У передмові до російського видання книги про голод («Годы голода. Сельское хозяйство СССР, 1931–1933», у співавторстві з Робертом Девісом) Стефен Віткрофт зауважив: «Ми з Р. Девісом не знайшли свідчень того, що радянська влада здійснювала програму геноциду проти України». Справді, такої програми не існувало. Але насичена фактами книга Девіса і Віткрофта ігнорує програму більшовицької партії, чия доктрина ґрунтувалася на революційному марксизмі середини XIX століття. У грозовій атмосфері 1848 року Карл Маркс і Фрідріх Енгельс коротко підсумували свої погляди у «Маніфесті Комуністичної партії»: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Владімір Лєнін, прибувши в Росію з еміграції з наміром трансформувати народну революцію в комуністичну, оголосив у «Квітневих тезах» 1917 року не тільки план захоплення влади більшовиками, але й начерк подальших дій: зміну назви партії (з соціал-демократичної на комуністичну), прийняття комуністичної партійної програми, створення держави-комуни і заснування міжнародної організації компартій – Комінтерну.
За допомогою пропаганди і терору більшовики витіснили з рад конкурентні партії, перетворили ради на клон власної партії і зробили їх органами влади. Так виникла радянська влада – симбіоз політичної диктатури більшовицького керівництва з управлінською владою радянських органів. Унаслідок побудови партії на засадах «демократичного централізму» вся влада зосередилася в руках вождів. Існуючі в суспільстві організації горизонтального типу, на базі яких формується громадянське суспільство, були або знищені, або вертикалізовані. Партійна й радянська вертикалі влади закорінювалися в народну товщу за допомогою «передавальних пасів» – розгалуженої системи рад і різноманітних громадських організацій. Компартія теж перетворилася на «передавальний пас», коли з неї виділилася внутрішня партія начальників – номенклатура. Вертикаль державної безпеки перейшла під безпосередній контроль генерального секретаря і, як партійна та радянська вертикалі, проникла в суспільство сотнями тисяч (в Україні) й мільйонами (по СРСР у цілому) своїх «секретных сотрудников» (сексотів). На відміну від традиційних – демократичних або тоталітарних – держав, відокремлених від суспільств, держава комуністичного типу занурювалася у своє суспільство усіма інститутами. Тільки така держава могла реалізувати все те, що піддавалося реалізації в комуністичній утопії, а саме: експропріювати суспільство й доповнити свою політичну диктатуру диктатурою економічною.
Логіка комуністичних перетворень вимагала одночасного нищення приватної власності великих і дрібних власників. Після громадянської війни буржуазію було відсторонено від виробництва. На селі комуністичні перетворення передбачали організацію радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких маєтків, а також комун – шляхом об’єднання селянських господарств. Маючи в розпорядженні заводи, радгоспи і комуни, вожді держави-комуни розраховували ліквідувати ринок і запровадити замість товарообороту прямий продуктообмін – згідно зі схваленою в березні 1919 року програмою РКП(б).
Однак селяни вимагали зрівняльного переділу земель. Раднарком на чолі з Лєніним змушений був відступити й шукати замість продуктообміну між містом і селом інші способи забезпечення продовольством працівників націоналізованої промисловості. Уряд заборонив вільну торгівлю і в 1919 року розверстав між селянами у вигляді обов’язкових завдань потрібні йому обсяги продовольства. Як наслідок, посівні площі зменшилися, бо селяни не бажали працювати на державу безоплатно. Тоді в грудні 1920 року Лєнін доповнив продовольчу розверстку посівною, були створені державні органи, покликані довести до кожного селянського двору план засіву і слідкувати, як ретельно селяни працюватимуть на врожай, який потім забере держава. Однак Лєнін швидко схаменувся й перейшов до нової економічної політики.
Колективізація
Опанувавши після п’яти років напруженої боротьби партійну верхівку, Іосіф Сталін у грудні 1927 року сформулював у резолюціях XV партійного з’їзду дві тези: про необхідність колективізації сільського господарства і про перетворення товарообороту між містом та селом на продуктообмін. Отже, новий вождь починав будівництво комуносоціалізму з того місця, на якому зупинився Лєнін.
Читайте також: Голодомор у вимірах Великої Історії: тези до осмислення
Ще в «Програмі комуністів (більшовиків)» 1918 року Ніколай Бухарін живописав: «Завдання полягає не в тому, щоб кожний селянин порався на маленькому трудовому надільчику, як жук-гнойовик на своїй купі, а в тому, щоб селяни-бідняки переходили до суспільної праці якомога більшим числом». Здавалося, з утворенням колгоспів селяни вже не зможуть самостійно вирішувати, скільки їм сіяти, а держава-комуна зможе без участі ринку розподіляти селянську продукцію, чого вимагала теорія, якою керувалися вожді ВКП(б).
