Політика

  ▪   Олександр Крамар

Від романтизму до прагматики. Перспективи України у західному світі

Об’єктивні перешкоди на шляху набуття членства в ЄС не заважають перетворенню України на успішну частину західного світу й уже як результат — вступу, за бажання, до Євросоюзу.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (436)
від 24 березня, 2016

Два роки, що минули після Євромайдану, так і не наблизили українців до європейської мрії. Безвізового режиму досі немає. У визнанні перспективи членства ще в 2014 році відмовлено. Підтримка європейців у протистоянні з Росією, зокрема в межах так званого нормандського формату та мінського процесу, далека від очікуваної і більше скидається на прагнення будь-що позбутися проблеми, ніж вирішити її в інтересах України. І навіть Угода про асоціацію, яка нині залишається основним здобутком на європейському шляху, попри початок тимчасового застосування її економічної частини з 1 січня 2016 року, формально досі залишається в підвішеному стані через оголошений на 6 квітня референдум у Нідерландах.

На початку січня поточного року найвищі євробюрократи, серед яких президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, застерігали, що «ні» в Нідерландах може «відкрити шлях для континентальної кризи». І відтоді наполегливо закликають голландців «не голосувати проти з причин, які не мають нічого спільного з цією Угодою», тобто через євроскептицизм і невдоволення внутрішніми проблемами ЄС. Проте загроза «континентальної кризи» й далі зростає: за результатами останніх опитувань, із більшим чи меншим відривом перевагу все ж мають ті, хто збирається проголосувати проти асоціації. А відповіді на те, що робити в такому випадку ЄС і якою буде доля асоціації і ЗВТ з Україною, немає.

Але на більшу увагу заслуговує інше: основні сили прихильники асоціації з Україною кинули на те, щоб довести голландцям, що асоціація не має жодного стосунку до перспективи членства України в ЄС. Бо лише так є бодай якісь шанси схилити шальку терезів на користь підтримки Угоди. Так, 3 березня Жан-Клод Юнкер заявив, що не варто боятися розширення Євросоюзу та пов’язаних із цим потенційних проблем, адже Україна точно не стане членом ЄС і НАТО в найближчі 20–25 років. Натомість асоціація дасть можливість адаптувати її як частину європейської периферії до стандартів ЄС, а відтак забезпечити нові переваги європейському, зокрема й нідерландському, бізнесу. Через кілька днів після того за зовсім інших обставин уже екс-президент Румунії Траян Басеску зазначив, що настрої в ЄС такі, що ані в Молдови, ані в України немає шансів стати його членом навіть у найближчі 30 років.

Читайте також: Східне партнерство: далі буде?

Усі ці заяви — публічний прояв того, про що більш чи менш відверто говорили в середовищі євробюрократів і в попередні роки. Перспективи членства не обіцяли, але публічно її тривалий час не заперечували, аби не демотивувати українців. Тепер ситуація змінилася, і приховувати очевидні настрої в країнах ЄС, які з кожним роком лише зростають, більше не збираються. І українцям доведеться з цим жити й на це реагувати. Бо, навіть коли Угода про асоціацію таки буде в якийсь спосіб протиснута, а за певний час українцям скасують візовий режим, ставлення до перспективи розширення ЄС за рахунок України навряд чи поліпшиться.

По-перше, через проблеми зростання в самому Євросоюзі. Економічні негаразди та гальмування розвитку в останні десятиліття, дедалі більші диспропорції між різними частинами ЄС, прогресуюче небажання заможніших та успішніших країн брати на себе проблеми бідніших та менш успішних, приймати трудових мігрантів звідти й частину біженців із-поза меж Євросоюзу — усе це збільшує взаємне роздратування та провокує нові й нові лінії конфлікту.

Під час референдумів на кшталт запланованого на літо поточного року у Великій Британії щодо виходу з ЄС або нідерландського щодо перспектив Угоди про асоціацію з Україною вони лише прориваються назовні. Проте це аж ніяк не перші й не останні вияви конфлікту інтересів, який дуже важко стирається під впливом переваг спільного життя.

