й «справжній полковник» Анатолій Гриценко. Націоналіст Андрій Білецький теж симпатизує шляху політика, який жорсткою рукою успішно правив без порад «гарвардських хлопчиків». «Канонізація» сінгапурського прем’єра, що відбувається, має два очевидних пояснення: по-перше, є історія успіху, по-друге, це історія «сильної руки», запит на яку об’єктивно існує в українському суспільстві. Третє пояснення читаємо між рядків: кожен український політик хотів би, як Лі Куан Ю, правити своєю країною 30 років без перерви. Заради цього вони ладні увірувати в будь-який культ.

 

Намагаються розширити своє електоральне поле й учорашні регіонали. Гасла про інтеграцію з Росією приховали до кращих часів, замаскували їх миролюбною риторикою («Миру — мир» — було таке гасло в СРСР, що не цурався підтримувати локальні конфлікти по всьому світу й скеровувати свої танкові колони то на Прагу, то на Кабул). Але цього вочевидь недостатньо. Є протестний електорат, тож партія великого капіталу і російських агентів, якою є Опоблок і його сателіти, спробує перетягти його на свій бік. У теорії ніби все правильно: лівий фланг української політики оголений, соціальних проблем хоч греблю гати, тож хто перший кине гасло захисника знедолених, той і пожинатиме щедрий електоральний урожай. Щоправда, у цій ніші не так вільно, як може здатися на перший погляд: ліво-популістичною риторикою забавляються Олег Ляшко і Юлія Тимошенко, але є свій ресурс й у вчорашніх регіоналів. У кращі часи вони розставили своїх людей у безліч профспілок, чим користаються і сьогодні.

 

Читайте також: Багатство надскладного вибору

 

Протест ветеранів Афганістану, чорнобильців і шахтарів відбувався під проводом відомого своєю співпрацею з регіоналами Сергія Червонописького та ахметовського профбоса Михайла Волинця. Демонстрація народного гніву вдалася — були навіть сутички під Радою. Але вщухло все так само, як і почалося. Регіонали — погані режисери масових протестів. Усі їхні «антимайдани», акції протесту — це зазвичай добре зрежисовані, профінансовані заходи, приречені на управління згори. Зі справжнім бунтом це має стільки само спільного, скільки й радянські «вибори» з повноцінним волевиявленням громадян.

 

Команда Порошенка не ризикує повторювати свої помилки. Тут чітко засвоїли урок, що грати на чужому полі собі дорожче. Загравати з мовним питанням, підкупати проросійський електорат немає сенсу, бо це обернеться втратами серед своїх традиційних виборців. На Банковій наразі працюють за старими сценаріями партії влади: поїздки регіонами, вихваляння досягненнями з білбордів, підвищення пенсій, новий закон про соцзахист військовослужбовців, законопроект, що має легалізувати «євробляхи». Для зовнішніх партнерів теж є «цукерка» — Антикорупційний суд. Робота на позитивний імідж триває, але всі відчувають, що її недостатньо.

 

Читайте також: Культурні кордони

Була надія на «вундерваффе» у вигляді томосу Вселенського Патріарха. Але ніхто впевнено не може сказати, що цей документ буде і, головне, чи дасть старт створення помісної Церкви той електоральний ефект, на який розраховують на Банковій? Влізти на поле популістів можна лише частково: підвищувати соцвиплати в межах можливого — це зовсім не те саме, що обіцяти захмарні зарплати й пенсії. Так само як і на поле «яструбів»: Операція об’єднаних сил дещо пожвавила просування українських військ на Сході, але в межах стратегії «повзучого наступу», що не надто скидається на війну до переможного кінця. Змагатися з Тимошенко в технократичній риториці теж слід обережно: обіцяний міністром транспорту Володимиром Омеляном «Гіперлуп» наразі викликає більше скепсису й насмішок, ніж моральної підтримки.

 

Якби можна було, як у спорті, вести рахунок між основними політичними гравцями, то нинішній стан охарактеризували б як «нічию». Ніхто не хоче ловити ґав і поступатися противникам у темпах агітації, однак нинішні спроби зворушити «невизначений» електорат великого успіху не забезпечили. А це дає простір як для нових гравців, так і для вдосконалення сил і засобів тим, хто вже викупив місця на білбордах.