Воєнна безпека – це насамперед спроможність держави захищати й боронити її національні інтереси, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість від посягань із застосуванням сили. Це стан, за якого ймовірність війни зводиться до мінімуму внаслідок відсутності стимулів до застосування воєнної сили й умов, які б потребували відновлення балансу сил, а також у результаті проведення заходів із запобігання або нейтралізації воєнної небезпеки. Особливість воєнної безпеки – вона є частиною національної безпеки і водночас функціонує як самостійне явище. Воєнні аспекти мають усі інші види безпеки: соціальну, економічну, екологічну, інформаційну тощо. В умовах наростання загроз національній безпеці воєнна безпека може набувати пріоритетного значення.
Реалії сьогодення є підтвердженням того, що оборонний потенціал лишається визначальним елементом спроможності будь-якої держави відстояти свої життєво важливі національні інтереси, а її воєнна безпека – інтегральним результатом діяльності вищого політичного керівництва щодо забезпечення збройного захисту цих інтересів.
Воєнне знаряддя, створене наприкінці минулого тисячоліття для виконання завдань військового протиборства, вже не гарантує ефективності в протидії розширеному спектру теперішніх загроз, не кажучи про загрози майбутнього. Порівняно з традиційними, пов’язаними з безпосереднім застосуванням воєнної сили, сучасні загрози мають інший характер, інше походження і спрямування, вони інші за можливими масштабами наслідків у разі їх реалізації. Серед них, наприклад, тероризм, етнічні, релігійні конфлікти, торгівля наркотиками, масові неконтрольовані міграції, екологічна нестабільність, корупція, відмивання грошей, торговельні війни, войовнича діяльність, викрадення інформації тощо.
Читайте також: Хто нас захистить? Українську армію лише гроші вже не врятують
Зазвичай під загрозами воєнній безпеці фахівці розуміють наявні та потенційно можливі події, процеси або інші чинники, що створюють небезпеку реалізації життєво важливих національних інтересів у воєнній сфері. Але щодо переліку та характеру загроз воєнній безпеці України в експертному середовищі немає одностайності.
Досить поширеною є думка про домінування внутрішніх загроз національній безпеці над зовнішніми і про те, що останні переважно невоєнного характеру (економічного, енергетичного, інформаційного тощо). Хоча воєнна агресія проти України не виключається із загроз національній безпеці, але її ймовірність, особливо в середньостроковій перспективі (чи то із Заходу, чи то зі Сходу), вважається мізерною. Отже, можна ігнорувати і радісно вітати проголошення чергової держави стратегічним партнером України (стратегічні партнери на те й партнери, що не воюють один з одним).
У таких умовах постає начебто логічне питання: для чого Україні витрачатися на розробку (закупівлю) та постачання у війська нових сучасних озброєнь, підвищувати бойовий вишкіл та зміцнювати потенціал військових частин, розробляти й упроваджувати нові підходи в питаннях бойового застосування військ? На країну все одно ніхто не збирається нападати, а бюджетних коштів завжди не вистачає.
Але чому тоді в наших сусідів, зокрема й стратегічних партнерів, частка ВВП, що спрямовується на оборонні витрати, в рази більша, ніж в Україні? Чому в нашій державі впродовж усіх років незалежності керівництво ігнорує критичний стан озброєнь і традиційно фінансує Збройні сили за залишковим принципом?
Сьогодні за своїм технічним оснащенням ЗС України відстають майже на ціле покоління від армій країн ЄС і НАТО. Наша країна залишається єдиною в регіоні, яка досі не приступила до виконання заходів щодо системного укомплектування Збройних сил сучасними зразками озброєння і військової техніки (далі – ОВТ).
Українські політики, схоже, забули про теорію суспільних благ, згідно з якою основним благом є стан захищеності, про те, що оборонні витрати приносять для суспільства не менше користі, ніж соціальні, – вони слугують ціною, за яку купується безпека, й уряди провідних країн світу оголошують їх найважливішою соціальною інвестицією. Хто нехтує безпекою, той у кінцевому підсумку втрачає державу. І історія, зокрема й України, є підтвердженням цього.
Зрозуміло, що посилення обороноздатності країни – кропіткий, тривалий і витратний процес. Наприклад, підготовка висококласного льотчика обходиться в суму від $3,4 млн до більш ніж $7,8 млн. Підготовка льотчика фронтової авіації першого класу триває в середньому за 7–8 років, льотчика-снайпера – 10–12, льотчика першого класу на багатоцільових літаках – 8–10 і коштує від $5,5 млн до $6 млн, а льотчика-снайпера – відповідно 15–17 років і $12–14 млн. Термін від прийняття рішення на розробку зразка озброєння до його прийняття на озброєння становить 10–20 років і більше. Кожні 10–14 років вартість закупівлі техніки та озброєння подвоюється. Щороку на 10% зростає вартість ремонту та модернізації ОВТ, на 9% знижується рівень боєздатності військових частин унаслідок вичерпання ресурсу, морального і фізичного старіння комплексів та зразків озброєння і військової техніки.