У сучасних умовах надмірне фокусування на непевній перспективі членства в ЄС загрожує зростанням розчарування українців західним курсом загалом

Країнам економічного ядра Євросоюзу є чого хвилюватися через приєднання нових членів. Адже вищий рівень доходів у них поєднується з у рази меншим безробіттям. Наприклад, у Німеччині чи Великій Британії воно коливається в межах 5%, тоді як у Болгарії чи Латвії — близько 10%, а в окремих середземноморських країнах-членах навіть перевищує 20%. Не кажучи вже про потоки трудових мігрантів у пошуках вищих заробітних плат навіть з країн із формально не набагато гіршими показниками зайнятості, але значно нижчими доходами.

А останні тенденції свідчать, що поступки та ексклюзивні умови для одних членів, щоб зберегти їх у Євросоюзі (як це нещодавно було з Великою Британією), сприяють зростанню євроскептицизму навіть у тих країнах, де цих настроїв ще донедавна не було (як-от Німеччина).
По-друге, українська євроінтеграція тепер стала ще й заручницею страху перед неадекватною реакцією Росії. У відповідь навіть на Угоду про асоціацію Москва розпочала інтервенцію та завдала європейцям неабиякого головного болю. Тож її потенційна реакція на надання Україні статусу країни — кандидата вже на повноцінне членство в ЄС (не кажучи про НАТО) бачиться їм значно небезпечнішою. А відмова Україні в такій перспективі видається інструментом умиротворення РФ.

Це саме те, на що розраховував Путін, коли ще до 2014 року не раз публічно лякав ЄС ціною, яку доведеться заплатити європейцям за Україну, і питанням «Навіщо вам це?», хоча тоді ще йшлося не про військове протистояння, а переважно про економічний тиск. І хоча такі сподівання умиротворення агресора й хибні та безперспективні, слід визнати, що в ЄС наразі домінують саме вони (див. Тиждень, № 30/2014, 37, 46/2015). Тому без кардинальної зміни геополітичної ситуації в регіоні (або через зміни в Росії, або через перехід конфронтації РФ і Заходу в таку фазу, коли «політика непровокування» втратить сенс) годі сподіватися на усунення й цього довгострокового мотиву блокування українського членства в Євросоюзі.

Вибір шляху

Що ж робити Україні та українцям в умовах, коли європейці надсилають дедалі чіткіші сигнали про неможливість прийняти країну до ЄС (і навіть дати згоду на її вступ до НАТО) у найближчі десятиліття?

Приклад Туреччини свідчить, що небажання Євросоюзу прийняти ту чи іншу країну робить лобові атаки безперспективними. Процес може затягтися на десятиліття не тільки після подачі заявки (Анкара це зробила ще 1987-го), а й навіть після формального початку переговорів про членство (2005-й). 7 березня 2016 року в обмін на допомогу Туреччини у вирішенні проблеми біженців європейські лідери знову пообіцяли Анкарі активізувати переговори, проте на швидкий успіх розраховувати немає жодних підстав. Коментуючи досягнуті домовленості, міністр фінансів Великої Британії Джордж Осборн наголосив, що не бачить перспектив для вступу цієї країни до ЄС у найближчому майбутньому, а прийняття нових членів узагалі можливе лише за умови, що рівень їхньої економіки та добробуту «буде зіставним із нашим».

Читайте також: Угода про зону вільної торгівлі з ЄС набула чинності

Водночас досвід тієї самої Туреччини доводить, що успішне зростання можливе й без формального членства в ЄС, хоча й у тісній економічній співпраці з ним та з орієнтацією на західну модель розвитку. Понад те, високої динаміки розвитку Туреччина досягла саме тоді, коли припинила ставити коня позаду воза й замість того, щоб сподіватися на поліпшення ситуації в країні завдяки вступу до ЄС, взяла курс на зростання, яке в перспективі має відкрити шлях до нього. У результаті частка громадян країни, які прагнуть вступу до Євросоюзу, останнім часом значно менша, ніж була ще кілька десятиліть тому. Це й не дивно, адже аналогічні настрої і в інших успішних країнах Європи, які не розглядають ЄС як панацею у вирішенні своїх проблем за чужий рахунок.

