Адже 1932-33 роки – це не просто штучно спричинений владою масштабний голод; це водночас й упокорення української інтелігенції, і донищування решток «петлюрівської» кооперації, і «зачистка» органами ҐПУ партійних та комсомольських організацій від «нестійких» кадрів, і прискорене згортання політики українізації – не лише в УСРР, а й на Кубані, і переселення на територію України та Кубані неукраїнського люду.
Та й масовий голод цих років істотно відрізнявся від того, що коїлося в інші періоди: якщо і раніше, і пізніше масовий голод був спричинений у першу чергу збігом політичних обставин (вилучення збіжжя у селян чи колгоспників для тих чи інших практичних потреб, поєднане зі спровокованим бездарністю влади неврожаєм) та не був інструментом терору з боку більшовицького керівництва, то з Голодомором усе було інакше. Тут ідеться про поняття, що позначає явище, чий резонанс чутно через десятиліття, чиї висліди визначають українське життя понині. Наслідки Голодомору – те, що зветься «антропологічна катастрофа», «постгеноцидна нація» та «настанова на виживання замість життя».
І головним результатом Голодомору 1932-33 років стало те, що українська нація, не встигнувши ствердитися як нація цілісна, сформована, державна, натомість перетворилася на «постгеноцидну націю» (Джеймс Мейс), вражену цілим травматичним комплексом, який і сьогодні дається взнаки у всьому, що діється в Україні.
Власне економічного підґрунтя Голодомор не мав, головна причина його була не в низьких врожаях чи в потребі продати збіжжя за кордон СРСР задля закупівлі новітніх технологій, як інколи пишуть. Збіжжя вивозилося на збиральні пункти і там пріло, зігнана докупи в колгоспи худоба і птиця гинули. Більшовицьке керівництво мало на меті раз і назавжди приборкати норовливе українське селянство – антропологічну і етнокультурну основу розвитку української нації. Адже у 1918-21 роках саме українське селянство на теренах колишньої Російської імперії вчинило найпотужніший, хоча і певною мірою стихійний опір «червоним коням світової революції», зірвавши тим плани поширити більшовицьку владу на всю Європу.
У новітній європейській історії такої концентрації жахіть не було – скажімо, Голокост виявився розтягненим більш, аніж на п‘ять років, а етнічні «чистки» на Балканах наприкінці ХХ століття не дійшли межі антропологічної катастрофи, бо їх зупинили збройні сили країн НАТО. Більшовики, між тим, ставили перед собою інше завдання, ніж німецькі чи сербські націонал-соціалісти: не знищити ворожий етнос, а спершу приборкати силою, і вже потім використати його.
Голодомор підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість українського етносу факт його цілковитої залежності від більшовицької держави, його повної несуверенності не тільки у державно-політичному плані, а і в соціальному та екзистенційному планах. Так само несуверенною з цих часів мала почуватися й особистість: до скону мусила українська людина дякувати великому Сталінові, що змилувався свого часу над нею чи над її предками, нагодував більшовицькою макухою, надів на шию колгоспне чи (в місті, куди тікали селяни) пролетарське ярмо з червоною стрічкою – і дав дозвіл працювати на перемогу світового комунізму. Сучасній аудиторії один лиш рядок офіційного гімну керованого з Кремля Комінтерну: «Наш лозунг – всемирный Советский Союз», – скаже куди більше, ніж розповіді істориків…
Тим, хто вважає, що Голокост – це геноцид, а Голодомор – ні, і що не можна прирівнювати трагедію українців до трагедії європейських євреїв, варто було б не забувати про голодну смерть у ці роки десятків тисяч єврейського населення містечок, вся провина яких полягала в тому, що ці євреї жили з українцями на одній землі і за добу українізації єврейська молодь, вивчаючи українську мову й культуру, набралася небезпечного вірусу «петлюрівщини». Був навіть термін тоді такий у документах ҐПУ: «дрібнобуржуазна єврейська петлюрівщина»…
Так само приазовські греки, чорноморські німці і болгари, поляки Правобережжя – всі вони теж потрапили під каток Голодомору, бо жили в Україні, яку вважали своєю радянською – але державою…
І, нарешті, автор поняття «геноцид» і концепції геноциду Рафаель Лемкін вважав дії російських більшовиків з метою «пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини», у контексті чого і слід розглядати Голодомор, «класичним прикладом геноциду». То варто бути послідовними: якщо Лемкін не знав, про що говорить, якщо його думка мало чого варта, то і Голокост аж ніяк не може зватися геноцидом і відповідним чином оцінюватися.
Геноцид – це не лише крематорії і розстріли, а й терор голодом. До речі, однією з найважливіших складових Голокосту також був терор голодом, і значна частина євреїв Європи у 1939-45 роках загинула саме від голодної смерті у гетто та концтаборах. Схожим чином і частина жертв Голодомору загинула від куль чекістів чи у в’язницях і концтаборах. А величезним гетто з грудня 1932 по літо 1933 року була вся Радянська Україна, кордони якої більшовицька влада міцно закрила для запобігання «неконтрольованим переміщенням».
Голодомор був спрямований на упокорення всіх жителів України за громадянською ознакою (себто як мешканців цієї радянської квазідержави), а також етнічних українців за межами Радянської України (на Кубані). Йдеться про ті акції, що в Конвенції ООН 1948 року про запобігання геноциду і покарання за нього позначені як «дії з наміром знищити, повністю чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу». Під це означення українці потрапляють і як національна (громадянська) група, і як етнос.
