Білоруська Народна Республіка: як це було в сусідів у 1917–1920 роках

Але якби не сталося цих, здавалося б, незначних з історичного погляду подій, то не виникла б Білоруська Радянська Соціалістич­­на Республіка, а за нею й незалежна Республіка Білорусь. Зараз Україна як ніколи потребує підтримки свого північного сусіда, братерського народу – Білорусі На відміну від Польщі та України білоруський народ аж до початку ХХ століття не мав чітко окресленої національної ідеї. Не було навіть сталої національної єдно­­сті: одна частина білорусів сповідувала католицизм, писала латиницею, а відтак уважалася поляками. Інша, православна, трактувалась як «русскіє, коториє разговарівают на неправільном нарєчіі».

Великий внесок у досліджен­­ня мови, історії та побуту білоруського народу зробив профе­сор-славіст Явхім Карський. Саме він у 1903-му видав перший том своєї фундаментальної праці «Белорусы» (загалом було сім томів), а також склав етнографічну карту білорусів.

Після Революції 1905–1907 років у місті Вільні (нині Вільнюс), яке білоруси завжди вважали своїм, з’явилися перші газети, що друкувалися «на беларускай мове» – кирилицею. Автори цих часописів, передусім митці Алєсь Гарун, Язєп Льосік та Янка Купала, у 1917-му стали ініціаторами створення Білоруської Народної Республіки.

Після Лютневої революції 1917 року білоруські патріоти намагалися створити культурні гуртки, проводити з’їзди, самоорганізовуватись, але населення Білорусі здебільшого перебувало під більшовицькими або польськими впливами. Такі міста, як Мінськ, Вітебськ, Гомель, цілковито контролювалися збільшовиченими російськими військами, які не допускали жодних спроб створення власних національних організацій або військових частин.

Читайте також: Васіль Бикав: "Украіна для мяне – другая радзіма"

Лише коли почався розпад російського Західного фронту, білоруські лідери спромоглися зібрати 15 грудня 1917 року в Мінську Всебілоруський з’їзд. На ньому були присутні майже 2 тис. делегатів. Почесним головою бу­ло обрано на той час уже академіка Російської академії наук Явхіма Карського. У з’їзді брали участь і представники правлячої тоді більшовицької партії. Звіс­­но, у процесі дебатів деякі делегати висловлювалися не тільки про автономію, а й про незалежність Білорусі від Росії. Це не сподобалося більшовикам: у ніч із 17 на 18 грудня з’їзд розігнали Червона гвардія та збільшовичені війська.

Рада Білоруської Народної Республіки донині функ­­ціонує у Нью-Йорку

18 лютого 1918 року почався наступ німецької армії на розваленому революцією російському Західному фронті. Німці стрімко зламали опір поодиноких військових частин і попрямували до Мінська. Революційні війська, а також Червона гвардія в паніці втікали з міста. За таких умов надвечір 19 лютого північну частину Мінська зайняли військово­службовці-білоруси на чолі з Кастусєм Єзавітавим. Другу його половину захопили поляки. Контроль над частиною Мінська дав змогу зібратися членам виконавчого комітету Всебілоруського з’їзду, які 21 лютого оприлюднили першу Уставну грамоту про перехід влади на території Білорусі до рук Народного секретаріату. Його головою став Язеп Варонка (Йосип Воронко).

Того самого дня до Мінська вступили німецькі війська. Окупаційна влада не збиралася визнавати Народного секретаріату, але й зачіпати його не стала. Це дало змогу білоруським діячам опублікувати 9 березня другу Уставну грамоту, в якій проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки (БНР), та 25 березня третю Уставну грамоту, де БНР оголошувалася незалежною. Цікаво, що межі нової республіки відповідали кордонам етнографічної карти білорусів професора Карського. А на ній, зокрема, такі міста, як Брест-­­Литовськ (Берестя) та Пін­­ськ, визнавались українськими. У той час вони справді юридич­­но входили до складу України: там була українська адміністрація та перебували наші війська. Лише після розподілу радянською владою кордонів «на власний розсуд», які даються взнаки і сьогодні у вигляді війни на Дон­­басі, Брест-Литовськ і Пінськ відійшли до Білоруської Радянської Республіки.

Проголошення незалежної БНР не входило у плани німецького командування, а тому незабаром окупанти заборонили діяльність білоруського Народно­­го секретаріату. Лише після революції в Німеччині на початку листопада 1918 року лідери БНР знову дістали змогу легалізуватись, але тепер на заваді їм стояли радянські війська. До кінця 1918-го Червона армія практично без бою приєднала більшу частину Білорусі до радянської Росії.