Звісно ж, можна й далі наполегливо стукатися до ЄС, здійснивши кардинальний прорив усере­дині країни й зробивши її такою, яку захотіли б у ньому бачити. Але навіть за найсприятливішого розвитку подій на це знадобляться десятиліття. Без такого прориву шансів на членство України в ЄС у найближчі роки немає. А надмірне фокусування на відповідній меті лише породжуватиме розчарування широкого загалу і європейським вибором, і, що найважливіше, західним курсом загалом.

Тому потрібно відходити від небезпечної установки «реформи заради євроінтеграції і в обмін на наближення перспективи членства» та орієнтуватися на «реформи задля пришвидшення розвитку країни й у результаті, можливо, вступу до ЄС». І водночас шукати нову модель позиціонування України у світі.

Здолати інфантилізм

Врешті, формальний вступ до ЄС — це дуже багато умовностей та обмежень, що вироблені для вже розвинених, заможних країн, які водночас здатні значно ускладнити Україні зростання, доки вона не досягне відповідних показників. Рівень розвитку, зокрема, економіки в ЄС високий, однак його динаміка низька. Натомість нашій країні в найближчі десятиліття потрібне протилежне: динамічне зростання з поточних низьких стартових позицій.

Час позбутися сподівань, що набуття навіть пов­ноцінного членства в ЄС (попри його малоймовірність у середньостроковій перспективі) здатне автоматично перенести Київщину, Чернігівщину, Кіровоградщину чи Хмельниччину десь у Баварію, Бенілюкс, Східну Англію чи Ломбардію. Такого не буде. А тих, хто на це покладає надії, очікує таке саме розчарування, як і жителів Криму чи Донбасу, котрі донедавна вірили, що інтеграція з Росією чи вступ до Євразійського економічного союзу автоматично забезпечить їм рівень доходів, як у Москві, Петербурзі чи нафтогазових регіонах РФ.

Європа й сьогодні надзвичайно різна. Дані Євростату щодо статистичних регіонів окремих країн (так звані NUTS) за 2014 рік дуже добре ілюструють, що й зараз економічний розвиток у деяких частинах ЄС приблизно на рівні України й навіть поступається заможнішим регіонам нашої держави. Водночас розрив між ними й заможнішими країнами Євросоюзу більш ніж у п’ять-сім разів.

Читайте також: Страх сказати «так»

Наприклад, навіть за паритетом купівельної спроможності (який ураховує різницю вартості життя в різних регіонах) ВВП на одного мешканця в Люксембурзі (€73 тис.), Гамбурзі (€56,6 тис.), Братиславському краї Словаччини (€51,2 тис.), Верхній Баварії (€49,1 тис.) чи Іль-де-Франс (€49,0 тис.), Північно-Східній Шотландії (€44,9 тис.), Північній Голландії (€44,3 тис.) абсолютно незіставний з Північним Заходом Болгарії (€8,2 тис.), сусідніми з Україною Північним Сходом Румунії (€9,5 тис.), східними частинами Угорщини (€11,7 тис.) та Польщі (€13,1 тис.). Для порівняння: загалом в Україні навіть із урахуванням глибокого обвалу в 2015 році ВВП за ПКС на одного мешканця становив близько €7,1 тис. ($8 тис.), а в Києві та інших більш розвинених регіонах був значно вищим.

Перспективи розвитку економіки України та зростання добробуту її жителів (втім, як і будь-якої іншої країни Європи чи світу) — це виключно її справа й здобуток. Сісти ж на утримання, дістати можливість виїхати половині населення на роботу до країн ЄС — це хоч і нічне жахіття для європейців, однак не вихід і для України. По-перше, тому що загрожує нам багатьма новими проблемами. А по-друге, тому що як тимчасова підтримка економіки та зменшення перекосів на ринку зайнятості на час його структурної перебудови заробітчанство в країнах Євросоюзу можливе й без членства в ньому. Так, це складніше, так, менш масштабно, але в тому є й переваги.

