У квітні виповнюється два роки від початку війни на Сході України, яка досі не завершилася, незважаючи на підписані мирні угоди. Відправною точкою конфлікту прийнято називати 6 і 7 квітня — дні захоплення будівлі СБУ в Луганську та проголошення «ДНР» у Донецьку. Після цього події розвивалися стрімко та незворотньо. 12 квітня до Слов’янська увійшла група російських диверсантів на чолі з Іґорєм Ґіркіним, яка мала завдання розв’язати бойові дії на Сході України й у підсумку успішно виконала це завдання. Вже 13 квітня під Слов’янськом відбулося зіткнення бойовиків з працівниками СБУ, унаслідок якого Україна зазнала перших втрат: загинув офіцер Геннадій Біліченко. Наступного дня, 14 квітня, виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції, і маховик насильства було вже не зупинити.
За активної та всебічної допомоги Росії сепаратистам вдалося утримати позиції й зберегти наспіх зліплені квазідержави «ЛНР» і «ДНР», до яких від самого початку ніхто не ставився серйозно. Однак, незважаючи на військові успіхи, через два роки після початку війни жодна з первинних обіцянок, якими оратори сепаратистів щедро роздавали з трибун у березні — квітні 2014-го, не була виконана. Популістські гасла, котрі лідери сепаратистів виголошували на мітингах, виявилися банальним обманом. Сьогодні тверезомислячим громадянам по обидва боки лінії фронту вже зрозуміло, що учасників «русской вєсни» просто використовували у своїх іграх політики та олігархи, які боролися за контроль над фінансовими потоками й територією. Утім, сотні тисяч жителів ОРДіЛО, як і раніше, відмовляються вірити в те, що стали лише інструментом у чужих руках, і далі переконують себе, що обіцяні золоті гори ще будуть, потрібно тільки почекати й проявити терпіння.
Читайте також: За ширмою війни
Із того, до чого закликали глашатаї «русского міра» навесні 2014 року, у життя втілилася лише боротьба з українською мовою та символікою. Захопивши владу, бойовики кинулися з фанатичною завзятістю збивати з фасадів українські герби, зривати українські таблички з держустанов, змінювати покажчики на вулицях і прибирати м’які знаки зі стел, установлених на в’їзді в українські міста. У решті на прихильників сепаратизму чекало розчарування.
Спочатку їх відмовилася приймати до свого складу Російська Федерація. Хоча саме заради «возз’єднання» з нею і брала участь у весняних подіях більшість активістів із Луганська та Донецька, які спочатку не хотіли ніяких «ЛНР» та «ДНР» і виходили на вулицю з триколорами та вимогами «провести референдум, як у Криму». Замість урочистого приєднання до РФ жителі Донбасу отримали війну в себе вдома. Росія дала зрозуміти, що луганчани й донеччани для неї не такі важливі, як жителі Криму, і почала старанно накачувати Донбас злістю та зброєю, демонструючи наслідки такого експерименту на своєму ТБ.
Потім поступово поховали ідею створення «Новоросії» «від Одеси до Луганська». Сама згадка терміна «Новоросія» в російських ЗМІ зійшла нанівець, а командування бойовиків стало боротися з нашивками, на яких зображений так званий прапор Новоросії — червоне полотно, перекреслене синім хрестом. Не вдалося об’єднати навіть Луганськ із Донецьком. Через два роки після початку антиукраїнського путчу на Донбасі його організатори не тільки не виконали своєї головної обіцянки (приєднання до Росії), а й домоглися протилежного результату. Жителі захоплених бойовиками недогризків Донецької та Луганської областей виявилися розділені між собою якоюсь подобою державного кордону, яку сьогодні контролюють збройні формування, що беруть данину за можливість проїзду.
Навесні 2014 року мешканці Донбасу в страшному сні не могли побачити, що, аби проїхати від Тореза до Лисичанська, їм доведеться долати два кордони. Однак саме це сьогодні є головним підсумком тієї авантюри, у яку організатори «русской вєсни» втягли Донбас. Якби мешканців Донецька та Луганська з перших днів березня попереджали, що вони житимуть не в Росії або хоча б «Новоросії», а в незалежних одна від одної й невизнаних «ЛНР» і «ДНР», сепаратизм на Донбасі, напевно, помер би в зародку.