Керівники Ради БНР виїхали до Вільна – у той час місто ще перебувало під контролем німецьких військ. Але там зібралися місцеві литовські національні діячі, які проголосили створення Литовської Республі­­ки. Литовці запропонували білорусам широку автономію у скла­­ді своєї республіки, на що ті в загальних рисах погодились. Язеп Варонка очолив Міністерство білоруських справ, а крім нього до литовського уряду (Тариби) ввійшло ще шестеро білоруських діячів.
Саме у Вільні почали формуватися збройні сили БНР – 1-й Білоруський полк. Досить активно створювалась і литовська армія. Та коли німці покинули це місто, а Червона армія підступила до Вільна, виявилося, що сил для оборони все одно замало. За таких умов литовський уряд разом із Язепом Варонкою та ще кількома білоруськими політиками відбув до Ковна (нині Каунас), а 1-й Білоруський полк (28 офіцерів і 22 солдати) на чолі з Кастусєм Єзавітавим – до Гродна, де ще залишалися німці.

У той час у Гродненській губернії мешкав 71% білорусів, 17,4% євреїв та лише 10% поляків. Але більшість місцевих білорусів сповідувала католицизм, а відтак створений у Варшаві польський уряд також претендував на ці території. Крім німців та Білоруського полку в Гродні також активно формувалися польські війська.

Тривалий час Гродненська губернія залишалася буферною зоною між радянською Росією та військами Антанти. На німців, які були переможені в Першій світовій війні, керівництво Антанти покладало завдання охороняти лад та спокій на цій території. Але вони побоювалися поляків, які стрімко набирали сили.

У січні 1919 року стався давноочікуваний конфлікт між поляками та білорусами, оскільки варшавський уряд заявив про те, що в Гродні буде створена виборча комісія для обрання делегатів до польського Сейму. Польські збройні загони стали поступово займати Гродненщи­­ну та роззброювати прихильників БНР.

Наприкінці квітня з Гродна вирушили на батьківщину німці, а замість них місто взяли під контроль польські війська. 1-й Білоруський полк вони поки що не зачіпали, але і йому незабаром настав кінець. 31 травня польський комендант міста наказав командирові згаданого полку вирушити зі своїми підлеглими до Слоніма, щоб там влитися в одну з польських частин. Після того як білоруси відмовилися виконати наказ, їх було роззброєно: католиків насильно забрано до польських військ, а православних демобілізовано.

Після гродненських подій діячі БНР та кілька білоруських збройних формувань залишилися тільки на території Литовської Республіки. Починаючи з червня 1919-го дві окремі роти та гусарський ескадрон БНР брали активну участь у бойових діях за незалежність Литовської Республіки проти Червоної армії, німецько-білогвардійських формувань, а пізніше польських вій­­ськ. Незабаром ці частини були реорганізовані в Білоруський батальйон литовської армії, залишки якого розформували тільки 20 липня 1923 року.

Читайте також: Як Білорусь запізнилась з державністю

Крім батальйону існувало кілька білоруських партизанських формувань, які воювали де-факто на боці литовців проти поляків на території Віленської та Гродненської губерній. Ці партизани вели збройну боротьбу аж до травня 1923-го та впали жертвою поляків і литовців. Поляки стали формувати свою мережу партизанів серед білорусів-католиків, а литовці, коли у 1921 році бойові дії остаточно припинилися, дійшли висновку, що білоруси з їхніми територіальними та політичними претензіями більше не потрібні.

Наприкінці травня 1923-го загін білоруських партизанів – понад 60 осіб – із боєм пройшов територією Литви та Поль­­щі в напрямку радянської Білорусі. Двоє їх загинуло дорогою, а інші щасливо дісталися до Мінська, де здалися радянській владі.

У 1924-му через ускладнення білорусько-литовських відносин Рада БНР була змушена покинути Каунас і переїхати до Чехословаччини. Значна частина білоруських діячів емігрувала до Латвії, оскільки в районі Даугавпілса (колишнього Усть-Двінська) латиші дали дозвіл на створення білоруських шкіл і культурних закладів. У Каунасі залишилася тільки дипломатична місія БНР, але й вона швидко закінчила свою діяльність: 10 січня 1925 ро­­ку литовська поліція зірвала білоруський прапор над її будинком, а дипломатам запропонувала негайно покинути Литву.

