«Росія не дорівнює Путіну! Росія з вами!» — з таким плакатом виходила на демонстрації в Парижі одна з небагатьох російських правозахисниць, що знаходила час і бажання публічно підтримати помаранчевий Майдан далекого 2004-го. Повітря тоді аж бриніло ілюзіями. Але реальність арифметично заперечувала словесну романтику: плакат із твердженням «Росія з вами» тримала в замерзлих руках одна-єдина дівчина. Натомість критично налаштований до Путіна російський істеблішмент, за поодинокими винятками, зберігав і зберігає очевидну дистанцію з українцями. Комусь не до вподоби червоно-чорні прапори, які час від часу можна бачити на українських акціях, інші хочуть спокійно їздити на батьківщину, щоб провідати старих батьків, треті вірять, що залишитися поза політикою реально — варто тільки заплющити очі, закрити рота, заткнути вуха…
Навіть ті росіяни, які критично висловлюються щодо політики Кремля, не завжди чітко засуджують анексію Криму, приймають імперську складову загальної життєвої філософії мешканців РФ і прагнуть не лише особистісної зміни влади в Росії, а й принципово іншого ставлення цієї держави до власної та чужої свободи. «Росіяни надто звикли жити без вибору, — вважає Владімір, один із небагатьох парижан російського походження, хто не вагаючись засуджує збройну агресію проти України. — Коли десятиліттями режим залишає тобі тільки дві опції: або «зрозуміти» напади на сусідів і не заважати їх здійснювати, або збунтуватися з невеликим шансом вижити, стає зрозуміло, чому на рівні поколінь фіксуються звичка коритися та невміння думати. Бо навіть коли обираєш спротив, твою свободу конфісковано, а твоє життя залежить не так від тебе, як від зовнішніх чинників».
Натомість французьке суспільне життя пропонує простому громадянинові зовсім інший досвід. Люди звикли до безпеки соціальних протестів та індивідуалізму в особистих взаєминах. Держава суспільного добробуту нагадує радше надміру турботливу матусю давно дорослих дітей, аніж агресивного наглядача. Тому російські поведінкові коди звичним до комфорту французьким оком просто не читаються. Паралельно з цим на підсвідомому рівні працює генетичний, ірраціональний страх, який навіює найбільша країна світу, озброєна атомною бомбою. «Як це ви не боїтеся воювати з Росією?» — часто доводиться чути від французів щодо війни на українському Сході. Для картезіанської логіки українці є наче запереченням правил раціонального світу. Лесине «без надії сподіваюсь» — це з інших вимірів та іншого історичного досвіду.
«Французам важко зрозуміти країну, у якій більшість із них не те що не виросли, а ніколи не були, — вважає Анастасія Кірілєнко, політичний журналіст, співавтор критичного фільму «Who is Mr. Putin?». — Через це вони, наприклад, покладають завеликі надії на «участь Навального в президентських виборах». Пояснення, що все набагато гірше, — це вам не західна демократія, де раз — і все змінилося на виборах. Вони не сприймають, звинувачують у конспірології. Якщо казати про медіа, той світ, який я добре знаю зсередини, то контроверсійному фільму Поля Морейри «Україна: маски революції» свого часу віддали перевагу перед синопсисом про злочини Путіна. У метаданих Макрона є дані російських хакерів, інтернет наповнений його листуванням, але репортаж французькі колеги їдуть знімати до Вашингтона, бо загалом до Росії інтересу мало. Хто такий Путін, французи ще знають, а от зняти документалку про суспільство набагато складніше. У приватних розмовах багато хто зізнається, що «такого менталітету, як у росіян, у європейців не знайти», себто після ближчого знайомства вони починають сприймати Росію як «білу Африку». Розрив стандартів. Або, наприклад, часто дивуються: а що, росіяни ностальгують за Сталіним? Так, у них агресивна пропаганда, низька заробітна плата (кримчани, схоже, оцінили!), з розваг лише телебачення, ось вони й не знають реально, хто такий Сталін, і ностальгують, як наказує кооператив «Озеро», що контролює медіа. Отже, лінощі, географічна віддаленість, а також той факт, що в РФ усі ЗМІ зачищені та підконтрольні владі, навіть опозиційні, — спертися французам немає на кого».
Читайте також: Дохла корова в Кремлі
Численні соціологічні опитування доводять, що 70–80% простих французів негативно ставляться до Путіна. У політичному класі з точністю до навпаки: верхівка крайнього правого «Національного фронту», лідер крайніх лівих Жан-Люк Меланшон і його найближче коло, чимало республіканців з оточення Ніколя Саркозі, сувереністи на чолі з Ніколя Дюпон-Еньяном та багато інших зачаровані «сильним лідером, який вміє сказати «ні» Америці».