Відмова навіть від такого простого та очевидного кроку, як об’єднання «ЛНР» і «ДНР», є прямим свідченням того, що незаконні збройні формування на Донбасі воюють не за ідею, а за територію. Сьогодні вже зрозуміло, що обіцяна «Новоросія» виявилася фейком, який був потрібен для прикриття справжніх, набагато низинніших мотивів організаторів війни. За фактом угруповання Захарченка та Плотницького просто захопили ресурси на частині території Донецької та Луганської областей, які тепер по-хижацькому експлуатують. А жителі «ЛНР» і «ДНР» тепер позбавлені базових прав та свобод і фактично мають вибір: залишити Донбас або мовчки приймати порядки, встановлені озброєними людьми, які силовим методом привласнили собі всю повноту влади.
Читайте також: «Віджимай» і володарюй
Популістські обіцянки «народних губернаторів», які засвідчували натовпу, що Донбас більше не годуватиме Київ та Львів і купатиметься в грошах після того, як «скине із себе ярмо», також передбачувано не збулися. Донбас занурився в економічний колапс, який обернувся б гуманітарною катастрофою, якби Росія не взяла на утримання підконтрольну сепаратистам територію. Нормальне функціонування економіки в частині Донбасу, що виявилася в стані правового вакууму, більше неможливе. Увесь великий місцевий бізнес, щоб мати можливість працювати, як і раніше, змушений платити податки в Україні й мати українську реєстрацію. Єдине, що отримав бізнес на Донбасі після захоплення влади проросійськими формуваннями, — додаткове податкове навантаження. Тепер крім податків до українського бюджету власники заводів і фабрик вимушені також платити данину угрупованням Захарченка та Плотницького.
Навіть у вугільній галузі, яка й далі працює та постачає на підконтрольну Києву територію вугілля, видобуте в ОРДіЛО, спостерігаються серйозні проблеми. Так, наприкінці березня сепаратистські ресурси повідомили, що на шахтах об’єднання «ДТЕК Свердловськантрацит» вводиться режим простою. Таке рішення було ухвалене через проблеми з реалізацією продукції. Не раз надходили повідомлення й про затримки зарплат на шахтах інших вугільних об’єднань. Особливо широко висвітлювався інцидент у Макіївці, де спроба влаштувати страйк закінчилася для місцевих шахтарів звинуваченнями в роботі на ворога, тобто на українську сторону.
Але, мабуть, найпоказовішим результатом двох років сепаратистських заворушень на Донбасі є доля організаторів путчу. До цього моменту в керівництві «республік» у Донецьку та Луганську майже не залишилося людей, які стояли біля початків війни. Влада опинилася в руках набагато менш ризикових та ідейних людей. В ОРДіЛО тепер керують процесами безвідмовні й прагматичні виконавці, готові без вагань виконати будь-яку примху кураторів.
Читайте також: Колишні «герої Новоросії»
Польові командири, які формували загони бойовиків на самому початку подій 2014 року, відчайдушні й відморожені «батьки-отамани», полум’яні оратори, що підпалювали натовпи людей із трибун у своїх містах, та й просто люди з переконаннями назавжди пішли в минуле, поступившись місцем цинікам і ставленикам олігархічних кланів Росії та України. Багатьох із тих, хто піднімав повстання проти України, вже немає в живих. І загинули вони аж ніяк не від рук українських військових, а були обачливо знищені власними соратниками в той момент, коли стали незручні або непотрібні. Ліквідація найпопулярніших польових командирів Павла Дрьомова та Олексія Мозгового вкотре довела, що події на Донбасі відбуваються не стихійно, а ретельно направляються невидимою рукою кураторів із сусідньої держави.
За іронією долі один з епізодів усунення представників «старої гвардії» відбувся якраз у річницю початку війни. Організатора незаконного референдуму сепаратистів 11 травня 2014-го Романа Лягіна після конфлікту з ватажком «ДНР» Захарченком спочатку усунули з посади «глави ЦВК ДНР», а потім побили й кинули в підвал, де він перебуває досі. Жодних точних даних щодо його подальшої долі наразі немає. Але можна сказати точно, що в межах проекту «ДНР» Лягін списаний і більше не повернеться на арену.
Розчарування в сепаратистах серед населення ОРДіЛО посилюється. Це зрозуміло навіть із дописів у соціальних мережах. Ось тільки в 2014 році прихильники сепаратистів, зруйнувавши державу, фактично відмовилися від власних прав і свобод. У псевдореспубліках їхня думка більше нічого не важить, від них більше нічого не залежить, і подальшу долю жителів Луганська та Донецька вирішуватимуть уже без них. Незалежно від того, подобається їм це чи ні.