Він у звичайній чорній футболці. У кедах. Але в потертих армійських штанях — у «мультику», в якому бігав ще донецькими степами… На зап’ястках сплутані косички сплетених дітьми жовто-блакитних та червоно-чорних браслетиків і якийсь шнурок, сакральне значення якого пам’ятає, певно, тільки він сам. На шиї пластикова «майданівська» вервечка. Два місяці як повернувся з війни… Але хіба знімеш те, що тебе вберегло? У засмаглих руках покоцаний телефон. Хлопець із позивним Монстр переглядає записи друзів у соцмережі, посміюється і, раптом згадавши про щось, на мить відривається від Facebook: «…А ти читала мій крайній пост?!»
«Крайній» — це, звісно ж, «останній». Однак «останній» на війні казати не можна, адже звична під мирним небом «остання зустріч», «остання ніч» чи то навіть «остання цукерка» легко може й справді виявитися останньою в житті.
Нинішніх ветеранів можна впізнати за десятками ознак — від специфічної атрибутики в одязі, жаргону, певної кастовості, свого кодексу честі до власних традицій, пісень ба навіть забобонів. Бійців АТО в мирному житті можна було б зарахувати до новітньої субкультури. Ми звикли називати цим словом різновиди тинейджерських тусовок, однак за кордоном ветеранські ком’юніті теж потрапляють під це визначення.
Що незвичного в тій культурі? Які забобони панують у зоні АТО, які традиції є там і де їх коріння? Якими є специфічні слова, що використовуються сьогодні українськими військовими, і які з них є частиною ще радянського жаргону, успадкованого з часів афганської війни, а які суто наші? Тиждень спробував пригадати бодай частину світу, що поряд.
Читайте також: Мобілізація: місцями «косять» 73% призовників
Якщо забобонами щодо слова «останній» ми завдячуємо ще радянським десантникам (подейкують, що це попервах стосувалося стрибків із парашутом), то інше доволі поширене в зоні АТО табу, здається, не має нічого спільного з військовими. Але ця прикмета, хоч і народна, як і звичка казати «крайній», покликана вберегти від смерті. Якщо генератори вимкнено, а в бліндажі або підвалі горить проста свічка, прикурювати від неї не можна. Робити це, кажуть, до покійника. Дотримують цього звичаю на фронті доволі суворо.
Популярними є також обереги. Їх кожен обирає на свій смак. Справа в раптовій прив’язаності до дрібничок: браслета на руці, амулета на шиї, улюбленої вишиванки, м’якої іграшки чи хрестика в «розгрузці». Ці речі при тобі — і ти досі живий. Отже, якась із них рятує тебе… Нісенітниця. Але такою самою нісенітницею на війні є можливість вижити, опинившись на крок попереду чи позаду на мить пізніше. Обереги віддають хіба що найближчим друзям, ними обмінюються під час ротацій, їх, якщо порвалися, гарячково зв’язують, лякаючись розірваної нитки більше, ніж чергового обстрілу.
Інша непорушна традиція — третій тост. П’ється він зовсім не за кохання, як у мирному житті, а за полеглих. «…Мост, что возле Азовстали, где друзей мы потеряли, за кого поднимем третий тост…» — нагадує дуже відомий український римейк (оригінал «Сектор Газа, «Демобілізація») російської пісні, зроблений нашими прикордонниками. Чому саме третій? Уже й не розбереш. Але ця традиція, як і багато інших, ще афганська. З’явилася ще й мода на четвертий тост, але це радше застільна традиція: «Вип’ємо четвертий, щоб за нас не пили третій» — гумор на війні завжди має свою специфіку.
Має певний вплив на культуру української війни не тільки Афган, а й війна в Чечні. Є речі, які майже неможливо пояснити іноземним журналістам: напівжартівливий жест «Аллах єдиний» (це радше наслідування бойових селфі кавказьких повстанців, зовсім без релігійного підтексту) з піднятим вгору вказівним пальцем на фото українських бійців або ж пісні забороненого в Росії чеченського барда Тімура Муцураєва в плейлістах вояків.
«Прочеченські» симпатії наших не так помітні в ЗСУ, як у численних добровольчих батальйонах. Пов’язано це як із тим, що інколи в їхніх лавах опиняються представники самого чеченського народу, котрий також воював із Росією (а інколи трапляються й українці, які воювали за незалежність Чечні), так і з націоналістичним світоглядом багатьох бійців-добровольців, які ще до початку конфлікту на Сході «здогадувалися», хто є одвічним ворогом українців, і цікавилися історією народів, яких теж зачепило лихо імперського поневолення.
«Ніколи не подумав би, що слухатиму його, — коментував свою любов до творчості Муцураєва в одному з маріупольських репортажів Тижня боєць «Азова» із псевдонімом Рамзан, луганчанин. — Під час подій у Чечні переживав, що там вбивають нібито наших, російських пацанів. А тепер слухаю…»
«Варто лише підставити «Донбас» замість «Кавказу» й «Грозного», «моджахедів», «бійців Аллаха» замінити на «українців», — сміється інший боєць «Азова». — І маємо!»
Природно, що популярні в зоні АТО українські пісні, зокрема повстанські. Часто чути сьогоднішні патріотичні та тематичні пісні — від розтиражованої «Повертайся живим» до «Добровольців Божої чоти» Олексія Бика чи «Народної війни» «Тіні Сонця». Можна почути навіть украй несподіваний трек «Donbass» андеграундного гурту Dakh Daughters…
Читайте також: Українські перемоги в АТО: якщо треба, то можемо
Десятки пісень АТО, звісно, російськомовні. «Мы родились в одной стране, мы смотрели одни фильмы, наши жизни и судьбы переплетены так сильно. Но мы сделали свой выбор и идём вперёд. И теперь вчерашний брат — это враг у ворот…» — співає Борис Севастьянов, чий «Гради, Буки — Гади, Суки» є одним із беззаперечних хітів українського Донбасу. Окремо в бойовому хіт-параді стоять ще майданівська «Воины света» та «Гарри» гурту Brutto.
