Світ змінюється, і журналістика разом із ним. Робота з джерелами інформації все більше переходить до сфери соціальних мереж, що не знімає з політиків засадничого обов’язку публічно казати тільки те, в чому вони впевнені та можуть довести, а з журналістів — перевіряти контраверсійну інформацію по всіх доступних джерелах.
Публікація невеликого розслідування Тижня про гіпотетичні табори джихадистів в Україні, що з’явилася на нашому сайті минулої п’ятниці, дістала дещо несподіваного продовження. Замість відповідей на наші запитання речниця СБУ оприлюднила переклад листа, якого, як вона каже, французька сенаторка Наталі Гуле надіслала голові Служби Безпеки з приводу нашої публікації та посилань на неї. Ми утримаємось від детального коментаря цього тексту, доки не матимемо оригіналу тексту французькою.
Читайте також: «Табори джихадистів під Дніпропетровськом» – скандал у Франції і тиша в Києві
Сумніватися принаймні в якості перекладу, якщо не в автентичності листа змушує насамперед стиль викладу, до якого загалом не вдаються в публічному спілкуванні французькі політики. Західний стандарт не дозволяє “з'їжджати” на особисті образи на адресу журналістів, які чимось не вгодили представникам влади. Тут критикують суть, інформацію, але не того, хто її виклав. Тим більше жодних несправедливих звинувачень на адресу Гуле Тиждень не висував. І ще один аргумент: ані в соцмережах, ані деінде у французьких ЗМІ заяви Наталі Гуле немає.
Почекаємо, отже, оригіналу листа, який прес-секретар СБУ пообіцяла надати Тижню. А поки що викладемо історію розслідування про “табори ІДІЛ”, аби позбутися можливих двозначностей.
Інформація про імовірні табори з’явилася в інтерв'ю пані Наталі Гуле, сенаторки з фракції Союзу Демократів та Незалежних на радіо “Франс Інтер” рівно тиждень тому, 27 березня. Ось посилання на нього.
Зовсім наприкінці інтерв’ю, на 1.28'40 хвилині, пані Гуле каже : “Ніхто мене не слухає зараз, але через півроку, згадаєте, що я про це говорила. Посеред України діє табір підготовки джихадистів. Адже, все ж таки, друга мова, якою говорять в Ісламській Державі – російська. Уявіть собі, табір підготовки просто біля нас! Який фінансується усією цією протизаконною торгівлею людьми, предметами мистецтва»… Журналіст Стефан Паолі нічого уточнювати не став, і слухачі залишилися в невизначеності, на досить неприємній ноті. Не треба пояснювати, що про терористичну загрозу французи знають не з газет та журналів.
Професійний обов'язок журналіста в таких випадках – спробувати прояснити ситуацію. Що це за табір? Де він знаходяться? Хто в ньому перебуває? І найголовніше — звідки інформація та чи існує він взагалі, бо українська преса, приміром, ніколи не писала нічого подібного.
“Пані сенаторко, Ваша інформація про табір джихадистів в Україні є щонайменше несподіваною,” – запитав Тиждень у Наталі Гуле в Твіттері? – «Можете назвати ваші джерела, будь ласка?»
“А ви завжди називаєте Ваші?” – відповіла вона публічно, запитанням на запитання й перейшла до режиму приватних повідомлень.
“Українські спецслужби, – написала пані Гуле. – Подізнавайтеся”.
Читайте також: Від романтизму до прагматики. Перспективи України у західному світі
Відповіла, що вже звернулася від журналу до СБУ та попросила уточнити, чи йдеться про місто Дніпропетровськ? Цю інформацію трохи раніше дістали активісти української блогосфери Франції.
“Ні, це в цьому регіоні, – швидко й впевнено відписала сенаторка. – Відповідальна особа прийшла на зустріч зі мною, через мою роботу стосовно тероризму, щоб мене попередити. Я передала досьє та більше ним не займаюся. Я не працюю по Україні, моя зона — це Близький Схід та Кавказ”.
У відповідь попросила уточнити, чи справді в таборі немає жодного українця? Інформація про це, з посиланням на ту ж таки сенаторку, між часом надійшла від інших колег. “Нема українців. Кавказці, вихідці з Середньої Азії, Чеченці та турки”, – відповідь була такою само швидкою.
Я попросила дозволу звернутися по уточнення, щойно отримаю офіційну відповідь з СБУ. Відповідь ту, до слова, чекаю досі. Наталі Гуле погодилася та уточнила: “Ще раз наголошу, я лиш виступила посередником. Василь Грицак волів зустрітися. Звертайтеся до нього. Україна — не моя зона”.
На цей час речниця СБУ Олена Гітлянська відписала мені, що таборів джихадистів в Україні немає. Натомість СБУ минулого року виявила в Дніпропетровську пункт тимчасового переховування членів угруповання «Ісламська держава», а також нещодавно викрила чотири транзитні центри прихильників ІД.
Пишу сенаторці, що СБУ заперечує існування табору джихадистів в Україні.
“Це внутрішня українська проблема, яка виходить за межі моєї компетенції, – відписала вона. – Але я бачила голову спецслужб тут, і він висловився дуже ясно”.
На знак доказу пані Гуле відправила фото візитівки Василя Грицака, яке публікувати не будемо, зважаючи, що на ньому — номери телефонів. “Це, можливо, сфальшована візитівка, несправжня особистість, не українець, можливо, все — підробне, – зіронізувала вона, – Але я все ж не божевільна”. І підтвердила, що зустріч відбулася з ініціативи очільника спецслужб.
Ось такий віртуальний обмін, якого “не було”, як повідомляє в Фейсбуку Олена Гітлянська.
Тим не менш, запитання залишаються. Звідки взялося і що містить у собі досьє, про яке сенаторка Гуле писала не лише Тижню, але й французьким колегам, та яке вона передала, за її словами, до французьких спецслужб й одного з популярних журналів? Чи причетний до зустрічі голови СБУ й сенаторки Омар Арфуш, якого в листуванні з одним із французьких журналістів вона називає “контактною особою у Франції голови СБУ”? Коли саме відбувся “офіційний візит” пана Грицака до Парижа, про який написала на тому ж ФБ Олена Гітлянська і котрий не фігурує ані на сайті МЗС, ані на сайті СБУ, ані в повідомленнях Укрінформу? Офіційні візити — це відкрита інформація, принаймні на рівні дат.
Читайте також: Брюссельський заповіт терориста
Тиждень не втрачає надії отримати відповіді, бо вони — далеко не приватного, а чіткого політичного характеру. Листування у соцмережах нічим не змінює доказовість реплік. Навпаки, за стандартом французького права, використовується як докази в суді. В українській правовій системі, як роз’яснив медіа-юрист Інституту масової інформації Роман Головенко, ситуація аналогічна. “Соцмережа — це лише засіб спілкування, тому тут, як і при живому спілкуванні: якщо чиновник не хоче розповсюджувати щойно озвучену інформацію, він має вказати, що вона — не для друку”. Таких застережень, ані від Наталі Гуле, ані від Олени Гітлянської, ми не мали.