Одним з маркерів міжнародної політики країни є зокрема контакти з іншими державами. Звичайно, сам факт побачення з тим чи іншим політиком не означає бажаний результат, втім, аналізуючи контакти перших осіб можна зробити певні висновки щодо напрямів їхньої активності.
Доволі цікава картина вимальовується, якщо поглянути на динаміку офіційних контактів президента РФ. Попри думку про певну ізольованість Путіна, статистика, навпаки, свідчить про значну активізацію міжнародної роботи президента Росії у 2014-2015 роках. Гібридна агресія, розв’язана РФ, вимагала від керівництва країни певних пояснень для міжнародної спільноти. Особливо тій її частини, що межує з РФ і теоретично попадає в коло російських політичних інтересів. І такі пояснення були надані. Про це свідчить майже трикратне збільшення телефонних переговорів російського президента, насамперед з країнами Європи та СНД. Напевно, такі телефонні розмови та зустрічі дозволяли активно просувати російське трактування подій серед політичних лідерів світу. В 2016 році, коли «мінська стабільність» прийшла на зміну масштабним бойовим діям початку війни, поступово загасав й дипломатичний фронт. При майже незмінній кількості офіційних візитів та телефонних розмов, змін зазнала структура. Контакти з ЄС практично обмежилися зустрічами в Нормандському форматі, присвяченим вирішенню долі України.
Читайте також: Юнкер за допомогою анекдоту пояснив, як йому вдається спілкуватися з Путіним
Інший цікавий фактор, який обумовив зростання контактів з рештою Європи – динамічна зміна стосунків з Туреччиною, від ненависті після збитого літака до теплих відносин після пошуку спільної мови у Сирійському питанні. Саме контакти з Туреччиною склали майже половину всіх телефонних розмов Путіна в 2016 році. Багато було й особистих зустрічей з Ердоганом. Тривалість цього «медового місця» між двома диктаторами буде залежати від їхніх апетитів в Сирії, але поки що, російсько-турецькі відносини можна вважати чи не найкращими з усіх міжнародних зв’язків Кремля. Що також справедливо й для турецької сторони, яка через останні дії Ердогана ризикує залишитися в ізоляції. Звичайно, крім Туреччини в Європі у Путіна залишається ще багато друзів, ідеологічних чи просто куплених. Непогані стосунки з угорським колегою Орбаном, традиційно позитивне ставлення з боку італійських та австрійських політиків. Не відстають Балкани, хоча невдала спроба втручання в політичне життя Чорногорії та її подальший вступ до НАТО показав певні прорахунки московських політтехнологів в цьому регіоні. Гучною поразкою проросійських сил можна вважати і результати президентських виборів у Франції, але про остаточне вирішення майбутнього ЄС говорити зарано – попереду не менш важливі перегони у Німеччині. А поки що контакти президента в Європі кажуть про перехід до кількості замість реального результату.
В той же час Росія активно намагається шукати заміну втраченим європейським контактам та ринкам. Це можна відстежити у зростанні контактів з країнами Близького Сходу та Азії. Дружба з Китаєм може розглядатися керівництвом РФ як інструмент стримання гегемонії Сполучених Штатів на міжнародній арені, втім цю дружбу вряд чи можна назвати збалансованою з огляду на економічні потенціали двох країн. В політичному плані КНР, як завжди, має свою власну лінію і може лише тимчасово виявляти зацікавленість в партнерстві з Москвою для вирішення окремих питань на кшталт тихоокеанського партнерства чи загрози з боку Північної Кореї. Що стосується Близького Сходу, то головна мета активних контактів з першими особами в цьому регіоні полягає у впливі на видобуток нафти. Збільшення вартості «чорного золота» є вкрай важливим для Путіна, якому залишилося не так багато часу до президентських виборів. Іншим не менш актуальним питанням є активні дії Росії в Сирії, які не можуть не хвилювати сусідні держави. Втім, хоча одним з частих співрозмовників президента РФ є прем’єр-міністр Ізраїлю Нетаньяху, це не заважає ізраїльським збройним силам періодично наносити удари по урядовим силам Асада.