Упродовж осені 1932 і зими 33 років у Радянській Україні замінені були 80% партійних керівників низового рівня. Ці більшовицькі кадри були визнані недостатньо більшовицькими, а оскільки така сентенція була виголошена у ті часи повноважним представником ОҐПУ по УРСР і голова ҐПУ України Всеволодом Балицьким, то зрозуміло – їх у кращому разі чекало перекидання на роботу кудись на Далекий Схід чи у Середню Азії, у гіршому разі – ҐУЛАҐ. За словами головного чекіста України Балицького, «замінено більш міцними працівниками 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів».
Загалом 1932 року чекістами було заарештовано в Україні 74849 осіб, 1933 року – 124463 особи. Населення цілого міста середньої величини! Але ж арешти здійснювало не тільки ҐПУ, а й міліція, військові, партійні органи. Заарештованих, висланих і знятих з роботи замістили «сталінські висуванці», готові на будь-який злочин, і надійні кадри з російської глибинки. Чому ж КПУ сьогодні не вшанує тих тодішніх більшовиків, які чинили хоч і непослідовний, та реальний опір геноциду українського народу? Мабуть, для неї вони й досі є «ворогами народу»…
Одним із найбільш облудних тверджень є твердження, що українці пасивно сприйняли більшовицьку політику нищення селянства як основи нації. Насправді опір українських селян владі у 1932 році тривав, виявляючи себе у різних формах. Перша з них – масова втеча селян з колгоспів у міста, причому найбільш активної та працездатної частини сільського населення.
Тільки за січень 1932 року, за зведеннями ОҐПУ, у міста відійшло близько 127 тисяч селян. Реально ж ця цифра мала бути значно більшою, оскільки люди вже навчилися дурити «рідну» радянську владу. Друга форма спротиву – це виходи з колгоспів. Тільки за перше півріччя 1932 року кількість колективізованих господарств в Україні скоротилася на 41,2 тисячі.
А господарство – це ж зазвичай 4-5 дорослих колгоспників. Заяв же на вихід було значно більше, ніж їх було задоволено. Так, у Вінницькій область за червень 1932 року були зареєстровані 10079 заяв, у Харківській – 3792, у Київській – 3325. У липні ці тенденції. За першу декаду липня (відповідно до даних ОҐПУ) було подано 13743 заяв. З них: у Вінницькій області – 7720, Харківській – 3579, Київській – 1377.
Десятки колгоспів взагалі самочинно припинили існування. Третя форма спротиву – це відверте і так само масове небажання збирати врожай у колгоспах, що зафіксовано партійними документами найвищого рівня. Четверта форма – це відкриті масові виступи проти влади. Так, тільки в першому кварталі 1932 року зафіксовані таких 257 виступів, в яких брали участь 23 тисячі 946 осіб. І, нарешті, п’ята форма – це збройна боротьба з радянською владою.
Скажімо, у селах, розташованих уздовж залізничного шляху від Полтава до Пирятина напередодні 1-го Травня поширювалися листівки із закликами братися за зброю та боротися за хліб і волю. Заклики знаходили відгук – у селах Попівка та Хомутці Миргородського району повсталі, зорганізувавшись у загони по 20-25 осіб, нападали на будинки місцевих більшовиків. Це тільки один із прикладів щодо ситуації на Лівобережжі. А ось приклад стосовно Правобережжя. З 15 грудня 1931 року по 28 квітня 1932 року на Вінниччині були зафіксовані 37 так званих «терактів» проти більшовицьких активістів, з них 8 успішних. Спротив владі різко зріс улітку. Тільки в серпні на тій же Вінниччині були вбиті 19 партноменклатурників. Повстанські групи діяли на Херсонщині, Одещині, Чернігівщині та в інших регіонах України.
Знаний російський історик професор Віктор Кондрашин послідовно заперечує те, що український Голодомор був геноцидом (чи складовою геноциду). Один із головних аргументів історика – те, що «як мінімум чотири регіони тодішньої Російської Федерації постраждали більше, ніж Україна». Мовляв, «порівняльний аналіз матеріалів переписів 1926 і 1937 років наступним чином показує скорочення сільського населення в районах СРСР, вражених голодом 1932-1933 років: у Казахстані – на 30,9%, у Поволжі – на 23%, на Україні – на 20,5%, на Північному Кавказі – на 20,4%». І ще одне його твердження з цього ж ряду: «Штучний голод був організований вищою номенклатурою ВКП(б) не тільки на Україні, а й у Поволжі, на Дону і на Кубані, в Казахстані і деяких інших регіонах Радянського Союзу».
Іншими словами, від голоду вимирала не тільки Радянська Україна; деяким частинам СРСР було ще гірше, ніж Україні. І справді, терор голодом був спрямований проти найбільш волелюбних та бунтівних людських спільнот. Але хіба це означає, що не було геноциду українців? Хіба це не означає, що об’єктами більшовицького геноциду, крім українців, стало ще декілька народів Радянського Союзу, які також небезпідставно вважалися «слабкою ланкою» (Й.Сталін) політичних побудов Кремля? До речі, у Казахстані та Республіці німців Поволжя штучний масовий голод теж поєднувався з нищенням місцевої інтелігенції і ненадійної частини партапарату…
Окрім того, цілий ряд зазначених регіонів – об’єктів штучного голоду був у ті часи заселений переважно або значною мірою українцями – це і Кубань, і деякі інші райони Північного Кавказу, і Поволжя, і певні території у Сибіру. І не просто етнічними українцями – а людьми з українською самосвідомістю, яка сформувалася на основі як традицій, так і цілеспрямованих процесів «українізації», тобто процесів формування модерної української нації у десятиліття, яке передувало Великому Голоду.
Запеклість цієї посутньо злочинної (і за нинішніми, і за тодішніми міжнародними правовими нормами) війни з українським народом вражає: скажімо, у Борівському районі Харківщини з 1939 по 1945 на всіх фронтах Другої світової загинуло близько 5000 осіб, а від голоду за 1932-33 роки – удвічі більше…