Досягненню результату може посприяти лише вибір правильного партнера й орієнтиру, однак він не замінить внутрішніх зусиль. Врешті, це добре видно й на прикладі країн — членів ЄС. Економічна криза 2008–2009 років поклала край первинному «наздоганяючому» ефекту від євроінтеграції для нових учасників, який у попереднє десятиліття давав підстави сподіватися на їх поступове підтягування до середньоєвропейського рівня. І низка їх стала суттєво відставати від розвиненіших давніших членів ЄС.

Зокрема, за даними Євростату, у 2015 році ВВП в Угорщині був лише на 2,3% вищим, аніж у 2008‑му, Литві — на 3,2%, Болгарії — на 3,4%, Румунії — на 3,6%, а в Латвії він був навіть на 1,4% нижчим. Тоді як для країн ЄС загалом приріст економіки за цей час дорівнював 2,4%, у Франції динаміка становила 4,3%, Німеччині — 6%, Великій Британії — навіть 7,9%. І лише Польща та Словаччина за цей час зменшили розрив із названими державами серцевини ЄС, досягнувши збільшення ВВП відповідно на понад 23% та 11,6%.

Досвід останніх років дає дедалі менше підстав сподіватися й на те, що євробюрократія змусить наші корумповані олігархічні еліти докорінно реформувати країну. Після Януковича ті розуміють усю вразливість відкритої конфронтації з ЄС, а тому орієнтуються на саботаж. Проте під прикриттям позірного виконання його вимог і далі робитимуть свою руйнівну для держави справу. Щоб вирішити проблему, потрібні внутрішня воля суспільства і, головне, кадрова зміна всередині країни (див. «Необхідна умова», № 7/2016).

Євробюрократія їх не замінить і не компенсує. Румунія та Болгарія навіть у ЄС не позбулися низки внутрішніх проблем, набагато серйозніших за проблеми Польщі, Словаччини та Чехії, не кажучи вже про Німеччину, Нідерланди чи Швецію. Тому вступ до Євросоюзу й тут не панацея. Примусові реформи під тиском далекої євробюрократії загрожують імітацією з більшою чи меншою кількістю поверхових формальних кроків, які системно не виконуватимуться, а відтак і не забезпечать потрібного результату.

Врешті, «перспектива членства» значною мірою відпрацювала й свій потенціал в «емансипації» України від РФ. Тривалий час вона була потрібна для підживлення/посилення в пострадянських обивателів відчуття альтернативи Росії, мотивації до розриву з нею, подолання постімперської інерції тяжіння. Однак останнім часом українці дістали нову антиросійську мотивацію, яка переважає аналогічну в низці країн ЄС. Понад те, звідти надходять імпульси, що гальмують подальший розрив із Росією та звільнення від її впливів. Якщо в Україні зросло розуміння, що будь-які «компромісні» угоди з РФ обов’язково завершаться поглинанням і підминанням нею нашої країни, то в ЄС надто багато людей переконані, що українське питання неможливо вирішити інакше, як через угоду з Росією, формальну чи неформальну.

Врешті, і доля Євросоюзу як єдиної структури в перспективі лишається вельми непевною. Тому важливо орієнтуватися на Захід у ширшому сенсі, адже це значно важливіший союзник, аніж ЄС, який є лише його частиною. Складові Великого Заходу — такі важливі союзники України, як США, Канада та інші англомовні країни, а також, попри своє розташування, Туреччина та Японія. Часто вони мають значні розбіжності з континентальною Європою, а в українському питанні в низці випадків тиснуть на Росію навіть активніше, ніж основні стовпи ЄС.

Тому, щоб здобути переваги для економічного розвитку й водночас мати стабільну й довгострокову підтримку, захищаючись від претензій Росії, набагато важливіше закріпити за собою статус невід’ємної частини Великого Заходу, аніж битися у двері Євросоюзу чи навіть стати його членом. Водночас значно небезпечніше ставити під сумнів західну орієнтацію України через розчарування в можливості швидкої інтеграції до однієї чи кількох формальних його організацій на кшталт ЄС чи НАТО.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.