У той час, коли музейна справа перебуває в занепаді, знаходяться люди, які йдуть проти загальноприйнятої системи цінностей: замість того, щоб нарікати на уряд, жалітися на бездіяльність, беруть владу в свої руки й будують цілі музеї. Зрештою, так можна сказати і про тих, хто збирає в себе цілі зоопарки та атракційні парки старовини в різноманітних «Межигір’ях», але ті місця важко назвати музеями — хіба що музеями корупції. Вони здебільшого все ще закриті, без вільного входу для туристів. На противагу їм існують доволі бідні прозорі музеї, у яких подекуди є значно цікавіші експонати, аніж у нових царків. При цьому найчастіше історія з такими музейниками повторюється: вони, відходячи з життя, залишають свої зібрання наодинці з нерозумінням і несприйняттям нащадків.
Так, приміром, один із найкращих художніх музеїв України існує в селі Пархомівка неподалік Харкова, де селянин Панас Луньов від 1950-х збирав усілякі дивацтва, що тоді, по війні, цінувалися значно менше, ніж хліб. Панасові Федоровичу вдалося роздобути оригінали картин найвидатніших майстрів, визнаних у всьому світі: Пікассо, Ренуара, Бенуа, Малевича, Кандінского, Вєрєщаґіна, Шишкіна, Рєпіна, Лєвітана. Є олівцеві малюнки Тараса Шевченка, ескізи Владіміра Маяковского. Цю галерею називали міні-ермітажем. Але в лютому 2004-го Панас Луньов помирає, а вже в березні галерею разом із цукровим заводом, у якого вона була на балансі, продають за смішні гроші: 26 тис. грн. Усі експонати належать Харківському художньому музеєві, але приміщення, в яких вони зберігаються, — вже приватній фірмі, і за останні 12 років сталося кілька спроб пограбування цієї колекції. Що далі буде з Пархомівкою без Панаса Луньова, ім’ям якого тепер названо музей? Невідомо. Згадаймо тих подвижників, які дожили до нашого часу і продовжують розбудову своєї музейної справи.
Читайте також: Франклін ван дер Польс: «Без відвідувачів, які відчувають, рефлектують, досліджують і вчаться, музею не буде»
Приватний замок у Чинадійові 15 років тому Йосип Бартош узяв у оренду занедбаний замок «Сент-Міклош» на Закарпатті. Однак не перетворив його на ресторан, готель чи розважальний центр. Доти на місці дворика старовинної пам’ятки був гаражний кооператив.
«Мені ніколи не спадало на думку щось тут зробити. Знаєте, люди мистецтва з головою не дружать, тож ці думки не могли прийти ніяк. Не я обирав цей замок, він обрав мене, сказав: «Іди сюди», — і я прийшов».
Йосип Бартош у 1999-му приїхав із-за кордону, де жив досить довго й вивчив чотири мови. Йому стало заздрісно, що в Угорщині, Словаччині, Румунії, Німеччині малесенькі села дозволяють собі проводити щорічні пленери, на котрі запрошують туристів з усього світу, а в Україні таких лише кілька, на Закарпатті — один, та й то ніякий.
«Коли я прийшов сюди, до замку, тут була автобаза. Вантажівки, безліч гаражів, щось немислиме… І якось ми туди проникли, нас виганяли й не пускали. А потім з’явилася така думка: а що, якби оці наші пленери, котрі ми робимо по санаторіях, мов якісь останні люди, робити тут, у замку, і взагалі щоб на стінах були картини, щоб концерти й зустрічі з письменниками проходили. У цю божевільну ідею не вірив ніхто, жодна людина в цілому світі. Я теж не вірив. Але замок вирішив по-інакшому, він сказав: «Цьому бути», — і все почалось. Як так вийшло, сам не знаю.
Наші перші кроки були смішні настільки, що складно уявити. Із мене реготало все село, як ні з кого доти. Я прийшов у селищну раду і сказав, що от, хотів би цей замок узяти, аби зробити там культурно-мистецький центр. Вони на те: ти що, хлопче? Дах у тебе поїхав? Ти художник, у тебе є гроші, ти щось можеш? Кажу: так, щось думатимемо. Але люди були тут сільські, я приїхав із-за кордону, язик плівся, я їм щось наговорив, чомусь мені повірили, хоч і були впевнені, що справа безнадійна. Але мусить район затвердити. У раді, райадміністрації сказали: «Із цього нічого не буде», — але підписали. Не знаю чому».
