Верховна Рада України 18 січня 2018 року ухвалила Закон України № 7163 «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій та Луганській областях». Голоси «за» віддали 280 присутніх у залі депутатів з усіх без винятку фракцій проєвропейської та проатлантичної коаліції. «Проти» — 36 депутатів від Опозиційного блоку, що є уламком колишньої Партії регіонів. Голосування засвідчило, що в українському парламенті існує патріотична державницька більшість, яка, попри партійну конкуренцію, політичні амбіції та особисті тертя, у вирішальний момент продемонструвала згуртованість довкола ідеї посилення спротиву збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків за допомогою механізмів та на умовах, які найкраще відповідають життєво важливим національним інтересам України.
Закон під атакою
Як і очікувалося, закон викликав негативну, роздратовану, а часом істеричну реакцію представників владного істеблішменту Російської Федерації. Відповідно з його критикою в Україні виступили речники відверто антидержавницьких сил, які, на жаль, усе ще існують у владних структурах, зокрема у Верховній Раді, численні російські агенти впливу, що сконцентровані в багатьох ЗМІ або видають себе за незалежних експертів, і, нарешті, деякі галасливі «корисні ідіоти» та грантоїди із середовища правозахисної спільноти.
Всі вони позиціонують себе представниками «партії миру», а насправді є п’ятою колоною, яка на догоду Росії агітує за досягнення миру ціною поступок, згубних для самого існування незалежної державності України. Це оркестрований російським дипломатичним апаратом, пропагандистською машиною і спецслужбами хор, який виступає проти закону, покликаного сприяти створенню модальностей мирного врегулювання, суголосних національним інтересам України і ґрунтованих на загальновизнаних принципах сучасного міжнародного права.
Читайте також: Переговори щодо Донбасу: Астана чи Мінськ?
На вістрі атаки є насамперед чітке законодавче визначення Російської Федерації як держави, що скоїла злочин збройної агресії проти України. І якщо можна зрозуміти несприйняття такого підходу російськими офіційними та неофіційними чинниками, то негативна позиція українських громадян, хоч би в яких іпостасях вони фігурували, є аморальною та протиправною. Таких діячів слід вважати співучасниками російської дезінформаційної кампанії, спрямованої на виправдання збройної агресії проти України, введення в оману українського суспільства та міжнародної спільноти, налаштування їх проти владного політикуму та вищого керівництва України.
Заангажовані критики закону свідомо спотворюють його мету, зміст і функціональне призначення, привертаючи увагу до певних другорядних недоліків документа або навіть до важливих питань, які, однак, не є предметом його регулювання. З погляду стандартів юридичної техніки та класичних правил законотворчості ухвалений законодавчий акт не є ідеальним, проте його положення не суперечать Конституції України й цілком відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права.
Документ має переважно рамковий характер, фіксує багато норм, які відсилають як до положень Конституції, законів та інших нормативних актів України, так і до міжнародних договорів, обов’язковість яких визнано Верховною Радою України та які є частинами українського законодавства. Такий підхід надає положенням закону гнучкості й уможливлює його використання для створення життєздатних, легітимних і справедливих механізмів врегулювання, зокрема з використанням мінських домовленостей.
Закон і мінські домовленості
У заявах російських офіційних речників (Лаврова, Захарової, Пєскова та ін.) і їхніх українських підспівувачів (Бойка, Герман, Рабіновича та ін.) у різних варіантах рефреном пролунала теза про те, що законодавча кваліфікація Російської Федерації як держави-агресора означає «надпотужний удар» по мінських домовленостях, який їх «вбиває», «перекреслює» і «повністю заперечує», а отже, ховає будь-які сподівання на мирне вирішення «проблеми Донбасу» та встановлення миру в Україні. Водночас голослівно підкреслюється, що закон спрямований на придушення інакомислення та відчуження на неконтрольованій Україною території. Причому Бойко пішов далі своїх російських ідейних натхненників, заявивши, що документ передбачає покарання всіх громадян України, які перебувають на тимчасово окупованих територіях.
Такі цинічні, демагогічні та брехливі заяви спрямовані на безпідставні, фальшиві звинувачення України в односторонній відмові від мінських домовленостей, з одного боку, та намірах порушення прав людини на окупованих територіях — з другого. Їхня мета ― переконати західні демократії в необхідності зняття санкцій із Росії за невиконання мінських домовленостей та плекати вороже ставлення цивільного населення тимчасово окупованих територій до України.
У законі немає жодних положень, які передбачали б відмову від мінських домовленостей та застосування будь-яких репресій проти українських громадян на окупованих територіях. У документі не згадується про мінські домовленості, оскільки Верховна Рада України не має жодного стосунку до їх укладення. Вони ніколи не були предметом спеціального парламентського розгляду, ВР їх не схвалювала й не ратифікувала.
