Пасажири головного киргизького аеропорту «Манас» можуть подумати, що приземлилися на окупованій території, зважаючи на десяток, а то й більше неповоротких сірих військових літаків із написом US Air Force на фюзеляжах. Але стояти там цим монстрам лишилося щонайбільше кілька місяців.
Через «Манас» США вивозять чи не кожного свого солдата з Афганістану. Але до кінця наступного року їхня операція там скінчиться. Тим часом Росія почувається впевнено на своїх колишніх центральноазійських задвірках. Вона майже пообіцяла Киргизстану $1,1 млрд військової допомоги і списати $500 млн його боргу, якщо американці покинуть країну. Відтак у липні він «попросить» їх із «Манаса».
Це, по-суті, означає кінець понад десятирічного прямого американського впливу в Центральній Азії. Стратегічна важливість колишніх радянських республік на північному кордоні Афганістану для Сполучених Штатів зменшується. Так само тане й вплив Заходу в регіоні, залишаючи достатньо простору для інших гравців, що можуть заповнити вакуум, зокрема Росії та КНР. І все ж США покидають «Манас» раніше, ніж їм хотілося б.
Читайте також: Афганістан може потрапити під контроль Китаю
Американські посадовці люблять говорити про спадок, який залишають по собі. У 2011 році Гілларі Клінтон, тодішній держсекретар, сказала, що таким спадком стане «новий Шовковий шлях». Однак пропозиція мала небагато користі.
На відміну від Сполучених Штатів Піднебесна не скупиться на гроші. Під час активного осіннього турне Центральною Азією президент КНР Сі Цзіньпін запропонував власну версію «економічного поясу Шовкового шляху», підкріпивши її десятками мільярдів доларів на дороги, залізниці й газогони – всі вони ведуть до Китаю.
Китайські гроші в Центральній Азії сприймаються на ура. Вона відчує економічні наслідки від згортання операцій НАТО в Афганістані. Киргизстан і Таджикистан, найбідніші країни регіону, постраждають найбільше. Багатий на газ Узбекистан, що є центром «Північної дистрибуційної мережі» Альянсу, теж відчує зменшення фінансування. Казахстан і Туркменистан втратять вигідні контракти на постачання або транзит палива.
Прем’єр-міністр Киргизстану Жанторо Сатибалдієв не може сказати, де країна візьме $60 млн – саме стільки американці сплачують за оренду «Манасу», а це майже 3% національного бюджету. Також країна не дорахується $80 млн, які щороку витрачала там американська військова база. МВФ попереджає про труднощі, що стримуватимуть економіку держави. А Росія, треба пам’ятати, не завжди дотримує обіцянок допомогти.
Американці запевняють, що значна військова допомога – часто її класифікують як витрати «на боротьбу з наркотрафіком» – і далі підтримуватиме уряди країн Центральної Азії. Але вона мало підносить США в очах тих, хто переймається кричущими порушеннями прав людини чи корумпованою владою регіону. У Таджикистані, наприклад, елітні військові, що в 2012 році отримали понад $3 млн, убили десятки мирних громадян під час загадкової операції, яку влада відмовляється обговорювати. Александр Кулі, експерт із регіону в Барнард-коледжі у Нью-Йорку, каже, що це ціна американської вигоди.
У 2005-му, після того як Штати розкритикували Узбекистан за вбивство сотень мирних мешканців під час такзваного Андижанського повстання на сході країни, Ташкент наказав їм звільнити базу в Карши-Ханабаді. Тож вигода для США зрозуміла – від Центральної Азії їм потрібна логістична підтримка своїх операцій в Афганістані.
А що стосується цікавих для США перспектив у бізнесі, то найпривабливішим із-поміж країн Центральної Азії лишається Казахстан. Він має найбільше за межами Близького Сходу нафтове родовище, що незабаром запрацює. Туркменистан та Узбекистан багаті на енергоносії, але з доволі непрозорими умовами ведення бізнесу – інвестиції туди передбачають дуже високі ризики. У Киргизстані й Таджикистані так само, як і в їхніх сусідів, панують корупція і непередбачуваність, до того ж у них менший потенціал для розвитку підприємництва.
Один із американських високопосадовців стверджує, що війська Сполучених Штатів не покинуть Центральної Азії після виведення основного контингенту з Афганістану. Однак проблема в тому, що військова допомога США підтримує диктаторів, сприяючи їм у консолідації влади, укорінюючи авторитарні режими на чолі бутафорських країн, а не сильних держав, здатних протистояти загрозам з Афганістану.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com