Проте реальне життя відкинуло умоглядні доктрини. Вкотре наштовхнувшись на спротив, Сталін змушений був організувати колгоспи у формі артілей, а не комун – що передбачало право селян на присадибну ділянку. Коли колгоспники упевнилися, що і в кооптованому господарстві держава хлібозаготівлями забирає собі все, вони зосередилися на присадибній ділянці. Втрати врожаю на колгоспних полях перейшли критичну межу. Одержуючи від колгоспів все менше продукції, держава змушена була скорочувати експорт зернових, призначений оплачувати новобудови індустрії. У містах теж почався голод, бо держава зменшувала карткову норму або зовсім позбавляла карток певні категорії населення.
Читайте також: Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором
20 липня 1930 року Сталін написав з курорту Кагановичу і Молотову про необхідність прийняти закон, у якому: а) колгоспне і кооперативне майно прирівнювалося б до державного; б) крадіжки майна каралися б щонайменше десятьма роками ув’язнення, а як правило – смертною карою. Без цих заходів, які сам генсек назвав «драконівськими», зміцнити колгоспний лад було, на його думку, неможливо. В адресованих у Кремль липневих листах Сталін вимагав «добити і поховати…індивідуально-горлохватські звички, навички і традиції». 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», яка дослівно повторювала сформульовані генсеком каральні заходи. Селяни назвали цю постанову «законом про п’ять колосків».
Хлібозаготівлі з урожаю 1932 року проходили з величезними труднощами. У жовтні Сталін утворив надзвичайні хлібозаготівельні комісії: голова уряду Молотов був відряджений з диктаторськими повноваженнями в Україну, секретар ЦК ВКП(б) Каганович – на Північний Кавказ, а секретар ЦК ВКП(б) Постишев – в Нижньо-Волзький край. Партійна та радянська постанови з однаковою назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель», написані Молотовим, узгоджені зі Сталіним та підписані Косіором і Чубарем, вимагали «організувати вилучення хліба, що його розікрали під час косовиці, обмолоту та перевезень». До колгоспів і колгоспників, які не виконали накладених за розверсткою завдань, мали бути застосовані натуральні штрафи м’ясом і картоплею. У листопаді 1932 року в Україну прибув заступник голови ОГПУ і особоуповноважений ОГПУ по УСРР Балицький, який видав наказ № 1 по ГПУ УСРР, де стверджувалося, що в Україні наявний «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок». Ставилося таке завдання: «Викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та нанесення рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі».
Перед селянами, у яких забирали рештки врожаю, і перед населенням міст, яке держава не могла прогодувати, постала примара голоду. Навіть верстви населення, які чекісти називали «соціально близькими», починали становити загрозу для сталінської команди. Деякі керівники другого компартійного ешелону стали розглядати генеральну лінію ЦК ВКП(б) в сталінському виконанні як загрозу для партії і держави.
Та генсек не відступав від обраного курсу. Природне небажання селян працювати без матеріальної компенсації він розцінював як саботаж. Прагнення їх врятувати частку вирощеного ними урожаю (навіть одноосібниками – на власному полі!) розглядалося як крадіжка. Намір місцевої влади і колгоспних керівників приховати від заготівельників хліб, щоб не допустити голоду, кваліфікувався як контрреволюція. 27 листопада 1932 року Сталін скликав об’єднане засідання політбюро ЦК і Президії Центральної контрольної комісії ВКП(б) з метою засудження ряду керівників, які покладали на нього особисту відповідальність за провал хлібозаготівель. Причиною провалу він назвав «проникнення в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і саботажу». «Було б нерозумно, – підкреслив він, – якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом».
«Сокрушительный удар»
Суть чекістської акції («сокрушительного удара») полягала в конфіскації всього наявного продовольства в уже голодуючому селі. Акція могла відбутися у вигляді одночасних подвірних обшуків. Про це Сталін подбав новорічною телеграмою від 1 січня 1933 року в Харків керівникам УСРР. Перший пункт телеграми вимагав повідомити колгоспникам і одноосібникам, щоб вони добровільно здавали державі «раніше розкрадений і прихований хліб». Другий пункт попереджав: «Щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності)». У поєднанні ці два пункти сталінської телеграми спонукали місцеву владу організувати обшук кожного селянського подвір’я.