Крім литовців «білоруську карту» досить активно використовували у своїй грі польські та більшовицькі діячі. Але якщо в більшовиків це мало лише фор­мально-декларативний характер (проголошення Литовсько-Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки в лютому 1919 року), то поляки пішли значно далі.

Польський головнокомандувач Йозеф Пілсудський потребував солдатів. У липні 1919-го поляки розпочали широкий наступ на своєму східному фронті й незабаром взяли Мінськ та Віль­­но. На цих територіях мешкало чимало православних (католики незалежно від походження одразу зараховувалися до польської армії). Щоб використати їх у своїх цілях, польське командування ініціювало створення у Вільні та Мінську Білоруської військової місії. Ця організація мала формувати білоруські частини для польської армії. Процес відбувався надто кволо й так і не встиг закінчитись аж до самого завершення польсько-радянської війни. Потому Білоруська військова комісія та кадри двох сформованих нею батальйонів були скасовані.

Білоруською тематикою намагався скористатися ще один спритний авантюрник – Станіслав Булак-Балахович, який у 1919 році командував дивізією та корпусом у білогвардійській Північно-Західній армії (під Петроградом). Після розбиття цієї армії червоними Булак-Балахо­вич з уцілілими бійцями-біло­гвардійцями перейшов на служ­­бу до поляків. За віросповіданням він був католиком, за походженням – білорусом, тож ідеально підходив для обох народів.
Восени 1920-го завдяки значній польській підтримці Булак-Балаховичу вдалося створити Народну добровольчу армію, яка мала діяти проти червоних на польському фронті на території Білорусі. До складу цього війська поляки передали велику кількість радянських військовополонених білоруського та російсь­кого походження. Булак-Балахо­вич сформував у своїй армії кілька підрозділів лише з білорусів. Також намагався створити українські й навіть одну єврейську частини.

Коли між Польщею та радянською Росією було укладено пере­­мир’я, поляки дозволили Бу­лак-Балаховичу діяти на власний розсуд. 7 листопада 1920 року він заявив, що віднині його армія боротиметься «за звільнення Білоруської Народної Республіки». Справді, незабаром частини Народної добровольчої армії розпочали наступ проти червоних із району міст Турова та Мозиря. Скрізь на звільнених територіях генерал наказав вивішувати прапори БНР. Червона армія досить швидко впоралася з Булак-Балаховичем і вже 26 листопада відтіснила його назад до Польщі. Коли армію розбили, Булак-Балахович та його підлеглі скоро перестали ототожнювати себе із БНР.

Читайте також: Змагары. Як білоруси воюють за Україну

Але чи не найяскравіший епізод, пов’язаний із боротьбою за Білоруську Народну Республіку, стався вже наприкінці громадянської війни в радянській Росії. 12 жовтня 1920 року між радянським та польським урядами було підписано пе­ре­мир’я, на підставі якого Слуцький повіт мав перейти від поляків до більшовиків. Польський уряд був зобов’язаний дотримати угоди, але польські військові дали можливість місцевим білоруським національним діячам організувати власні збройні сили. Коли 23 листопада польська армія покинула Слуцький повіт, тут була створена місцева Рада, яка негайно розпочала формувати стрілецьку бригаду. Вона також заявила про те, що вона є складовою частиною Білоруської Народної Республіки. Червоні не поспішали із зайняттям Случчини, що дало змогу сформувати бригаду в кількості, за різними оцінками, від 1 тис. до 4 тис. бійців. Незабаром Червона армія розпочала наступ і до кінця 1920-го з боєм витіснила збройні формування слуцької Ради на територію Польщі.

Цікаво, що Рада Білоруської Народної Республіки донині функ­­ціонує у Нью-Йорку. Після виїзду з Ковна вона впродовж 1920–1930-х років діяла в Чехо­словаччині, а в повоєнний час переїхала спочатку до Парижа, а потім до Торонто (Канада). Коли в 1991 році Республіка Білорусь здобула незалежність та як державні символи обрала прапор і герб БНР: біло-червоно-білий прапор та герб «Пагоня», члени Ради планували передати свої повноваження молодій країні. Але після приходу до влади Аляксандра Лукашенки було повернуто символи Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки. Понад те, новий очільник держави заявив, що біло-черво­но-білий прапор – символ, який використовували німецькі окупанти. Звісно, після цього та інших непопулярних кроків Лукашенки Рада БНР відмовилася співпрацювати з цим президентом.