Читайте також: Контрактна армія: поза стандартами та поза блоками
Необхідно завжди мати на увазі, що загроза, ймовірність реалізації якої хоч і не значна сьогодні, але все ж є, не може бути проігнорованою. Це злочин, оскільки наслідки можуть бути руйнівними або, ще гірше, катастрофічними для існування України як держави.
Отже, принципово важливим є моніторинг динаміки, структури і спрямованості загроз воєнній безпеці, а головне – прогноз розвитку, визначення шляхів, сил, засобів для нейтралізації загроз та завчасна підготовка й оснащення адекватних сил і засобів протидії, нормативно-правове забезпечення їхньої діяльності.
На жаль, є підстави погодитися з тими експертами, які вважають за можливе вирішення глобального воєнного конфлікту вже в цьому десятиріччі, що підґрунтя для цього є і фундамент майже сформовано, достатньо лише поштовху для реалізації намірів.
У такому випадку йдеться про незворотні тектонічні геополітичні та геоекономічні зсуви в сучасному світі. Вони невідворотно порушують стратегічний баланс сил, який склався після розпаду СРСР. Глобальній ролі США, яку вони відігравали впродовж останніх десятиліть, кинуто виклик з боку Китаю, Росії, Індії, Бразилії ти навіть деяких країн африканського континенту. При цьому центр економічної сили невпинно переміщається із Заходу на Схід і Південний Схід.
В останнє десятиріччя значно загострилася боротьба за енергетичні ресурси та за можливість здійснювати стратегічний контроль над маршрутами їх транспортування. Потребу в них дедалі більше відчувають економіки країн, які швидко розвиваються. Це вже породило війну в Іраку, спровокувало громадянську війну в Лівії, тримає в напруженні інші багаті на нафту та природний газ країни. Стрімко зростає ймовірність воєнного конфлікту з Іраном та особливо з його союзником Сирією.
Значно посилилася мілітаристська політика Росії: активізується (вперше за 20 років) її присутність у Перській затоці та Середземному морі, робляться активні кроки щодо переозброєння армії та флоту, жорсткіше вибудовується її політика стосовно субординації пострадянських країн (інтервенція в Грузію 2008 року), зокрема й України. На офіційному рівні лунають заяви щодо можливості використання ядерної зброї, про вихід із міжнародних домовленостей у сфері обмеження і скорочення озброєнь.
Останнім часом майже щороку спалахують нові воєнні конфлікти, які, незважаючи на причини (боротьба з тероризмом, захист прав людини тощо), так чи інакше пов’язані з контролем за енергоресурсами та геополітичним простором. У 2011–2012 роках стало нормою, коли в тій чи тій крані на підґрунті внутрішньої нестабільності й за активної підтримки зовнішніх сил провокується конфлікт, який переростає в озброєне протистояння.
Тож зростає загроза воєнній безпеці й нашої країни. Головними генеруючими чинниками цього є насамперед надкритичне зниження обороноздатності України, що може бути використане для тиску на неї на користь інших держав, і наявність неврегульованих проблемних питань, пов’язаних із тимчасовим перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, недосконалість договірно-правової бази в цій сфері.
Таким чином, потенціал можливостей підриву міжнародної безпеки, а відтак загроз воєнній безпеці України динамічно зростає, й не варто себе заспокоювати тим, що в середньостроковій перспективі масштабна воєнна агресія проти України не прогнозується. Для забезпечення воєнної безпеки потрібно передусім мати і демонструвати власну обороноздатність, готовність до відбиття агресії, здатність завдати агресорові неприйнятної для нього шкоди, що зумовлює об’єктивну необхідність невідкладного зміцнення бойової готовності та боєздатності ЗС України.
Так звані військові реформи
Світовий досвід показує, що оптимальним для держави в мирний час є утримання збройних сил в чисельності близько 1% від чисельності населення держави. За нижчого рівня починається розбалансування видів та родів військ, фактично неможливо виконувати функції національних складових систем оборони. Зрозуміло, що малочисельна армія призначена скоріш для виконання парадних (атрибутних) функцій, у кращому випадку – експедиційних і миротворчих операцій, але аж ніяк для оборони держави.
Знецінення керівництвом держави ратної праці, необов’язковість у виконанні власних обіцянок на тлі стрімких, здебільшого необґрунтованих, організаційно-штатних реорганізацій та змін чисельності, критичного стану озброєнь, відсутності належного рівня підготовки штабів та бойової підготовки військ, соціальної незахищеності військовослужбовців та безкарності, а подекуди й свавілля високопосадовців вже призвело до вихолощення офіцерського корпусу й падіння престижу військової служби.