«Причина французьких сподівань на швидкі зміни в Росії після Путіна — брак історичних знань про становлення пострадянських режимів після падіння Берлінського муру, — вважає викладач філософії Елен Рудьє де Лара. — Навіть я, освічена й дипломована, якби не події в Україні й не мій чоловік Філіпп де Лара, спеціаліст із питань тоталітаризму та посттоталітаризму, теж, напевне, реагувала б поверхово. Як і багато інших французів, дуже не люблю Путіна, тож могла б цілком щиро вірити, що варто змінити очільника — і проблему буде вирішено. Мені знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти, що КГБ завжди зберігав політичну владу в Росії! Перефразовуючи Лєніна, Росія сьогодні — це мафіозний капіталізм плюс КГБ. Симпатизуючи комуністам у молоді роки, а далі швидко набувши чітких антикомуністичних та антирадянських поглядів, я зберегла потужний інтерес до всього, що відбувається у Східній Європі та Росії. Але довгий час бачила лише те, що було на поверхні. Справді щось розуміти почала від Помаранчевої революції. Навіть події в Грузії багато що лишили за кадром. Усе змінив Майдан. Тому сьогодні я не вважаю, що достатньо усунути від влади Путіна, щоб у Росії відразу настала демократія».
Читайте також: «Кримнаш» проти просвітництва
«Ніхто не зможе відповісти, чому так багато французів вірить, що достатньо позбутися Путіна — і в Росії запанують мир та спокій, бо відповідні соціологічні дослідження не проводилися, — сказала в інтерв’ю Тижню політолог Сесіль Весьє, автор книжки «Кремлівські мережі у Франції». — Французам загалом важко аналізувати російську проблематику. Вони відчувають, що щось відбувається не так, але не зовсім розуміють, у чому проблема: в особистості Путіна чи в самих росіянах, які є «такими дивними». Дехто, до речі, переконаний, що Путін — це саме те, що потрібно РФ. Питання непросте, бо містить багато складових: бачення Путіна, розуміння Росії, уявлення тих та інших… Натомість очевидно, що в державі, де не працюють інституції, стратегічна орієнтація залежить від керівника та його найближчого оточення. І тут, зважаючи на альянс між КГБ і мафією, мова про потужну концентрацію влади. Коли Путін піде, найважливіше буде, хто прийде на його місце. Є великі побоювання, що наступник виявиться з тієї самої серії, тоді не станеться жодних глибинних змін. Можливо, стратегічні пріоритети будуть побудовані інакше, але це все. Отже, і цар поганий, і бояри не кращі, та й майбутнє зовсім не радісне».
«Гіпотеза відсторонення Путіна від влади перестала бути табу не тільки тому, що опозиція почала відверто вживати гасло «Росія без Путіна», а й тому, що одна з наближених до Кремля партій нещодавно заговорила про таку імовірність, — поділився міркуваннями з Тижнем французький документаліст Емманюель Ґрафф, автор стрічки про події на Майдані «Українські щоденники». — До того ж аргументи Партії зростання видаються зваженими та раціональними, а частина її кандидатів відверто каже, що Росія має жахливий імідж за кордоном, багато галузей економіки країни в страшенному занепаді, ніхто у світі не хотів би тут жити… До цих зауважень можна додати інші: неефективна економіка, побудована довкола продажу нафти й газу, негідна інфраструктура як для країни, що претендує на лідерські позиції. Варто замислитися, наскільки політики, які планують взяти участь у виборах 2018 року, усвідомлюють наслідки війни в Україні (її політичну, фінансову, людську ціну), Грузії, Сирії.
Читайте також: З Росії з любов’ю
Але вже відомо, що анексія Криму не піддаватиметься сумнівам. Політична інновація в Росії має свої межі, й жодна партія не підтримує повернення Україні півострова. Отже, уявляти Росію без Путіна — це вправлятися в ненауковій фантастиці. Чи зацікавлений сам Путін піти «з високо піднятою головою», як його заохочує частина політиків, зважаючи на добре заповнені банківські рахунки, де грошей вистачить не одному поколінню путінських нащадків? Які сили сьогодні готові прийти до влади й чи хочуть вони зберегти нинішню ситуацію? Чи домагатимуться змін? Чи шукає собі Путін наступника? Якщо так, то дуже наївно сподіватися на якісь вагомі зміни… Як уявити Росію після Путіна, коли ця держава не має демократичних традицій і впродовж 15 років потерпає від войовничої, націонал-релігійної пропаганди? Йдеться не про зміну курсу — про побудову зовсім іншої країни, модерної, економічно привабливої, демократичної, з активними, свідомими громадянами та добрими відносинами із сусідами. Отже, мова про країну, якої ніколи не існувало…»
Франція звикла дивитися на Росію як на потенційного союзника. Путін — незручний партнер, і багатьом, зокрема й у високих політичних кабінетах, цікаво та комфортно мріяти, що варто змінити цього лідера на когось прийнятнішого — і справи самі собою підуть на краще. Міфи міцніють ілюзіями, неприємну правду готова бачити поки що лише очевидна меншість інтелектуалів. Хоча у великій політиці кількість ніколи не дорівнювала якості. Але й про це не всі готові чесно думати.