У перемовинах між Реджепом Таїпом Ердоганом і Владіміром Путіним 3 травня лейтмотивом були спроби знайти якусь спільну позицію щодо Сирії. Але тоді порушили ще одну тему, чутливу для союзників Туреччини в НАТО: президенти двох країн дійшли принципової згоди про те, що Росія продасть Туреччині потужну зенітно-ракетну систему великого радіуса дії С-400. Ціну ще не погоджено. Але за минулий рік обидва авторитарні лідери своїми постійними примиреннями показали, що, коли є політична воля, більшість планів реалізовується.
Зараз напруженість між НАТО й Росією сягнула найвищої точки від часів холодної війни. І якщо згаданої угоди буде досягнуто, вона стане точно розрахованим плювком у бік Альянсу. А ще посилить враження останніх років, що Ердоган хотів би зробити з Туреччини фактично «рівновіддаленого» члена НАТО.
Читайте також: Час як зброя. Про вразливі місця GPS в добу кібервійн
Туреччина схожим чином уперше почала провокувати північноатлантичну спільноту, коли анонсувала у 2013 році намір придбати китайську систему протиповітряної та протиракетної оборони замість аналога американського чи європейського виробництва. Цим Анкара порушувала санкції ЄС та США щодо торгівлі зброєю з Китаєм. А ще це означало б, що країна купує систему, яку не можна інтегрувати в загальний протиракетний щит НАТО, не дозволивши при цьому китайцям зазирнути у військові технології Заходу. Назвала Туреччина й причини того, чому вона зробила вибір на користь пропозиції з Піднебесної: нижча ціна (близько $3,4 млрд) і кращі умови передачі інтелектуальної власності (ІВ).
Для Ердогана пріоритетом стало нарощування потужностей власної динамічної індустрії оборони. Два роки тому він заявив, що Анкара планує «покласти край зовнішній залежності від постачання оборонного обладнання» до 2023-го й хоче ще до того дедлайну зайнятися розробкою та продукуванням нових оборонних технологій.
Чому Туреччина відмовилася від угоди з Китаєм наприкінці 2015-го, невідомо, але рішення було ухвалено під час проведення саміту Великої двадцятки на півдні країни, в Антальї. Свою роль, певно, відіграла комбінація дипломатичних батогів і пряників. На думку Даґласа Баррі, військового експерта при Міжнародному інституті стратегічних досліджень у Лондоні, китайці не змогли передати потрібне туркам технологічне ноу-хау, бо ІВ значної частини їхньої системи на базі С-300 належить Росії.
Очікувалося, що в такому випадку Туреччина обере MEADS (зенітно-ракетну систему середньої дальності), яку спільно виробляють американська оборонна компанія Lockheed Martin і європейський ракетний консорціум MBDA. Але у квітні міністр оборони Туреччини Фікрі Ишик заявив, що «країни НАТО не змогли зробити ефективну з фінансового погляду пропозицію» і що перемовини з Росією про придбання С-400 вже на заключному етапі.
Читайте також: Чорногорія, ПРО і демарш Тіллерсона – нові виклики НАТО
С-400 — одна з найкращих на сьогодні зенітно-ракетних систем. Але Ишик погоджується з тим, щоб Анкара не намагалася ввести її в інфраструктуру НАТО. На думку Баррі, це робить С-400 на озброєнні в Туреччини «недооптимальним» варіантом. А позаяк система ще й не з дешевих, бажання турків придбати її можна пояснювати тим, що це дасть їм достатню інформацію про цікаві технології. А ще прагненням Ердогана продемонструвати, що йому не потрібно кланятися Заходу.
Свій зиск від угоди дістане й Росія, другий за величиною експортер зброї у світі. Китай та Індія — донедавна два її топові клієнти — швидкими темпами розвивають власні ВПК. Тож Москві терміново потрібні нові ринки для своєї зброї. А ще Путіну приємно скрутити дулю в бік НАТО.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com