Коли документи Йосипа Бартоша з усіма необхідними підписами потрапили в облдержадміністрацію (тоді замки належали до Укрдержбуду), там уже була інша ситуація. Відділ архітектури довго роздивлявсь і не міг вирішити, що з цією справою робити. Прецедентів у історії таких не було, аби історичну пам’ятку, цілий замок, брали в оренду під культурно-мистецький центр. Не було закону ані про дозвіл, ані про заборону. Тоді допоміг Іван Могитич, заслужений архітектор України, з Укрзахідреставрації. Була така організація у Львові, яку він тоді очолював. Там допомогли вже зв’язки: Іван Романович знав Йосипа, знав його тестя, Героя України, й допоміг зробити договір.
Чийатте також: Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»
Це був типовий договір оренди на 15 років із правом пролонгації. А вже у 2005-му, коли Віктор Ющенко видав указ про охорону культурної спадщини, його було переоформлено, уже був підписаний охоронний договір на 49 років.
Фактично за всю історію України таких спроб було три, дві з них закінчилися нічим. Лише Йосипові Бартошу вдалося залучити міжнародні кошти на реконструкцію, привабити стабільний і великий потік туристів до свого «Сент-Міклоша». Довго він навіть не мав де жити, займав разом із дружиною один із замкових покоїв. Але нещодавно вони переселились у приміщення поруч, а в замку тепер з’явиться нова експозиційна кімната. Йосип Бартош на Закарпатті беззаперечний авторитет, він пожертвував мистецтвом, останні 10 років не малює, каже, що його обрав замок і йому тепер не викрутитися.
Музей Довбуша
Михайло Ількович Юсипчук — таке його справжнє ім’я. Але в селі Космач Косівського району на Івано-Франківщині всі його називають Дідишиним. Він зберіг хату й камінь, біля якого начебто вбили Олексу Довбуша, українського опришка, героя-розбійника.
Йому 81 рік, але він усе ще жартує, будує плани й рахує необхідне на нові проекти. Може, не так енергійно, як раніше. Рік тому — розсік собі череп у горах об каміння. У такому віці чоловікові довелося пережити кілька важких операцій. Тепер його лисину прикрашає досить серйозна вм’ятина. «Уже рік, як повернувся з того світу», — каже Михайло. Жартує, що дух Довбуша врятував. Сміється.
«Щораз менше людей до мене приходить», — сумно зауважує він, хоча й намагається, як і раніше, веселити.
Дідишин поряд зі справжніми історичними фактами й артефактами демонструє абсолютно неперевірені речі: метеорит, начебто природою створені дерев’яні скульптури голих людей, є в нього навіть бивні мамонта й кістки динозавра.
Читайте також: В Україні зареєстрували Музей Майдану
«Раніше до мене багато депутатів ходили, але копійку хоч би хто кинув. Деякі лишали контакти, мовляв, якщо треба допомога. А потім мене обікрали. Винесли з музею зброю з ініціалами Довбуша. Я за злодіями з хати через городи в трусах біг — не наздогнав. Міліція їх навіть не шукала. Дзвонив депутатам. Не допомогли».
«Ubezpieczono, 1931 rok», — висить табличка на хаті. Це означає, що її було застраховано у приватній страховій агенції за тих часів, коли ця місцевість іще не стала частиною Радянського Союзу.
Він зробив тут перший пам’ятник Довбушу, на відкриття якого приїхало до тисячі осіб, серед яких, приміром, В’ячеслав Чорновіл. Це було вже за Перебудови, але з КГБ прийшли до нього й допитували, чому поставив опришка, а не тата з мамою.
Обіцяли кинути в табори, але Михайло не здався.
Дідишин – професійний фотограф. Навіть у авіації саме фотографом служив. У нього єдиного тут були найдорожчі камери та об’єктиви. І трикілограмовий телевик. А ще він фільмував на восьмиміліметрову плівку. Тепер вона, каже, лежить і кіно ніяк не побачиш.
«Мені виставили таксу — 10 грн за метр відцифрування плівки. А в мене там не знаю, скільки тисяч метрів. Хату продати, аби показати це кіно? Навіть проекторів таких уже немає».
Йому 81 рік, у нього вм’ятина в голові, але він досі мріє відцифрувати свої плівки й видати альбом зі своєю колекцією вишивок із різних районів Гуцулії.
Радіомузей у Світловодську
Леонід Пасько нещодавно відсвяткував 66-річчя. Живе у старій хаті на окраїні цього невеличкого районного центру на Кіровоградщині. Але знають його всі навколо. Будинок Леоніда відразу видно здалеку: над дахом відразу три височенні антени. Удома — справжня радіорубка й експонати довоєнних часів.
