Реформи чи стабільність? Це майже гамлетівське питання мучить Україну від часів ґорбачовської Перебудови. Сьогодні адепти патерналізму, відносної, але гарантованої, ситості, політичної апатії та сірої одностайності знову стають аутсайдерами чи маскуються під прибічників рішучих змін у країні. Реформатори, опинившись на коні, мають новий шанс. Але, як і в попередні епохи, прагнуть красиво говорити й уникати продуманих та послідовних дій. Причина тому – страх. Страх стати справжнім камікадзе, втратити популістські козирі перед наступними виборами, помилитись і зрештою програти.
Як приємно намалювати красиву презентацію в PowerPoint, прикрасити її графіками майбутнього зростання, позначити чергову фантастичну дату здійснення мрій (у розумінні Петра Порошенка це 2020 рік), презентувати свій план перед поважними закордонними партнерами, зірвати аплодисменти… Однак «хвилина слави» не триватиме роками. Позаду вже не один фальстарт. Ліміт зволікань вичерпано остаточно. У березні – квітні можна було казати: «Ось оберемо президента й розпочнемо»; влітку заважав старий парламент; тепер знайти поважну причину складно. Та й закордонні партнери вже добре вивчили манери офіційного Києва: від красивих презентацій до реальних реформ справа не доходить уже понад 20 років. Тож далі – тільки дії.
Читайте також: Чи стане модним в Україні бути викривачем корупції та хабарництва?
Задекларувати боротьбу з корупцією і розпочати люстрацію було не надто й складно: вогонь по штабах не так зачіпає інтереси мас, як «голодний» бюджет чи нові 30-відсоткові податки. Соціально-економічні перетворення, до яких береться нинішній уряд, – це оперативне втручання фактично в усі сфери життя – з величезними ризиками. Голим піаром реформи не впровадити, і суспільство реагуватиме на змінені ціни, скорочення штатів та економію доволі швидко й агресивно. Дві фобії – бунтів та перекриття фінансування зовнішніми кредиторами – ставлять владу перед складним вибором, і вона зостраху ризикує наробити чимало помилок, розчарувавши, зрештою, як донорів, так і електорат.
А в суспільстві сприймання реформ вельми специфічне. Часто їх трактують дуже примітивно: змінимо владу, ввійдемо до ЄС (завтра-післязавтра) – і наші гривневі зарплати перетворяться на «єврові» за курсом 1:1, тоді й заживемо. Рудиментарне, постсовкове уявлення про державу як дійну корову породжує чергову оману: гроші в уряду завжди є, просто чиновникам треба менше красти, і тоді пільги, фінансові програми, соціальні виплати урізати не доведеться. Українці терплячі й загартовані труднощами – це не історичний бекграунд, а реальність, підтверджена подіями цього року. Вони готові до економії та самопожертви, коли розуміють мету, заради якої це робиться. Коли бачать сусіда, який показує позитивний приклад. На жаль, його досі не подала влада: ні в тилу, ні на фронті. А це означає автоматичну недовіру та упередженість щодо реформ, особливо коли про їх зміст можновладці більше воліють говорити із закордонними спеціалістами, а не із власним виборцем.
У нас часто згадують про досвід Грузії. Здебільшого в позитивному сенсі. Але не забуваймо, що там було швидке розчарування реформами, бо вони не дали стрімких результатів, які задовольнили б усі верстви населення, тож потім і настав олігархічний реванш із присмаком російських політтехнологій. Жодним чином від такого сценарію не застраховані й ми.
Влада прагне здолати всі свої страхи одним кроком: ухвалити пакетом бюджет і низку законів, що повинні включити режим заощадження державних коштів і створити умови для дальших реформ. Скинувши докупи прогресивні й украй непопулярні проекти, парламентарії прагнуть змішати мед і дьоготь у таких пропорціях, що продукт де-факто вийде непередбачуваний, але популістський ефект очікуваний: нас підганяли з реформами, от ми й вирішили не зволікати. Нібито колективне рішення, жодної персональної відповідальності. Стадні інстинкти у Верховній Раді розвинені приблизно на рівні петеушного гуртожитку: головне не виділятись, а всіх гуртом якось та й пронесе.
Суспільство, зокрема його найактивніша частина, теж постало перед непростим вибором: блокувати ухвалення бюджету як такого неконструктивно, але дозволити лобіювання соціально небезпечних ініціатив безвідповідально. Тож доцільно було б вести діалог із владою окремо з найболючіших питань. Адже неозброєним оком помітні цілком прогнозовані диспропорції: жорстке, навіть жорстоке обмеження витрат на освіту на тлі збереження офшорних лазівок для великого олігархічного бізнесу (прем’єр поки що несміливо анонсує ліквідацію кіпрських схем), обережне обрізання пільг для чиновників і нещадна економія на малозахищених верствах населення, стрімке зростання оподаткування фізосіб, яке незворотно призведе до відродження тіньового ринку в стилі 1990-х.
Читайте також: Дімітрі Ґвіндадзе: «Україні потрібні ті, хто прикриватиме спину реформаторам»
Обираючи галузі, які найбільше постраждають від бюджетних інновацій, влада ніби паралельно прораховує протестний потенціал людей, які в них працюють. Очевидно, що лікарі та вчителі, залежні від різних форм адміністративного тиску, дисципліновані й не схильні до радикальних виступів, навряд чи штурмуватимуть адмінбудівлі або ж палитимуть шини біля ВР. Однак це не означає, що протестів як таких вдасться уникнути. За найгіршим сценарієм під гаслами відновлення соціальної справедливості зчинять бунт найдеструктивніші елементи. Якщо зважити на те, що Росія не знехтує можливістю дестабілізації в Україні та дискредитації «хунти», то масштаби й наслідки таких подій спрогнозувати складно.
Найкращим і найцивілізованішим виходом із ситуації, що склалася, стали б переговори між урядом та галузевими профспілками. Однак жодних ілюзій щодо такого сценарію немає: профспілковий рух усі 23 роки незалежності виконував лакейські функції при працедавцях (будь то держава чи приватний власник). Але час і можливості для тиску на владу таки існують. Якщо високопосадовці прагнуть почути міжнародних фінансових донорів, котрі натякають, що дедлайни виконання реформ не за горою, то вони мусять не пропустити повз вуха й думку громадян, заради яких нібито й відбуваються перетворення. Необхідність соціально-економічних змін не мусить бути предметом переговорів, інакше повернення в добу «стабільності» неминуче. Суспільство повинне тиснути на владу, бачачи певну межу компромісів із нею. Зрештою, одним із гасел Майдану був громадянський контроль за діяльністю уряду.