Читайте також: Трамп запропонував перенести переговори по Донбасу з Мінська в інше місце
Мінські домовленості вимушено підписали представники української виконавчої влади внаслідок нелегітимного застосування проти України сили під час збройної агресії РФ. Їх укладення дало змогу зупинити розширення російської збройної агресії. Вони передбачають зобов’язання РФ припинити вогонь, відвести свої війська та озброєння, звільнити окуповані території, створити умови для відновлення контролю України над усією лінією українсько-російського державного кордону. Водночас у них зафіксовано низку умов, неприйнятних для України, зокрема тих, що стосуються зміни конституційного ладу, запровадження особливого статусу для Донецької та Луганської областей, проведення виборів на окупованих територіях тощо.
Існує два діаметральні підходи до мінських домовленостей. Їх розглядають або як абсолютне зло, або як абсолютну панацею. Звідси заперечення справедливого мирного врегулювання за допомогою цих домовленостей або їх ідеалізація як засобу припинення російської збройної агресії та відновлення миру. Істина посередині. Її треба шукати в природі мінських домовленостей та їхній оцінці в контексті загальновизнаних демократичних цінностей і сучасного міжнародного права.
За змістом і формою мінські домовленості не є міжнародно-правовими угодами, які покладають юридичні зобов’язання на сторони й регулюються міжнародним публічним правом. Навіть якщо дійти спеціальної згоди про трактування їх як міжнародно-правової угоди, вони не будуть чинними у світлі ст. 52 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, відповідно до якої будь-яка міжнародна угода, нав’язана державі за допомогою сили, є юридично нікчемною ab initio, тобто з моменту її підписання.
Мінські домовленості є міжнародними політичними угодами, скріпленими підписами високопосадовців, на яких лягає не юридична, а морально-політична відповідальність за їх виконання. Будь-які міжнародні угоди незалежно від їхньої природи, щоб бути застосованими, повинні тлумачитись у світлі вимог загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та моралі, Конституцій сторін, які взаємодіють, та їхніх легітимних інтересів.
Такий підхід є особливо необхідним для належного застосування мінських домовленостей. Як відомо, їх підписали представники України в надзвичайно несприятливих умовах внаслідок неправомірного застосування сили й під тиском часу. Одним із наслідків цього стало вкрай незадовільне структурування їхніх положень, яке суперечить елементарним правилам юридичної техніки та здорового глузду. Звідси неоднозначне трактування черговості їх виконання.
Читайте також: Альтернатив Мінським домовленостям не існує – глава ОБСЄ
Сьогодні завдяки належному тлумаченню учасники мінських домовленостей досягли розуміння, що першочерговому та пріоритетному виконанню підлягають їхні безпекові положення, тобто норми, які передбачають припинення вогню, відведення від лінії розмежування важких озброєнь і воєнної техніки, виведення з окупованих територій іноземних військових формувань, відновлення українського контролю в зоні українсько-російського кордону. Водночас українська сторона не раз висловлювала готовність організувати місцеві вибори, але лише на звільнених РФ українських територіях, а також вжити інших заходів, спрямованих на відновлення правового порядку на звільнених територіях, але за умови, що такі заходи не порушують принцип невтручання у внутрішні справи та не підривають конституційного устрою України як унітарної держави.
Попри конструктивне ставлення України до використання мінських домовленостей, Російська Федерація обрала шлях їх систематичного та системного порушення. Замість виконання безпекових положень Росія продовжує збройну агресію проти України, ведучи війну на виснаження з метою нав’язати модель урегулювання, яка суперечить нормам сучасного міжнародного права та Конституціям обох держав і спрямована на підрив нашої державності. Причому найвище керівництво РФ, її дипломатичне відомство, спецслужби та пропагандистська машина зображують мінські домовленості не як засіб відновлення міжнародного правопорядку, порушеного внаслідок російської збройної агресії, а як інструмент урегулювання начебто внутрішнього українського конфлікту. Російська влада намагається довести, що РФ є посередником у вирішенні внутрішньоукраїнської кризи, що існує на Сході України, і нахабно заперечує наявність у Європі небезпечного міжнародного конфлікту, породженого російською збройною агресією проти Української держави.
Експлуатуючи прагнення громадян України до миру, російська сторона з допомогою своїх агентів впливу та п’ятої колони намагається навіяти українському суспільству й західним демократіям думку про необхідність якнайшвидшого встановлення миру на Донбасі через механічне задоволення всіх нав’язаних силою нелегітимних і зафіксованих у мінських домовленостях забаганок та примх агресора. Це робиться з метою використати українське суспільство для примусу українського уряду до капітуляції та переконати західні демократії в необхідності якщо не скасувати, то послабити міжнародні санкції, застосовувані до РФ як держави-агресора, що порушує мінські домовленості.
