Вони ніколи не жалілись, а я, мабуть, нічого не вимагала від них. Коли стала студенткою, а батькам припинили платити на їхніх підприємствах-гігантах, увечері в холодильнику дивовижним чином з’являлися ковбаса на сніданки, шматок м’яса на обід, масло. І мене ніколи не турбувало питання цієї скатертини-самобранки у нашому казковому домі… За вечерею батько розповідав, що копав комусь фундамент або заливав бетонну стяжку доріжок. Він тоді був у тривалій відпустці за власний рахунок. Усе це тло мого безтурботного студентського життя.
Багато часу минуло відтоді. Не стало батька, і мені багато всього відкрилося: що за його важку фізичну працю з ним часто розплачувалися їжею, що він брався за будь-яку роботу, аби прогодувати родину. І після його смерті багато батьківських обов’язків перейшло до мене.
А потім я з подивом дізналася, що чимало людей використало ті важкі роки як трамплін задля власного благополуччя. Новий час давав нові можливості. Кмітливі «ловили хвилю», багатіючи на купівлі нерухомості, торгівлі, спекуляції… Влітку 2014-го, коли в місті не було світла та води, мої сусіди в страшенному збудженні запитали в мене: «Як думаєш, чим зараз треба займатися, аби збагатіти?». Мені спало на думку лише одне: торгівля. Все, що пов’язане з торгівлею, того літа дивувало. Навіщо так ризикувати? Але відповідь була очевидною: заради грошей. Сусіди пустили у свій порожній дім на літо циганку-подругу. Вона виявилася надзвичайно товариською, і вже через кілька днів усі, хто лишився на нашій вулиці, стали купувати в неї сигарети та молоко. Яким чином та циганка привозила це, було загадкою. Казала, що наймала машину, їхала під обстрілами. У мене була мала дитина, молоко для нас тоді — їжа фактично стратегічного значення, тому брала б його за будь-які гроші. Хоча просила тоді за нього ціну, цілком відповідну ризикам, із якими нам його везла… Циганка торгувала всім, що ми просили в неї, і через деякий час багато людей уже брало товар у борг, а комусь вона просто позичала гроші…
Читайте також: Прибулець
Дуже скоро вона стала комерційним директором величезної торгової компанії: золоті прикраси, особистий водій та авто… Хоча і далі возила нам замовлення: зерно для курей, борошно, дитяче харчування… Мабуть, то якийсь талант збагачення: у когось він є, а комусь його не відкрити в собі за жодних умов. Потім я дізнавалася, що дехто з моїх знайомих торгував тим літом овочами, цигарками вроздріб. Але ніхто з них не став багатшим.
«Пощастило» й тим, хто зміг збити навколо себе базу споживачів ліків, які їх гостро потребували й готові були платити за такий трансфер. Потім виявилося, що заробляти можна на оформленні дитячих виплат, пенсій, регресу на території України для тих, хто з якихось причин не міг сам цим займатися… А потім ще побутова техніка, комплектуючі, запчастини… Тобто можливості для заробітку майже необмежені. Ті, хто мав власне авто, займалися перевезенням пасажирів і вантажів на замовлення. А хтось більш хвацький узявся оформляти паспорти та свідоцтва про народження українського зразка. І цей список «професій» нового часу можна продовжувати майже до нескінченності. Багато хто йде вчитися зараз на денну форму навчання, аби мати стипендію 1445 руб. Причому вчаться таким чином і «глибокі» пенсіонери, і ті, хто вже має денну вищу освіту.
Я з подивом слухала, як мій колишній керівник приїжджав із Києва до Станиці Луганської — у Луганськ він нев’їзний. Так от йому вдалося домовитися, щоб усі його колишні заступники змогли без черги пройти до Станиці з Луганська до його родинного замку на пікнік. Ви лише уявіть: компанія колишніх великих керівників дереться тими дерев’яними сходами на мосту, аби провести час у теплому товаристві, як колись.
Читайте також: Безрадісний шопінг
Хоча за всього мого оптимізму треба зізнатися, що зараз ринок як джерело заробітку не підходить усім, та й можливостей, як тоді, у 1990-х, він уже давно не дає. За розкриту контрабанду відбирають автівки у власність «республіки». А щоб щось офіційно відкрити в «ЛНР», треба мати неабиякі хист і терпіння. Може, тому найзаможнішим пластом населення в місті сьогодні є «міністерські» чиновники та «військові». Хоча саме зараз потрапити до «когорти» обраних можновладців неможливо: усі місця зайняті цілими родинами та передаються хіба що не в спадок, як фамільні коштовності та місця на кладовищі.