Українсько-російська газова епопея впритул наблизилася до кульмінації. 16 червня о 10:00 за московським часом Газпром перевів НАК «Нафтогаз України» на передоплату й припинив постачати блакитне паливо Україні, зберігши обсяги постачання до Європи. Це відбулося на тлі взаємних судових позовів, які обидві компанії подали до Стокгольмського арбітражного суду. Розпочинається активна фаза третьої газової війни між Києвом і Москвою. Чим вона завершиться, поки що не відомо, але вже зараз видно, що Україна в результаті здобуде більше, ніж утратить, якщо зуміє вдало скористатися зі стратегічно програшних позицій Росії.
Такому повороту подій передувала тривала підготовка – дев’ять раундів тристоронніх консультацій (Україна – Росія – ЄС) і ще кілька двосторонніх зустрічей. Основні вимоги, які публічно виставили учасники, досить прості. РФ вимагала від України оплатити заборгованість за спожитий газ. Натомість Київ запропонував Москві знизити вартість блакитного палива до ринкової й закріпити її новим контрактом. Але перебіг переговорів та події в газовій сфері, які відбувалися нібито паралельно, свідчать: ідеться не лише про ціну та борги, а радше про закріплення нових геополітичних реалій у відносинах між Газпромом, Нафтогазом та Європою.
Почалося все з того, що 2 травня відбувся перший раунд тристоронніх консультацій за участю очільників енергетичних відомств Росії та України, а також єврокомісара з питань енергетики Гюнтера Еттінгера. Сам факт їх проведення засвідчив два суттєві моменти. По-перше, посадивши свою людину за стіл переговорів з представником нової української влади, Кремль не лише де-факто визнав її легітимність, а й показав, що, коли йдеться про бізнесові питання, особливо в газовій сфері, політична позиція РФ відносно України відходить на другий план і стає доволі гнучкою. По-друге, поява на переговорах третьої сторони, тобто ЄС, не лише убезпечила наших чиновників од чергових спроб підкупу, якими ніколи не гребував Кремль у двосторонніх консультаціях. Вона ознаменувала те, що тепер у вирішенні багатьох українсько-російських питань Москві доведеться мати справу не лише з Києвом, а й з Брюсселем. Кремлю ставатиме дедалі складніше обіграти Україну, адже донедавна вузький арсенал засобів впливу офіційного Києва на Москву значно розширюється європейськими важелями. Росія не в захваті від цього факту, але змушена прийняти його як даність.
Читайте також: Удаваний тріумф або прихована капітуляція
Переговори Кремль розпочав у своєму стилі – мовою ультиматумів та психологічного тиску. Спочатку його позиція полягала в тому, що, поки Київ не погасить заборгованість, жодних перемовин бути не може. Крім цього, Газпром погрожував перевести Нафтогаз на режим передоплати вже 2 червня. Однак спочатку росіяни таки сіли за стіл переговорів, а згодом кілька разів переносили кінцевий термін сплати боргів та впровадження режиму передоплати спочатку на 7, потім на 9–10, а далі на 16 червня. Понад те, 11 червня Путін навіть у непритаманному йому стилі публічно визнав, що росіяни змушені шукати компромісу на тристоронніх консультаціях, для того щоб не втратити України як споживача газу. Що змусило Москву до такого видимого послаблення позицій?
Передусім причиною могли стати дії самої України. Нафтогаз 30 травня перерахував Газпрому $786 млн за блакитне паливо, куплене в січні–березні за ціною $268,5 за тис. м3. Того ж таки дня українці були готові подати на росіян до Стокгольмського арбітражу. Чи то сплачені гроші, а чи готовність Нафтогазу судитися призвели до того, що російський газовий монополіст, за словами міністра енергетики Продана, на переговорах
2 червня почав шукати компромісів. У медіа навіть з’явилася інформація, що сторони переглядають ціну палива, імпортованого у квітні та травні, і що росіяни готові надати знижку українцям не лише коштом зменшення експортного мита, а й шляхом комерційних переговорів і, можливо, нової угоди. Так чи так, а вже через тиждень, 9 червня, Газпром відмовився від усіх своїх слів і став далі наполягати на негайному погашенні заборгованості та ціні $385 за тис. м3, оформленій через стодоларову митну знижку.
