Траса, по якій можна доїхати до мальовничого села, зараз майже пуста. Бо їхати нею далі вже немає куди: до Донецька, як було до війни, вже не потрапиш. Проте в ландшафтний парк «Клебан Бик», на в’їзді до якого стоять великі динозаври, де відкриваються дивовижні красоти, де ростуть унікальні червонокнижні рослини, — можна. Тільки люди, що знаються на задоволеннях для душі, радять усе ж таки починати не з парку, а саме з Олександро-Калинового. А відтак, звичайно, — на «Клебан бик»!
«Професійні музейники кажуть, що починати треба зі старіших експонатів. Але в нас окрема історія — про трактор», — починає екскурсію під великим деревом один з ініціаторів створення в 2009 році народного музею побуту та довкілля Андрій Тараман.
Читайте також: Новолуганське: життя за правилами
Трактор гордо розташований на постаменті в центрі музейного двору. Він зелено-чорний, охайний і здається навіть робочим — заводь і їдь. Хоча ні… Ця історія, найімовірніше, про інший пам’ятник: за сотню метрів від музею зараз стоїть постамент, із якого в 2014 році бойовики вивезли танк. Той був у робочому стані, його дещо «підшаманили» й одвезли до Костянтинівки з надписом «На Київ! На Львів!». Хоча стріляти він не міг, але якийсь час їздив дорогами Донеччини. Аж поки його не залишили на трасі, тікаючи зі Слов’янська. Потім військові його кудись забрали, тому постамент зараз порожній. Місцеві вже подумують, чи не звернутися їм до влади з проханням повернути пам’ятник, як це відбулося з їхнім трактором. Історія «війни» з районною владою теж увіходить в екскурсію музею.
«Можна сказати, що свідомість нашої громади почалась із цієї події: районна влада створювала музей і забажала забрати наш трактор, що тоді стояв на тракторному майданчику. У 1990-ті, коли все розбиралося й здавалося на металобрухт, цього трактора ніхто не торкнувся. Бо всі поважали. Зараз біля трактора — пам’ятна табличка. Іван Баглай — мешканець нашого села, який із початку 1940 років працював на ньому, навіть разу не погодившись пересісти на сучасну техніку. Під час Другої світової він розібрав його та закопав, а після звільнення села разом із жінками знову поставив машину «на ноги». Завдяки цьому тракторові багато родин села не померли з голоду. І ось наш героїчний трактор, чий власник похований у нашій землі, забрали. І почали з нього красти, бо там він нічий. А тут був нашим».
Читайте також: Державні діти
Саме для рятування героїчного трактора й згуртувалися люди в селі Олександро-Калинове, потім створили громадське об’єднання, оббивали пороги, навіть написали цілу поему про свій трактор, і, врешті решт, відвоювали експонат. Утім, для того, щоби він знову переїхав у село, мешканці мусили створити свій музей.
«І ми це зробили! Ви не уявляєте, скільки всього понесли люди для музею! Унікальні рушники ручної роботи початку XX століття, побутові прилади з дерева: прядки, праски, медогонки. Є навіть царська карета з цільними дерев’яними колесами, яка була зроблена для місцевого поміщика. У дворі — справжня кам’яна баба, щоправда, без голови, у нас можна подивитися на скам’янілі останки ящурів. Коли ми облаштували перше приміщення в будівлі старої школи, зрозуміли — нам є що показувати!», — Андрій Тараман демонструє унікальні експонати.
Читайте також: Мирні мешканці: сам на сам з війною
Викупивши заразом ще й стареньку садибу, селяни спорудили з неї справжню українську хату, автентичний інтер’єр якої відтворили за розповідями місцевих літніх людей. Тепер щороку після побілки на ній з’являються нові українські візерунки, які дарує односельцям місцева художниця. Народилась тут і магічна легенда: вже помітили, що всі, хто погойдав люльку, зроблену руками місцевого майстра, незабаром радів своєму малюку! Таких прикладів, що знають у музеї, вже більше 20. Вони жартують, що вже пора впроваджувати акцію «Ніч у музеї» для збільшення народонаселення України.
