Творець кризового житія

Культура
29 Грудня 2013, 12:06

Другий роман російського вченого, доктора філологічних наук, фахівця з давньоруської літератури Євґєнія Водолазкіна «Лавр», увінчаний премією «Большая книга», вивів автора в перший ешелон російських письменників. У великому жанрі Водолазкін випробував себе пізно: коли вийшов його перший роман «Соловьйов і Ларіонов», йому було 47. Перед тим він видав книжку замальовок Пушкінського дому, а також відточував перо в деяких періодичних виданнях, ведучи авторські колонки. Водолазкіну завжди було цікавіше вивчати давні рукописи, ніж створювати нові. Він сам зізнається, що прочитав більше давньоруських текстів, ніж сучасних. Історія життя цілителя Арсенія, що покинув помирати кохану й до останніх своїх днів спокутував цей гріх, написана людиною, для якої XV століття багато в чому ближче, знайоміше й улюб­леніше, ніж сьогодення. Роман написаний чудернацькою мовою – сумішшю сучасної російської та давньоруської. І це несподівано здається таким природним, що міркуєш: чи то XV століття запливло в нинішні дні, чи то люди раптом відчули себе сучасниками Арсенія-Лавра?

Перші 22 роки свого життя Євґєній провів у Києві: закінчив англійську спецшколу, потім російське відділення філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вступив до аспірантури Пушкінського дому в Санкт-Петербурзі й залишився в цьому місті на все життя. То було повернення сім’ї на батьківщину: його прадід, відправивши рідних до Києва, у 1919-му пішов добровольцем до Білої армії. У Пітер він, зрозуміло, не повернувся. Повернувся правнук.

У. Т.: Євґєнію, герой вашого нового роману – праведник, святий. То що, ми стали свідками відродження жанру житія?

– Так, герой праведник. Праведність – це не відсутність гріхів, безгрішний тільки Христос. Це каяття і спроба виправити гріхи, нехай навіть зовні невдала.

У. Т.: Виходить, якщо людина хотіла чогось, але не вийшло, це не перекреслює її потенційної праведності?

– Головне – задум і прагнення. Утім, якщо вони в людини є, але на виконанні лежить прокляття буття, то не завжди складається. Як мені здається, дуже важливо судити особистість саме за задумом, якщо її взагалі можна судити. Бог, мабуть, враховуватиме задум. Він знає, що багато залежить не від людини. Мій герой – із таких праведників. «Лавр» – це, можливо, перше в російській літературі житіє, написане сучасними засобами. Досі якщо й створювали житія сучасною російською, то це були більш-менш точні інтерпретації давньоруських текстів. «Лавр» належить до типу так званих кризових житіїв (вираз Міхаіла Бахтіна), коли початком піднесення людини стає її падіння. На цьому самому побудований фільм Павла Лунґіна «Острів», у якому головний герой від страху здійснює жахливий вчинок, а потім усе життя його спокутує. Це типове кризове житіє.

Читайте також: Культурна капітуляція. Як міцнішає російсько-українська літературна дружба

У. Т.: «Лавр» – свято філолога, настільки незвичайна і яскрава мова. Персонажі спілкуються дивовижною сумішшю давньоруської та сучасної російської, іноді навіть суконно-бюрократичної. Наприклад, хтось із персонажів каже про «травми, несумісні з життям», а через два абзаци інший – про те, що «брат наш Устин мертва себе еще в житии состави». І кудись зникає категорія часу як така. А що, часу і справді не існує?

– Я саме й писав цей роман, аби спробувати показати, що часу немає. Дмітрій Ліхачов (дослідник давньоруської літератури. – Ред.) наприкінці життя багато говорив і писав про це. Казав, що час даний нам через слабкість. Ми живемо замкнуті в ньому, але це не назавжди, бо ж колись звільнимося й перейдемо у вічність.

У. Т.: Якщо немає часу, то і смерті теж…

– Саме так. Удова Фьодора Абрамова (російського літературознавця, письменника. – Ред.) згадувала, як на похороні її чоловіка Дмітрій Ліхачов підійшов до неї і сказав: «Смерті немає». Якщо говорити про мову, то я, використовуючи давньоруську, боявся, що вийде занадто пафосно, що це сприйматиметься як погана стилізація. Я зрозумів, що архаїку потрібно чимось урівноважувати, і вирішив дати російську мову в різних фазах її розвитку. Коли вже була ідея роману, я перші півроку не писав, а обмірковував стиль. Точніше чекав. Збирався дати різним людям різні типи мови, але це було б занадто просто; це література прийому. Тоді я вирішив поширити вигадану мною мову на всіх героїв.