Сирійське питання є важливим і під час інших діалогів, поки що лише телефонних. Мова йде про Дональда Трампа, з яким у Путіна було вже три таких розмови, але наразі жодної особистої зустрічі. Але зустріч ця є дуже бажаною для російського президента. Феєричний старт з гаслами ТрампНаш, американським прапором Маргарити Симоньян та шампанським Жириновського швидко згас. Дружні стосунки начебто прокремлівського Трампа з московським колегою так і не склалися. А зв’язки з російською стороною зіграли і проти Трампа і проти Путіна – тепер вся Америка звернула на це увагу, ретельно розглядаючи та перевіряючи кожен крок нового президента. Сподівання Путіна на тихі домовленості розбилися об системну американську політику, а останнім цвяхом на сьогодні став залп «Томагавків». США та РФ, виходячи з особливостей міжнародної політики та розуміння власної ролі та місця в світі, приречені на конфронтацію. Росія, в її нинішньому вигляді, не може бути партнером для Заходу, але й бути повноцінним ворогом теж не може собі дозволити. Для російської економіки, на відміну від Сполучених Штатів, повторення гонки озброєнь просто не по кишені. Тому для внутрішнього користування в РФ і надалі будуть видаватися месседжі про агресивний Захід як причину всіх проблем. В той час як на міжнародній арені так чи інакше будуть робитися спроби певного примирення.
Читайте також: Сенатори США закликали Трампа зустрітися з Порошенком раніше, ніж з Путіним
Росія буде вимушена домовитися зі Штатами, принаймні, якось розмежувати свої інтереси чи сфери впливу. І перші кроки в цьому напрямку вже зроблені, адже нещодавно був запропонований план створення в Сирії зон відповідальності. В даному випадку Москва користується певною пасивністю американської адміністрації в сирійській кризі і намагається нав’язати власні правила гри. Російська дипломатія також активно працює над організацією особистої зустрічі двох лідерів під час літнього саміту «Великої двадцятки», який відбудеться в Гамбурзі 7-8 липня цього року. Ймовірно, що Путін прагнутиме відновити позитивне ставлення до РФ та в перспективі домовитися про скасування санкцій. На думку окремих російських експертів, Трампа в цьому сенсі обмежує лише його адміністрація, і саме під час приватної розмови Путін зможе його переконати. Чи вдасться це – стане зрозуміло вже найближчим часом, але певний прогноз можна скласти якщо подивитися на нещодавню зустріч з Путіна з Ангелою Меркель. Її візит до Сочі став одним з перших серйозних міжнародних контактів російського президента за останній час. На нього покладали багато надій, очікували якісь результати. Однак канцлерка, яку можна вважати більш поміркованою та далекоглядною в своїх політичних поглядах, не змогла знайти спільну мову з господарем Кремля. Напевно, що шансів домовитися з більш непередбачуваним Трампом, який має протилежний російському погляд на більшість питань, буде ще менше. І колишні компліменти Трампа, які він висловлював Путіну не допоможуть.
Цілком ймовірно, що майбутній саміт може стати для Путіна повторенням Брисбену. Тоді він зміг поспілкуватися з Обамою в кулуарах «Великої двадцятки», але короткочасна та фактично безрезультатна зустріч зовсім не підходить до статусу впливового лідера супердержави, який треба показати російському президенту замість фотографій за порожнім столом. Звичайно, він і надалі може маскувати свою міжнародну активність контактами з африканськими президентами під час парадів на честь Дня Перемоги чи наданням безвізового в’їзду до РФ для Північної Кореї.
Читайте також: Без перспектив: про що говорили Путін і Меркель у Сочі
Крім того, завжди є запасний варіант у вигляді поїздок всередині СНД, переважно до Білорусі, Казахстану та Вірменії, дружба з якими тримається на кредитах та газі. Безумовно, російські мас-медіа зможуть пояснити пересічним росіянам, що це успіх, але чи буде терпіти таке ставлення до себе Путін перед важливим для нього 2018 роком?