Тиждень попросив прокоментувати події одного з авторів тексту Конституції України, професора Києво-Могилянської академії Віктора Мусіяку. Хоча висновок правника невтішний, професор пропонує конкретний шлях виходу з гострої політичної кризи.
У. Т.: Чи є легітимними закони, ухвалені 16 січня 2014 року? Чи означає це, що парламентаризм в Україні справді знищений?
– Відверто дивує те, що саме прийняття цих законів частина політиків називає «узурпацією влади» та «антиконституційним переворотом». Бо й те, й те відбулося не сьогодні, а кілька років тому. І нині маємо справу не з причинами, а з наслідками!
Після відомого рішення Конституційного Суду в 2010-му відповідати на такі запитання, по суті, немає сенсу. Доводиться більш як через три роки ще раз нагадати, що реально узурпація влади способом антиконституційного перевороту була вчинена рішенням органу, який має стояти на сторожі Основного Закону поряд із президентом – «гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Так першу Конституцію незалежної України перетворили на фіктивну, фактично позбавивши державу Основного Закону.
Читайте також: Володимир Василенко: «Коли президент стає загрозою національній безпеці»
Тому насправді суперпрезидентська система влади в умовах «відновленої» квазіконституції народилася не 16 січня 2014-го, вона існує вже четвертий рік поспіль. Який суспільно корисний сенс був у «відновленні»? Жодного, адже за цей час ухвалено величезну кількість законів, які грубо ігнорують навіть «відновлену» (!) Конституцію. «Відновлення» дії Конституції 1996 року повернуло суперпрезидентські повноваження главі держави, й це було перше і єдине завдання. Надалі зникла потреба навіть у «конституційній декорації», бо й «відновлений» Основний Закон не став обов’язковим для дотримання в решті положень, окрім повноважень президента. Невдовзі розпочався й досі триває процес створення «подушки законів» для забезпечення функціонування надцентралізованої влади. Про людське око тепер достатньо наділити відповідний акт позначкою «закон» (а нікого ж не турбує, що він суперечить Конституції!), щоб створити видимість легітимного функціонування влади.
У. Т.: Але ж не самою Конституцією регулюються відносини в суспільстві?
– Тут діє щось на зразок «закону лавини». Сьогодні конституційно-правова сфера в такому стані не здатна належно та цивілізовано унормувати й регулювати найважливіші аспекти гарантування та реалізації прав і свобод людини та громадянина. Вона неспроможна відповісти на, здавалося б, елементарне запитання: як бути з неконституційно «відновленою» Конституцією та з навалою антиконституційних законів? Влада, а з нею держава й суспільство загрузли у квазіконституційно-законотворчому непотребі, псевдоправовій брехні та обмані від її професійних речників і юристів-натхненників.
Отже, січневі закони як «плоть від плоті» духу агресивно-покірної парламентської більшості мають остаточно відсікти навіть думку про можливий спротив владі. Вони не лише один з останніх акордів нещадної боротьби з інакодумством, а й ознака остаточного створення органічних для влади, проте абсолютно недемократичних засад її функціонування.
У. Т.: У чому ви вбачаєте найбільші порушення в контексті так званих законів від 16 січня?
– Оскільки саме їх прийняття гранично загострило соціально-політичну ситуацію, необхідно звернути увагу ось на що. По-перше, технічна частина процесу «ухвалення» цих документів навіть не потребує критики: достатньо констатувати кілька фактів. Проголосовані 16 січня закони були зареєстровані в парламенті 14-го числа, тобто потрапили до поцедури кінцевого голосування на… третій день після реєстрації. Досить зазирнути до Регламенту Верховної Ради, щоб зрозуміти наявність непереборних підстав для визнання дій парламенту незаконними, адже навіть теоретично у вищого законодавчого органу не було часу для їх вивчення та критики. Про це йдеться в законі «Про статус народного депутата України», «Про комітети і комісії Верховної Ради України».
Читайте також: Рефат Чубаров: «Влада імітує діалог із татарами»
Саме голосування – чергове знущання із суті парламентаризму. Чи можна голосувати в парламенті руками? Звісно, але є установлений Регламентом порядок, зокрема підрахунку голосів, дій лічильної комісії. Усе це було очевидно проігноровано. А ще є рішення КС від 7 липня 1998 року, за яким «порушення встановленої Конституцією України процедури прийняття законів є підставою для визнання їх неконституційними».
По-друге, зміст ухвалених законів явно свідчить про ігнорування парламентом і президентом (який негайно їх підписав!) цілої низки статей Конституції. Вже 18 років не ухвалюють закону про організацію і проведення мітингів, зборів, походів і демонстрацій. Січневий закон (проект № 3879) детально й навіть зі смакуванням розписує заборони в організації та проведенні цих заходів, але ж права ніде не прописано! При цьому не можна не звернути уваги, наприклад, на редакцію частини 1 статті 185.1 Кодексу «Про адміністративні правопорушення»: «Порушення встановленого порядку…». Якого, питається, «встановленого порядку», якщо такий порядок досі не визначений?! Порядку, який відповідно до настрою встановлює сама міліція?.. Так і стаття 39 Конституції України про право на збори та мітинги має пряме застосування; обмеження можуть бути накладені судом відповідно до закону, але знову-таки цього закону немає!
Обмеження згаданої статті Кодексу суперечать як статті 39, так і статті 22 Конституції України. Органи внутрішніх справ Кодекс наділяє в цій сфері неприродними для них повноваженнями щодо надання дозволів та заборон. Суд не згадується, але ж, згідно з Конституцією, права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені ніким, окрім суду…
Положення «не збиратися в колону більш ніж із п’яти транспортних засобів» не можна не розглядати як анекдотичне, бо наслідки ігнорування цієї заборони доволі серйозні: можливе «оплатне вилучення транспортного засобу у цього власника», інакше кажучи, його реквізиція. Автомобіль – об’єкт права приватної власності, й вилучати його у власника за таке порушення правил руху способом реквізиції – нонсенс.
У змінах до законів є інші неприйнятні положення, але сенсу на них зупинятися не бачу, бо все це наслідки відомого дійства…
У. Т.: Чи наявні правові перспективи у таких засобів спротиву, як імпічмент або референдум? Зберігаються механізми захисту демократії та громадянських прав?
– Жодних правових засобів боротьби з режимом немає, оскільки і влада, і опозиція давно вже перебувають у позаправовому полі. Остання, ніяк не відреагувавши на рішення КСУ 2010 року, навіть не може скласти мандати, оскільки не існує механізмів «обнулення» партійних списків (тобто на місця тих депутатів, що вибули, повинні бути кооптовані інші члени партії, і так до останнього партійця). Анекдотичність ситуації в тому, що нелегітимними тепер є всі: і влада, і опозиція… Проводити референдум за наявним законом – це влаштувати ще одне «свято демократії» для влади, не більше й не менше.
Мирний шлях один – це своєрідний «Маріїнський пакт» за зразком іспанського «пакту Монклоа». Нагадаю, що йдеться про історичний прецедент підписання згоди між усіма антагоністичними політичними силами Іспанії, від франкістів до комуністів, на основі визнання загальнонаціональних політичних цілей та за згоди припинення будь-яких політичних переслідувань.
В Іспанії це спрацювало, бо провідники її політичних сил були настроєні патріотично, тож погоджувалися на заходи, які однозначно були в інтересах країни.
В Україні такої еліти наразі немає. Але сама ситуація дає ще один шанс. Інших шляхів, непрогнозованих і непередбачуваних, я щиро не бажаю. Однак, на жаль, не виключаю, якщо влада не відреагує на суспільний спротив.