Він ремонтував атомні підводні човни під Владивостоком, 40 років тому став вегетаріанцем, розробляє і планує маршрути Карпатами. Має величезну колекцію власного самвидаву: перефотографованих і передрукованих заборонених у СРСР книжок. Іще за більшовицьких часів цікавився східними практиками. У місті його називали «йогом». Леонід працював біля автовокзалу, де пасажири часто були змушені лишатися ночувати. Він забирав їх додому, що в той час вважалося дикістю. У 1980-х допомагав литовському дисидентському рухові «Саюдіс».
Читайте також: Не для галочки. Музеї як складова шкільної освіти
«Я народився ще за Сталіна, а в школу пішов, коли почалась інша епоха: сталінізм критикували, з’явилися певні свободи. Діти в школах почали мандрувати хвилями ефірів. Молодь потягнулася до нових знань, раніше не дозволених. «Бітли» чи «Роллінґ Стоунз» були заборонені, але на коротких частотах їх заборонити не могли. Як це зазвичай відбувалося? Хтось до Москви контрабандою провозить нову платівку (найчастіше це були діти дипломатів), ставить її на свій якісний апарат, включає радіостанцію — і це звучить до Бєлгорода й Тамбова. У Тамбові записали, відтворили — і це йде до Києва, наприклад. Із Києва — до Дніпропетровська. І нова платівка з Англії вже сьогодні до вечора може обійти весь Радянський Союз. Уявляєте собі швидкість? Це була така субкультура. Я зібрав свій перший апарат у восьмому класі.
Він один із тих, хто розвивав радіолюбительський рух на теренах України. Одним із перших також розробив приставку до радіоприймача з дальністю зв’язку до 100 км. У той час радіоефір був забитий школярами й радіоаматорами. Учні ставили одне одному музику: «Для Оленки з восьмого «Б» — «Бітлз», «The Girl». Радянська влада не контролювала цього процесу й навіть заохочувала його. По всьому Союзу діяли гуртки юних техніків, кожен школяр на зекономлені гроші міг собі купити найпростіший радіоприймач-конструктор. Усі вчилися паяти. Це підвищувало рівень технічної освіченості молоді, і тривав цей процес аж до початку Празької весни, коли чехи під час повстання проти совка використовували короткі хвилі.
«В СРСР зрозуміли, що радіо — це Facebook і Twitter того часу. Воно допомагало згуртовуватись і могло підштовхнути до революції, — каже Леонід. Незважаючи на вік, він устигає одночасно стежити за сучасними технологіями, годувати синичок у своєму дворі, щодня паяти нові радіопристрої, самостійно вдосконалювати знання англійської, бути керівником місцевого «Пласту», їздити на велосипеді, читати безліч літератури, Twitter та Facebook, розвиватися духовно.
«У 1990-х роках я заснував тут «Пласт», у нас було серйозне українське піднесення, навіть мер міста тоді був проукраїнським, підтримував якісь ініціативи, підтримував нас. Зараз у місті майже немає зацікавлення ані радіогуртком, ані «Пластом».
Леонід має скаутську радіостанцію фактично єдиний на весь колишній Радянський Союз, за винятком Прибалтики. А, скажімо, нідерландці вражають масовістю й величезним подвижництвом у допомозі державі з вихованням молоді.
«У Нідерландах десятки любительських радіостанцій на кожне місто, а в нас одна на Україну. Як їм це вдається? У них діти активно залучені до цієї справи. Уміють паяти, збирати радіоприймачі. Щороку міжнародний скаутський рух проводить зустрічі всіх юних радіолюбителів у ефірі та інтернеті. Вони називаються JOTA-JOTI. У колишньому СРСР був такий активний радіорух, а тепер є лише одна точка в Естонії та одна в Україні, водночас їх безліч у Нідерландах, Швейцарії, Німеччині».
Леонід працює як педагог-організатор. Із «Пластом» він часто розробляє маршрути й водить дітей у гори. Паралельно намагається зацікавити їх радіоаматорством. Леонід — унікальний чоловік, що живе на окраїні вимираючого міста. У Світловодську нічого не відбувається, виробництва розкрадені, місцеве населення здебільшого безробітне. Утім, тут гарні краєвиди, водосховище і дніпровські пагорби, затоки й канали, закинуті індустріальні гіганти, але місцеві ЗМІ про це нічого не розповідають. Із Леонідом не знайти жодного інтерв’ю, попри його неймовірно бурхливе й активне життя та безліч утілених справ. Він страшенно світла й радісна людина, на тлі всієї безнадії в цьому районі — справжня оаза радості й упевненості в кращому майбутньому. У свої 66 Пасько й далі паяє нові радіопристрої, збирає дітей у походи й радісно зустрічає простих гостей. І хоч у нього немає офіційного музею чи бодай таблички (він і сам свою хатину не називає музеєм), сюди однозначно варто завітати всім, хто закоханий у історію та радіозв’язок.