Амстердам, хоч як це дивно, був місцем, де іноді опинялися колишні невільники з України, бранці татар і турків. Пояснюється це насамперед тим, що у XVII столітті Нідерланди мали надзвичайно розвинений флот, що налічував майже 20 тис. торгових суден, які можна було зустріти в найвіддаленіших куточках світу. При потребі їх могли переводити в категорію військових або ж супроводжувати бойовими кораблями. А сама столиця країни належала до найбільших економічних центрів Європи. Невільники могли різними способами потрапити на голландські кораблі або судна інших держав, а далі дістатися морем до Амстердама. Саме до цього міста наприкінці XVII століття приїхав російський цар, маючи на меті реалізацію цілої низки державних задумів, зокрема й наймання на службу закордонних фахівців. Таким чином, шляхи московського посольства та українців, про яких ітиметься нижче, перетнулися.
Отже, в 1697–1698 роках Пьотр І організував поїздку до країн Західної Європи, в якій узяв участь і сам. Цей вояж мав велике значення для дальшого розвитку Московської держави, а тому й дістав гучну назву «велике посольство». У ході тієї місії на царську службу було прийнято багато людей, зокрема й фахівців морської справи. Переглядаючи документальні матеріали стосовно набраних тоді матросів, із подивом відмітив серед них записи про українців. Отже, кілька наших земляків були серед фахівців найрізноманітнішого походження, найнятих у Нідерландах для формування екіпажів російського флоту. Тоді голландці дозволили своїм морякам вступати на службу до московського царя, бо саме зменшили власні військово-морські сили по завершенні воєн за Пфальцьку спадщину. Екіпажі їхніх бойових кораблів мали відмінний вишкіл, і флот Нідерландів за рівнем підготовки був на той час найкращим у світі.
Читайте також: Хто зрадив гетьмана Мазепу?
А на російських кораблях до 1700 року команди комплектувалися виключно з іноземців, на допомогу яким при необхідності тимчасово призначали солдатів. Цар брав на морську службу всіх – від найвищих чинів до матросів, серед найнятих були представники різних національностей. Загалом на службу вступили 345 осіб. До Росії вони прибули в червні 1698-го.
Із чотирьох «російських», як указано на початку списку, моряків, котрих прийняли на службу в 1697-му, троє були українцями, а один із Білорусі. Українці походили з різних регіонів. Один назвався Лаврентієм Дмитрієвим і розповів, що походить із Харкова. Він був узятий у полон азовськими татарами під Ізюмом, коли будувалося це місто. За сучасними даними, 1681-го в Ізюмі під керівництвом полковника Григорія Донця була збудована фортеця, а отже, цей рік можна вважати датою заснування міста. Близько 1681-го й був узятий у полон Лаврентій Дмитрієв. Із дальшої розповіді матроса дізнаємося, що татари привезли його до Азова, де продали туркам. Потім бранець потрапив до Керчі, був у Царгороді та інших турецьких містах, де його використовували на всіляких роботах. Останнім містом Османської імперії, де полонений провів близько семи років, виявився Ізмір. Звідти Лаврентію пощастило втекти голландським військовим кораблем до Амстердама. Це сталося близько 1691-го, а отже, в полоні українець мучився близько 10 років. Опісля він брав участь у війнах між державами Західної Європи. На нідерландському кораблі відплив воювати з французами. Під час бойових дій потрапив до них у полон. На території Франції матрос перебував, за його словами, близько двох із половиною років. Звільнившись, венеціанським судном приплив до Іспанії, а далі на голландському військовому повернувся до Республіки Об’єднаних Провінцій Нідерландів.
Другий матрос представився як Іван Круз. Він народивсь у Києві, і ще в дитинстві його взяли в полон кримські татари. Цього українця теж продали до Царгорода. В османській столиці Іван жив близько трьох років, працюючи челядником у якогось турка. Потім його обміняли на араба, віддавши капітану голландського військового корабля. Близько 12 років Іван служив матросом у нідерландців. За той час йому довелося багато побачити й, певно, брати участь у бойових діях. Як повідав він сам, «бував і в турецькій, і в іспанській, і у французькій, і в інших землях на небезпечних військових кораблях».
Третього українця, згідно із записом документа, звали «Лаврим Войтехов син Думенський» (Лаврін Думенський). Народився він у Немирові, за віросповіданням був православним. У дорослому віці служив у панцирній хоругві з ротмістром Боваровським, брав участь у війні Речі Посполитої з Османською імперією. Одного разу під Кам’янцем-Подільським (ним разом із частиною Поділля в 1672–1699 роках володіли турки) Лаврінові не пощастило: потрапив у полон. Близько двох місяців османи тримали його в Кам’янці, а далі відвезли до свого міста, яке Лаврін назвав Смаїлом. Потім полоненого переправили до Баку, а звідти в Царгород. У столиці імперії продали туркові, у якого він близько трьох років кухарював. Той, своєю чергою, – навернутому в мусульманство іспанцю. Від нового господаря українець утік на корабель французького посла. На його борту дістався Франції. Там найнявся матросом на венеціанське судно. А коли воно прибуло до Амстердама, українець змінив місце праці: перейшов на службу до голландців. Відтоді майже дев’ять років тривала його служба на військовому флоті Республіки Об’єднаних Провінцій. Причому Лаврінові довелося брати участь у війні з французами.
Читайте також: Донські землі у складі Запорізької Січі
Як мовилося на початку, ще один матрос-«росіянин» був білорусом. Звали його Петро Тимофєєв і походив він із Гдовського повіту.
Розповіді українських моряків про службу на голландських кораблях та участь у бойових діях проти Франції стосуються тогочасного великого європейського конфлікту 1688–1697 років, однією з назв якого є «Дев’ятилітня війна». Конфлікт був спричинений тим, що французький король хотів здобути першість у Старому світі. Протистояла цим устремлінням коаліція європейських держав (Аугсбурзька ліга), утворена в 1686-му. Англія та Нідерланди приєдналися до неї 1689-го, хоча у війну вступили ще восени 1688 року. Саме їхні флоти стали основними противниками французів на морях. Отже, українці могли брати участь у найважливіших операціях і битвах цієї війни. Тривала служба на флоті Нідерландів, поза сумнівом, сприяла тому, що вони стали добрими фахівцями своєї справи.
Принагідно згадаю ще одного колишнього бранця османів, що потрапив до Амстердама. 5 вересня 1697-го до російських послів прийшов українець, але не матрос. Це був козак Василь Степанов. Він розповідав, що потрапив до турецького полону 28 років тому й тепер намагається випала на Батьківщину. Василеві дісталася нелегка доля гребця на галерах. Якимось чином він утік і опинився в Республіці Об’єднаних Провінцій. Видавши козаку певне государеве жалування, московити залишили його при посольстві, поки він збирався в дальшу дорогу.
Отакі незвичайні, майже фантастичні історії траплялися з людьми, взятими в полон на українських теренах. Довгі роки вони поневірялись у неволі, воювали за інтереси держав, про які під час перебування на своїй землі, швидше за все, мало й знали, виживали і, завжди пам’ятаючи про свій край, сподівалися до нього знову дістатися. Мотив повернення в Україну був, очевидно, одним із головних, якими керувалися Лаврентій Дмитрієв, Іван Круз та Лаврін Думенський, наймаючись на службу до російського флоту. Може, це їм і вдалося. Принаймні вони були нечисленними щасливцями, одиницями поміж багатьох тисяч невідомих, котрі назавжди залишились у чужих непривітних землях.