Люди, які намагаються оцінити становище Збройних сил України на нинішньому етапі, традиційно поділяються на «всепропальців» і тих, хто стверджує, що проблем багато, але рухаємося в правильному напрямку. Хотілося б сподіватися, що друга категорія експертів ближча до істини, однак по-справжньому якість ЗСУ можна буде оцінити лише в умовах ведення бойових дій. І таку нагоду, за багатьма ознаками, наші військові ще матимуть.
Однак спробуємо тверезо розібратись у ситуації, розглянувши низку показників.
Найвищим законом, за яким функціонують збройні сили в будь-якій державі, є військовий статут. У нас їх чотири (дісталися в спадок від СРСР): внутрішньої служби, дисциплінарний, гарнізонної та вартової служб, а також стройовий. 2014-й показав, що ці акти беззастережно застаріли, і впродовж подальших трьох років до них вносили чимало доповнень. Нині військові фахівці розробляють єдиний статут Збройних сил України. Обіцяють, що до кінця року завершать працювати над ним, далі в максимально стислі терміни його затвердять Верховна Рада й президент України. Обіцяють, що статут буде радикально новим документом, який відповідатиме вимогам часу.
Керівні кадри та довіра до них. Період добровольців — 2014–2015 роки — остаточно минув. Більшість контрактників, які зараз служать у ЗСУ, прийшли вже після подій під Іловайськом, ДАП і Дебальцевим. І дії вищого військового керівництва (головнокомандувача, міністра оборони, начальника Генерального штабу) вони оцінюють за іншими критеріями. Передусім це матеріально-технічне та грошове забезпечення, рівень бойової підготовки тощо. Загалом у них немає суттєвих нарікань на дії чи бездіяльність вищого військового керівництва.
Читайте також: Розпорядок змін. Яким є поточний стан реформування українського війська
Серед генералітету та полковників, що служать у центральному апараті та штабах оперативних командувань, чимало таких, які у 2014–2015-му показали себе не з найкращого боку. Але вони не належать до категорії тих, хто приймає відповідальні рішення. Чому їх тримають — запитання, на яке ніхто прямо не може відповісти. Перше, що спадає на думку: наша влада дуже гуманна, людям дають змогу «вислужити пенсію». Звісно, заміна цієї категорії керівників — лише питання часу.
Проте щодо командирів бригад — батальйонів — рот нарікань серед військовослужбовців дуже мало. Це по-справжньому українські командні кадри. По-перше, практично всі командири випробувані й загартовані в боях 2014–2015 років, які переважно командували батальйонами — ротами — взводами. По-друге, вони вже не мають радянсько-російського «спадку»: закінчили українські військові виші, багато хто брав участь у миротворчих операціях під егідою ООН, навчався на курсах за кордоном. По-третє, ті командири здебільшого вже не уявляють свого життя без військової служби. Це позитивна зміна, оскільки у 2000-х — на початку 2010-х серед офіцерів молодшої та середньої ланок спостерігалися занепадницькі настрої: або одразу втекти на «гражданку», або якомога швидше піти на пенсію за вислугою та звільнитися.
Хоч як дивно, але кадрове питання на рівні командирів взводів досі найболючіше. Згідно з організаційно-штатною структурою Збройних сил України взводами механізованих, мотопіхотних та інших з’єднань керують лейтенанти й старші лейтенанти. Водночас у багатьох арміях світу командирами взводів є сержанти з-поміж найкращих контрактників. Це дуже підвищує престиж сержантського складу, дає контрактрикам можливість кар’єрного зростання. У нас молодших офіцерів на заміщення всіх вакантних посад командирів мотопіхотних та мотострілецьких взводів хронічно не вистачає. Оскільки значна частина випускників військово-навчальних закладів — це не сухопутники, а представники вузького фаху (які, між іншим, у такій кількості не дуже й потрібні). Проблему з браком командирів взводів зараз намагаються вирішити через призов лейтенантів запасу, які свого часу закінчили військові кафедри різних вишів (куди традиційно йшли, щоб потім не служити). Звісно, ця категорія лейтенантів виявиться переважно неякісною як за фізичними, так і за професійними показниками. І зрештою доведеться або міняти організаційно-штатну структуру ЗСУ й давати сержантам керувати взводами, або реорганізовувати систему військової освіти (чого керівники оборонного відомства чомусь уперто не хочуть робити).
Чиатйте також: Полторак обговорив із президентом ПА НАТО реформу українських Збройних сил
Озброєння, яке нині є в українських військах, переважно старого радянського зразка, у деяких випадках модифіковане. Впродовж 2015–2016 років було виконано титанічну роботу з ревізії баз зберігання військової техніки та майна, відремонтовано колосальну кількість техніки, яка надійшла на озброєння. Завдяки цьому, а також великій кількості контрактників на кінець 2016-го чисельність Сухопутних військ — основного виду Збройних сил України — вдалося збільшити до 169 тис. осіб, було сформовано нові мотопіхотні й танкові бригади.
Повітряні сили ЗСУ отримали кілька десятків відремонтованих бойових літаків, значно посилено протиповітряну оборону. Оборонна промисловість України впродовж останніх кількох років стала реально відновлюватись і вже сьогодні демонструє на міжнародних ринках конкурентоспроможні зразки військової техніки та озброєнь. За наявності капіталовкладень вітчизняна оборонка мала б змогу розвиватись і швидшими темпами.
Сьогодні реально є чим воювати не лише із сепаратистами та російськими терористами, яким постачається зброя зі Сходу, а й безпосередньо зі Збройними силами Російської Федерації.
Ідеологія військовослужбовців ЗСУ ґрунтується передусім на почутті образи гідності внаслідок анексії Криму та агресії Росії на Донбасі. Тому вони легко відмовляються від різних військових традицій, що перейшли у спадок Збройним силам України від Радянської армії. Однак до започаткування нових традицій слід підходити обережно. Цього року з’явилася тенденція, яку нав’язують окремі політики та громадські діячі, давати військовим частинам імена героїв минувшини. Однак традиційно серед військовослужбовців укорінюються назви, які започаткували вони самі. Їх можна класифікувати так: 1. За місцем розташування, формування або укомплектування з’являються географічні назви, як-от Білоцерківська, Криворізька бригади, батальйони «Донбас», «Айдар», «Азов». 2. За старою нумерацією. Хоч як дивно, але традиційно в багатьох арміях світу військовослужбовці дуже сентиментально ставляться до номерів своїх частин, навіть якщо вони давно втратили свій сенс або логіку. Наприклад, 92-га, 93-тя механізовані, 95-та аеромобільна, 25-та парашутно-десантна бригади тощо.
Читайте також: В Україні завершується підготовка п'ятого батальйону за стандартами НАТО – Муженко
Дехто вважає, що номери треба присвоїти відповідно до кількості наявних частин, але робити це не варто. Номери бригад уже вкорінені в українській військовій традиції завдяки боям 2014–2015 років і залишаться в нашій історії довічно. 3. Назви міфічного або тваринницького походження. Приміром, батальйони «Фенікс», «Звіробій». Серед батальйонів чимало аналогічних неофіційних назв, які командування бригад зараз намагається легалізувати. Хоч як дивно, але 24-та механізована бригада імені короля Данила теж належить до цієї категорії. Для солдатів король Данило Галицький — це передусім не реальний історичний, а швидше міфічний персонаж. Водночас історичні назви, пов’язані не лише з ХХ, а й ХVІІ століттям (козаччиною), військовослужбовці сприймають як «казенні», тож не факт, що вони приживуться.