За перші роки існування музею його відвідало більш ніж 5 тис. людей. Це навіть без реклами чи зусиль активістів: сюди їхали двоповерхові автобуси з туристами, які залюбки переходили на українську мову, як того жартома вимагав екскурсовод. Потім стали запитувати: а що у вас тут можна купити свого, органічного? Підтягнулися бабусі зі свіжим молоком і сметаною, а потім мешканці «кам’яних джунглів» запитували, де залишитися б на ніч: порибалити, подихати свіжим повітрям. Так з’явилася садиба «У Зосі». Люди із сусідніх сіл стали навіть заздрити: і зупинка в Олександро-Калиново розмальована чубатими козаками, як лялечка, і пляж вони собі зробили, і криницю стару відновили. Але довелося зрозуміти, що це не хтось їм зробив, а самі, збираючи на кожний проект зі всього села, відчувши відповідальність за свою землю. Тому почали й собі щось створювати, бо дуже сподобався приклад «зеленого туризму», що самі того не очікуючи, започаткували олександрокалинівці.
Читайте також: Красногорівка: випускники під прицілом
А потім почалася війна. Про це в музеї вже відведена окрема кімната. Є прапор, який скинули донські козачки, що намагалися тут установлювати свою владу. А чоловік сховав і після звільнення приніс у музей. Є фото загиблого хлопця, у якого поцілили біля Олександро-Калинового, коли лінія фронту була зовсім близько. Є розповідь про життя та загибель гарного друга мешканців села — костянтинівця Сергія Ісаєва, який був волонтером, а потім пішов добровольцем захищати свій край. Є «подарунки», що прилітали на околицях. А ще — велика маскувальна сітка з тризубом, яку для музею зробили місцеві волонтерки. Але вона, швидше за все, для естетичного задоволення, бо сотні справжніх сіток уже давно передані на передову різним підрозділам, із якими селяни підтримують міцні зв’язки. Чи варто дивуватися, що таке село волонтерить майже всім складом?
Планів у невгамовних активістів — купа. Не так давно село ввійшло в Іллінівську об’єднану територіальну громаду, тепер люди сподіваються на збільшення повноважень й отримання можливості самостійно розставляти пріоритети. До речі, Андрій Тараман після демобілізації був вибраний депутатам в об’єднану громаду від Олександро-Калинового. Він каже, що розраховували взагалі на те, що саме в їх селі зроблять центр. Але навіть при таких розкладах вони мають, що сказати світові:
«Я впевнений, нам тут не потрібні свиноферми. Бо тут величезний потенціал для створення комплексу послуг для відпочинку. Природа, а головне — бажання людей. Ми це розпочали без жодної підтримки, чесніше сказати — всупереч владі. Чому б нам не робити це тепер по-серйозному? В нас тут поруч Донецьк — люди з міст дуже цікавляться історією українського Донбасу. В те, що він буде звільнений від російських найманців, я навіть не сумніваюся».
Найближчим часом у музеї Олександро-Калинового з’явиться ще одна зала. У ній експонуватимуть місцеві речі радянської епохи на кшталт кубків за перемогу в соцзмаганнях чи двері, де продавчиня гастроному багато років клеїла етикетки від напоїв із градусами. Тараман жартує, що примусово вводитиме та зачинятиме туди тих, хто досі ностальгує за «совком»: нехай краще там, ніж знову біжать на якійсь референдум. А серед серйозніших задумів — співробітництво з обласним художнім музеєм, створення експозицій, майстер-класів із народних ремесел. Планується, що в музеї створять шість робочих місць, що переведе його з аматорських до професійних лав. Тому, якщо в когось виникає бажання подивитися на справжній Донбас, — ласкаво просимо до Олександро-Калинового. Вас здивують не так експонати, як завзятість місцевих патріотів своєї української землі.