Ніде правди діти, на нашій війні дуже багато не просто російськомовної, а саме російської військової музики. Це не тільки нейтральні в нинішніх обставинах «Голубые береты» з піснями про Афган, а й тонкий жіночий голосок, що співає про важкі будні ГРУ: «Военная разведка, ошибки крайне редки…» Або ж російський реп про ту ж таки розвідку: «…Чтобы остаться человеком, не летучей мышью, и яро жаждать не боя, а меж боями затишья». Імовірно, це слухають по обидва боки лінії зіткнення. Але, на щастя, суто через описані в піснях бойові реалії, а не через співчуття чи симпатії до ворога.
Після перемоги
Pork Eating Crusader (хрестоносець, що їсть свинину), Infidel (невірний) — такими шевронами у відповідних військових кампаніях часто хизуються американці. В Україні практика «ідеологічних» шевронів, розміщених поряд зі звичними шевронами бригади або батальйону, групою крові тощо також набула великого поширення.
Першим шевроном, який хотів мати кожен, звісно, був «Укроп» авторства Андрія Єрмоленка. Його міг носити кожен боєць (на відміну від, наприклад, шевронів «Кіборг» та «Батальйон спеціального призначення «Кіборг» — вони тільки для бійців, що були в Донецькому аеропорту, шевронів із назвами позицій, креативних «додаткових» шевронів окремих підрозділів тощо). Сьогодні популярних патріотичних нашивок на Сході побільшало. Тут і скелети з перехрещеними кістками та козацьким чубом на черепку, і галицькі левики, і червоно-чорні прапори, і «Крим наш», і «ПТН ПНХ», і іронічні «Київська хунта», «Рабовласник». Або «Каратель» — так бійці часто жартома називають один одного, і зверненням на кшталт «Уважаемые каратели!» на базі того чи іншого батальйону нікого не здивуєш. Ще є свіжий тренд — шеврончик із бородатим дядьком та обіцянкою «Поголюся після перемоги».
Чи зникне все це, чи піде в небуття, коли хлопці з такими шевронами поголяться? Чи будуть зрізані з рук намертво зав’язані жовто-блакитні стрічки, що «рятували» від куль, чи зміняться суттєво плейлісти, чи можна буде прикурити від свічки, якщо немає сірників? Час покаже. Але давно показав він те, як тримаються разом воїни-афганці…
Швидше за все, ветерани АТО так само триматимуться разом і триматимуться всього, що було, навіть після «крайнього» пострілу на Сході України. Навіть повернувшись до своїх родин. Навіть повернувшись до свого рідного Луганська чи Донецька. І це не погано. «Немає ніякого замінника військовому братерству в нормальному житті. З цивільними друзями зв’язок не такий, — переконаний американський ветеран Нолан Петерсон. — Тому, думаю, ветеранам не треба відволіктися чи забути про війну, навпаки, їм треба якраз відтворити хороші сторони війни в нормальному житті. І єдиний безпечний спосіб зробити це — зібратися разом».
——————
Крайній (радянський військовий жаргон) — попередній, найпізніший, останній. «Аби не дражнити долю, не називайте заключний стрибок останнім. Адже ніхто не поручиться, що крок, зроблений у синяву, не стане кінцевим. Скажіть — «крайній».
Двохсотий (від радянського терміна «Груз-200», що в радянських військах означав кодування транспортування тіла загиблого військового, широкого вжитку набуло після Афганістану) — вбитий, загиблий. «У нас по 100–200 двохсотих. Ми не знаємо вже, що пиляти на гроби» (Отаман Косогор про втрати проросійських бойовиків).
Трьохсотий (від радянського «Груз-300») — поранений.
Чотирьохсотий (похідне від попередніх слів, жартівливе) — людина, яка імітує контузію, психічне захворювання тощо, аби її забрали з передової, або ж просто тікає геть, також людина, яка відверто показує свій страх. «…Нам варто чесно визнати проблему чотирьохсотих. Не знаю, чи вже варто вирішувати її «заградзагонами».
Аватар (від назви фантастичного бойовика 2009 року випуску про «синіх» чоловічків) — п’яний, людина, що вживає алкоголь на фронті. «Аватари — велика проблема для всіх. Багато нормальних хлопців гине, коли їх рятують, бо він же хоч і алкаш, але людина».
Беха — БМП, бойова машина піхоти.
Бетр — БТР, бронетранспортер.
Бардак — БРДМ, броньована розвідувально-дозорна машина.
Мотолига — БТ-ЛБ, багатоцільовий транспортер легкий броньований, від російського МТ-ЛБ.
Шайтан-труба — РПО (реактивний піхотний вогнемет) або РПГ (ручний протитанковий гранатомет).
САУшка — самохідна артилерійська установка.
Цинк — коробка набоїв або інших боєприпасів (наприклад, ВОГ).
Шишарик (шишка) — ГАЗ-66, радянський вантажний автомобіль підвищеної прохідності.
Коробочка — одиниця бронетехніки (слово застосовується, зокрема, у радіоефірі).
Радєйка — рація.
Плюс — так, згода, зрозумів, прийняв (у радіоефірі).
«…на 12 годин», «на третю» — спосіб вказати напрямок згідно з часовою стрілкою. «Бачу ворога на 11», поширене також в американській армії.