Факт конфіскації усіх запасів їжі під час обшуків позбавляє ґрунту заперечення визнання Голодомору як геноциду. Тому противники такого визнання вимагають: покажіть документ! Очевидно, що такі наміри влада ніколи не фіксувала б письмово. Проте свідки Голодомору – і під час роботи комісії Джеймса Мейса, і завдяки роботі українських учених-дослідників – описали дії й політику радянської влади в Україні. Задокументовано і опубліковано тисячі свідчень про тотальне вилучення у селян будь-якої їжі. У створюваному в Гарвардському університеті Атласі Голодомору фігуруватиме мапа місцеперебування свідків, які підтверджували факт вилучення всієї їжі на території УСРР і Північно-Кавказького краю. Така мапа стане повноцінним документом, який об’єктивізує суб’єктивні судження людей.
Коли держава конфіскує не тільки хліб, а будь-яке продовольство, її наміри слід кваліфікувати як убивство – іншого визначення не може існувати. Мова йде про наперед заплановане і професійно організоване масове вбивство, причому не тільки тих, кого в Кремлі розглядали як саботажників, а й дітей та старих. Обшуки за сталінським сигналом і конфіскація всієї їжі здійснювалися під керівництвом чекістів міськими активістами й місцевими членами комітетів незаможних селян.
Сталінський «сокрушительный удар» був таємною акцією, хоча здійснювався на величезній території. Про факт смертоносного голоду можна було згадувати тільки в «особых папках», які мали особливий статус обігу й зберігання.
Поряд з інформаційною була застосована й фізична блокада репресованих регіонів. Ще 22 січня 1932 року Сталін власноручно (автограф зберігся) написав директивний лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про заборону масового виїзду селян з України й Кубані в інші регіони.
Отже, маємо певну послідовність дій, які перетворили голод на Голодомор: 1) утворення Сталіним надзвичайних хлібозаготівельних комісій у трьох регіонах високотоварного землеробства; 2) запровадження з його ініціативи законодавства про натуральні штрафи за «розкрадений і прихований хліб»; 3) організацію за новорічною телеграмою генсека повсюдних обшуків у пошуках неіснуючих запасів «розкраденого і прихованого хліба»; 4) конфіскацію в ході обшуків усіх наявних запасів продовольства тривалого зберігання; 5) встановлення фізичної блокади регіонів, цілком очищених від продовольства; 6) заборону використовувати слово «голод» стосовно голоду 1932–1933 років (зберігалася до грудня 1987 року).
Маємо й результат цієї послідовності: надсмертність населення (див. «Географія Голодомору 1932-1933 років»).
Мотиви Сталіна
Після перемоги над «правим ухилом» Сталін підпорядкував собі верхівки партійної, радянської і чекістської вертикалей влади, але не більше. Не забуваймо: всемогутній Сталін з’явився тільки після Великого голоду 1932–1933 років і Великого терору 1937–1938 років. У 1932-го контроль над верхівками владних вертикалей давав генсеку можливість будь-що робити з державою-комуною і намертво сплетеним із нею суспільством, проте – тільки до соціального вибуху. А чекісти сигналізували, що вибух назріває. Провал хлібозаготівель і викликаний ним катастрофічний голод 1932–1933 років цілком могли коштувати Сталіну посади генсека. Тому своєю новорічною телеграмою 1 січня 1933 року він пустив у хід ту чекістську акцію, яку почав готувати ще від утворення надзвичайних хлібозаготівельних комісій.
Сталін завжди насторожено ставився до України. Якщо накласти статистику хлібозаготівель на регіональну статистику селянських заворушень 1930 року, встановлену дослідницею Лінн Віолою (УСРР – 4098, Центральна чорноземна область – 1373, Північний Кавказ – 1061, Нижня Волга – 1003), то стає зрозумілим, що Кремль використовував хлібозаготівлі як інструмент покарання бунтівних українських селян. Генсек був переконаний, звертаючись листовно до Кагановича 11 серпня 1932-го, що навіть у півмільйонній КП(б)У знаходилося «немало свідомих і несвідомих петлюрівців».
У 1933 року Сталін, організувавши Великий голод проти українських селян, ліквідував загрозу розпаду СРСР, яка постала з боку України.
Сьогодні Голодомор 1932–1933 років став предметом уваги багатьох фахівців. Рано чи пізно під тиском неспростовних фактів світова громадськість дасть правову оцінку сталінському терору, який був за своєю природою геноцидом. Коли ми наполягаємо, що жертвами геноциду були українці як національна група, послуговуючись при цьому відповідною Конвенцією ООН, то наштовхуємося на протест з боку російських дослідників. Справа міжнародного визнання українського Голодомору геноцидом потребуватиме часу і чималих зусиль. А поки що слід солідаризуватися з висновком Роберта Конквеста, яким завершується розділ «Спустошена земля» в його книзі «Жнива скорботи» (1986): «Не так важлива формальна відповідність тих подій визначенню того, що ж таке геноцид. Навряд чи можна заперечити, що проти українського народу скоєно злочин – чи то в камерах смертників і таборах, чи в голодуючих селах проти мільйонів людей, котрі були цим народом».