У. Т.: Ви експериментуєте не лише з мовою, а і з простором, у якому живуть персонажі, з його деталями. Герой виходить у ліс і наступає на пластикову пляшку в XV столітті. Це теж від безчасся?

– У Гайдна є «Симфонія з тремоло литавр». Цього композитора жах як дратувало, що під час виконання його симфоній сплять. Він вигадав ось що: лунає симфонія – і раптом гримлять литаври. Потім люди знову засинають – і знову вступає той-таки інструмент. Моя пластикова пляшка, як гайднівські литаври. Аби не спали.

У. Т.: Фільм «Острів», про який ви згадали, був несподівано для його авторів, та й для багатьох глядачів теж, дуже ласкаво сприйнятий РПЦ. Чи зраділи представники церкви появі нового житія у світській літературі?

– Я спершу побоювався, що ставлення церкви буде стриманим, адже це не зовсім звичне житіє. Але нещодавно мені зателефонував із провінції настоятель одного монастиря і сказав, що велів своїй пастві читати «Лавра». Він якраз попросив, щоб я прислав іще примірників: у місті їх усі розкупили. Пишуть і хворі люди, розповідають, як роман допоміг їм зцілитися.
Я, чесно сказати, абсолютно на таке не розраховував: думав, буде камерна річ. Виявилося, що роман подобається і «простим» людям (слово «прості» беру в лапки, щоб не видавалося снобізмом), котрі розглядають цей текст як житіє, і тим, хто зараховує себе до елітарних шарів: вони вважають його авангардним. У роману є різні рівні, і кожен читач може знайти в ньому щось своє. Для мене це виявилося несподіваним.

Читайте також: Дике поле: російська публіка не хоче приймати авторського кінематографа

У. Т.: Узагалі, таке відчуття, що на простори Росії повертається слово, яке довгий час лишалося майже в забутті.

– Я сказав би, що знову приходить література, якої практично не було в 1990-ті й на початку 2000-х. Зараз культура знову стає словоцентричною. Це закономірне явище: зрештою, будь-яка цивілізація словоцентрична. Навіть живопис, навіть музика існують тільки завдяки слову. Література повертається. 1990-ті були дуже поганим часом для неї, а особливо для роману. Вірші ще можуть відобразити таку епоху, але романам потрібна дистанція. У Росії було зниження в цій царині, поза сумнівом. Зараз та література, яка прийшла або раптом проявилася, – дуже добра. Письменники в ті роки, звичайно, були, але не як явище. 1990-ті можна назвати часом землетрусів. Але землетруси закінчились, ландшафт починає чимось заростати. В епоху бурхання все росте насилу.

У. Т.: Зараз, коли ми з вами розмовляємо, на всю потужність вирує Майдан у вашому рідному Києві. І хоча ви вважаєте, що в епоху бурхання неможливе зростання, але, ймовірно, саме зараз оновлюється українська нація?

– Що народиться з цього кипіння, покаже тільки час. Я, відверто кажучи, не прихильник революції як способу вирішення громадських проблем. Належачи до філософії персоналізму, визнаю революцію хіба що в самому собі. Це те, що від тебе залежить, і те, що ти прораховуєш.

У. Т.: «Внутрішня революція» теж може бути дуже руйнівною…

– Тому і в цій царині краще йти еволюційним шляхом. А коли мова про соціальну боротьбу, то, незважаючи на красиву фразу «революції – локомотиви історії», досвід людства наполегливо показує: в якийсь момент локомотив обов’язково йде не туди. Це стосується всіх революцій. Але найсумніше, що із цього локомотива уже не зіскочити. Ось, припустимо, людині не подобається державний устрій країни на момент Першої світової війни. Потім війна переходить у переворот, і навіть тим, хто його здійснює, стає зрозуміло, що рух відбувається однозначно не туди. Але тут спрацьовує закон маси: вирватися з неї вже дуже складно. Тому, як персоналіст, я вважаю, що в такі моменти передусім потрібно пильнувати себе. Хочеш зробити доб­ро суспільству – вбивай бісів у собі самому. Їх там вистачає. Поки ми такі, які ми є, кожен персонально, всі громадські перебудови мають другорядне значення. Саме тому, за виразом незабутнього Віктора Чєрномирдіна, хоч би яку партію ми створювали, виходить КПРС. Я не даю ніяких рецептів, не намагаюся нікого повчати. Це не проповідь, радше сповідь. У кожного свої мізки, і кожен будує своє життя, як хоче і як може.