Можливо, саме представники Євросоюзу відіграли вирішальну роль на переговорах. Поки європейці погрожували росіянам, Кремль брав участь у консультаціях і пом’якшував свою позицію. 1 червня єврокомісар з питань енергетики Гюнтер Еттінгер заявив, що «проект газопроводу «Південний потік» не просунеться доти, доки Росія не змінить свого курсу щодо політичної кризи в Україні». Імовірно, саме тому наступного дня Газпром був дуже поступливим, бо мав надію обміняти поступки в газовій суперечці з Україною на гарантії реалізації «Південного потоку». Однак, коли ЄС перейшов до реальних дій, позиція Москви радикалізувалася. 2 червня Єврокомісія закликала Болгарію призупинити будівництво газопроводу через те, що проект суперечить європейському законодавству. 3–4 червня за припинення будівництва газогону висловилася ціла низка європейських чиновників, зокрема й президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу. Очевидно, що саме тоді ЄС довелося вдатися до певного тиску на Болгарію, яка завжди була лояльною до Росії, попри своє членство в Євросоюзі. Не обійшлося й без участі США, адже саме після зустрічі з американськими сенаторами Маккейном та Мерфі 8 червня очільник болгарського уряду розпорядився призупинити всі роботи в межах проекту. Щоправда, наступного дня міністр енергетики заявив, що Болгарія нібито не відмовляється від проекту, який для неї є стратегічно важливим. Але це вже не мало значення, адже та суттєва загроза була реалізована, відтак Росія моментально переглянула свою позицію, скасувавши всі домовленості в українсько-російських газових питаннях, досягнуті тижнем раніше. Цілком можливо, що на активну фазу газової війни Росія зважилася саме тоді, коли зрозуміла, що на цьому етапі їй не вдасться нічого виторгувати.
Читайте також: Реанімація тяжкохворого. Українська економіка проходить дно циклу
Ще один мотив, який міг примусити росіян до співпраці, – необхідність потягнути час. Річ у тому, що на 1 квітня в підземних газосховищах України було лише 7,2 млрд м3 блакитного палива, а це загрожувало зривом постачань європейським споживачам в осінньо-зимовий період та невиконанням контракту з боку Газпрому. Подібна ситуація була торік, коли Газпром довго змушував Нафтогаз закачати паливо в ПСГ, але зрештою скористався послугами Фірташа, через якого в сховища закачали необхідну кількість газу за пільговою ціною та за російські гроші. Цього року Фірташ опинився поза грою, тож Газпром вирішив почекати, поки Нафтогаз закачає в сховище достатню кількість газу (навіть без оплати), а тоді ставити ультиматуми. У результаті на середину червня в ПСГ було близько 14 млрд м3 (майже вдвічі більше, ніж на початок кварталу). І хоча європейці кажуть, що для безперебійного транзиту було б добре мати 18-20 млрд м3, але Газпрому вистачить і цього. Тепер можна здіймати бучу і ставити ультиматуми, тим більше якщо з поступок Україні не вдається нічого виторгувати в ЄС.
Та хоч би як вигинався Кремль, намагаючись відстояти свої «законні інтереси», але час грає проти нього. Торгуючися за дрібниці та уникаючи локальних поступок заради збереження стратегічних позицій, Газпром лише втрачає у довготривалому плані. На сьогодні вже ніхто не говорить про участь Росії в модернізації ГТС України. Натомість над нею працюють ЄБРР та ЄІБ передусім для забезпечення розширених можливостей реверса, а згодом і для більш масштабної реконструкції газогонів. Схоже, що ЄС має намір поховати «Південний потік», щоб Росія прокачувала паливо через територію України. У цьому Європа має безпосередній інтерес, адже тільки в такому разі модернізація ГТС окупиться.
Читайте також: Другий фронт. Як позбавити Путіна нафтодоларів
Із поділом НАК на компанії з видобування, транспортування, зберігання та постачання газу, процес якого вже розпочався, наша країна ввійде в єдиний енергоринок ЄС. Це призведе до появи в Україні крупних європейських енергокомпаній, а з ними й палива за ціною $300-320 за тис. м3, яку вони нам уже пропонують. Щоправда, потрібно розблокувати реверс зі Словаччини, але часу для цього досить, принаймні до жовтня–грудня Україна може обійтися без російського газу. Відтак нарешті здобуде енергетичну незалежність, для чого, виявляється, бракувало лише державницької позиції української влади.
А Росія поступово втрачає цивілізовані важелі впливу на Україну. У неї залишається тільки агресія: емоційна (невигідне відключення газу, безпідставні погрози ЄС та істерія чиновників) як вияв безсилля та військова (захоплення Криму, підтримка сепаратистів і власні військові дії) як останній шанс знищити державність України, яка поволі набирає обертів на своєму шляху до цивілізованого світу.