Маніпулятивні, цинічні й провокативні підходи Російської Федерації до цих домовленостей стали однією з важливих спонукальних причин ініціювання президентом України та ухвалення Верховною Радою законодавчого акта, преамбула якого фіксує численний перелік порушень Російською Федерацією міжнародного права. Однак закон не закликає виконавчу владу відмовитися від мінських домовленостей або скасувати їх. Україна виходить із того, що ці домовленості можуть запрацювати за наявності доброї волі Російської Федерації та її готовності діяти відповідно до норм сучасного міжнародного права. Залишаючись на ґрунті реальності, очікувати будь-якого прояву російської доброї волі слід лише внаслідок розширення та зміцнення санкцій проти РФ як держави-агресора міжнародною спільнотою.
Закон як засіб системного визначення правової позиції держави в питанні відсічі збройної агресії Росії
Від самого початку збройної агресії Російської Федерації проти України в заявах офіційних представників України, нотах МЗС, рішеннях судів, поданнях до міжнародних судових інстанцій, постановах Верховної Ради поступово формувались елементи позиції Української держави, які стосувалися тих чи інших правових аспектів її боротьби з агресором.
Концептуальним і практичним підґрунтям постанов Верховної Ради, згадуваних у преамбулі закону, стали опубліковані в Тижні аналітичні розробки «Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки» (Тиждень,
№ 12/2014) та «Війна 2014 року: спроба системного аналізу» (Тиждень, № 42/2014).
Ухваленим законом не лише підтверджено дію низки надзвичайно важливих постанов Верховної Ради, у ньому уточнено, конкретизовано, узагальнено й, головне, системно, чітко та послідовно викладено основні складники загальнодержавної правової позиції в питанні відсічі Україною збройної агресії Російської Федерації та подолання її наслідків.
Читайте також: США закликали РФ прискорити виконання мінських угод
По-перше, з посиланням на норми Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року закон констатує, що «застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії». У цьому зв’язку абсолютно необґрунтованими є гучні звинувачення народних депутатів і так званих експертів у тому, що документ «не називає війну війною». Відповідно до сучасного міжнародного права збройна агресія завжди є війною з ознаками тяжкого міжнародного злочину, який тягне за собою міжнародно-правову відповідальність держави-агресора в особливих формах. Опір збройній агресії також є війною, яка здійснюється в режимі самооборони від агресора, визначеному ст. 51 Статуту ООН.
По-друге, в ухваленому законі дається чітке визначення збройних формувань та окупаційної адміністрації, за допомогою яких Російська Федерація скоює злочин збройної агресії проти України. Складниками збройних сил РФ відповідно до п. g ст. 3 Резолюції ГА ООН «Визначення агресії» є іррегулярні незаконні збройні формування, озброєні банди та групи найманців, створені, підпорядковані, керовані та фінансовані Російською Федерацією, а до окупаційної адміністрації держави-агресора зараховано підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
Такий підхід відповідає реаліям і зводить нанівець маніпулятивні твердження про наявність в Україні внутрішнього конфлікту та непричетність до нього Російської Федерації.
По-третє, закон констатує, що одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України є тимчасова окупація державою-агресором частин української території, та визначає особливості їхнього правового статусу й режиму. А також встановлює, що тимчасова окупація території України є нелегітимною і незалежно від її тривалості не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав. Це положення ґрунтується на загальновизнаних нормах сучасного міжнародного права й означає, що Україна не втрачає правового титулу на ці території та юридично зберігає там своє територіальне верховенство.
Важливими є положення закону, відповідно до яких діяльність окупаційної адміністрації РФ, що суперечить нормам міжнародного гуманітарного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є юридично недійсним і не має жодних правових наслідків.
По-четверте, закон виразно підтверджує, що крім частин Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями України є Автономна Республіка Крим і м. Севастополь. Пункт 3 ст. 13 спеціально встановлює: «Цей закон діє без шкоди для невіддільного суверенного права України на тимчасово окуповану Російською Федерацією територію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та заходів, спрямованих на відновлення територіальної цілісності України у межах її міжнародно визнаного кордону». У світлі цього положення безпідставними є твердження критиків документа стосовно відмови України від Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Тим більше що в преамбулі та ст. 2 закону згадка про територію Кримського півострова робиться з посиланням на Закон України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», положення якого розглядають Крим як окуповану частину території.
Продовження читайте у № 6 Тижня