Як наслідок, ситуацію в оборонній сфері сьогодні називають критичною. Такі оцінки лунають не лише в експертному середовищі, але й на офіційному рівні, досить проаналізувати матеріали з періодичних видань, телебачення та Інтернету. За словами одного з провідних експертів в оборонній сфері, головною проблемою ЗСУ є те, що вони не включені в систему стримувань і противаг нашої держави. Провідну роль тут відведено МВС, СБУ, прокуратурі. Зрозуміло в яких заходах вони можуть бути використані, натомість ЗСУ для керівництва держави, для політиків є незрозумілим і надлишковим елементом з точки зору власних інтересів. Складається парадоксальна ситуація, яка виглядає так: влада, вибрана народом, боїться більше власного народу ніж зовнішніх загроз воєнного характеру існуванню держави.
Варто визнати, що ЗСУ для всіх без винятку керівників держави, всіх її урядів з дня проголошення незалежності України і до сьогоднішнього дня не були пріоритетним напрямком прикладання зусиль.
2011 рік був завершальним для Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки. Підсумки її виконання плачевні, очікуваних результатів не досягнуто, а стан ЗСУ лише погіршився. Саме тому керівництво держави, Міноборони, Збройних Сил скромно мовчить, вдаючи що такої програми в історії Збройних Сил не існувало. Понад 50% заходів залишилися не виконаними, нарощування бойового потенціалу військ не відбулося, плани з відновлення, закупівлі та модернізації ОВТ реалізовано на 26%.
Серед основних причин провалу Держпрограми 2011 року найбільш часто згадують щорічне недофінансування потреб оборонного відомства, нераціональний розподіл видатків оборонного бюджету та фінансування заходів без урахування їх пріоритетності та розпорошення ресурсів. Та не менш важливим чинником, на думку незалежних експертів, є недосконалість і неефективність системи оборонного планування та ресурсного менеджменту в оборонному відомстві. Так, за цей період керівництвом Генштабу та Міноборони безпідставно, в «ручному режимі» приймалися рішення щодо проведення окремих заходів, зокрема з реформування системи органів військового управління. Прикладом такого реформування є створення та ліквідація Об’єднаного оперативного командування та Командування сил підтримки – органів управління оперативної та оперативно-стратегічної ланок управління.
Читайте також: Стратегічна несумнісніть. Збройні сили України на межі самознищення
Ігнорування загальносвітових закономірностей і відсутність елементарної логіки в розподілі оборонного бюджету, нехтування тенденціями розвитку способів і форм збройної боротьби та їх впливом на склад і чисельність збройних сил стали більш важливими причинами нинішнього стану ЗС, ніж просто недостатнє забезпечення потреб оборонного відомства в ресурсах.
Стан Збройних Сил України стрімко погіршується, необхідність рішучих дій є очевидною, втрачений час лише поглиблює проблеми. Особливо це стосується стану ОВТ, де ситуація вже перетнула критичну межу, і, насамперед, йдеться про високотехнологічні озброєння (літаки, вертольоти, зенітні ракетні комплекси, бойові кораблі та катера) та засоби ураження (боєприпаси, ракети). Безвихідь ситуації полягає у тому, що Збройні Сили вже вичерпали можливості підтримання боєздатності шляхом «косметичного ремонту». А нові зовнішньополітичні реалії потребують кардинальних змін у підходах керівництва держави до проблем армії.
Проголошення Україною позаблокового статусу 2010 року та, як наслідок, потреба в кардинальних змінах та спроможностях реагувати на реальні та потенційні воєнні загрози мали б стати визначальними умовами для створення нового обрису Збройних Сил. Але базова мета побудови Збройних Сил, яка була визначена в попередніх програмних документах, залишається незмінною – «побудова невеликих за чисельністю, боєздатних, мобільних, укомплектованих підготовленим особовим складом і всебічно забезпечених Збройних Сил, спроможних адекватно реагувати на виклики та загрози у військовій сфері». Тобто виходить, що «невеликі за чисельністю Збройних Сил» для держави, що планувала приєднатися до Північноатлантичного альянсу це те саме, що і для позаблокової. Так само помилково вважають тотожними є загрози, а значить і сили та засоби їх нівелювання, для держави-члена Альянсу і держави в оточенні «стратегічних партнерів» без найменшого сподівання на допомогу. Схоже, нинішнє політичне керівництво, приймаючи рішення щодо позаблоковості, виходило більше з емоційних міркувань ніж з інтересів та спроможностей держави. Саме тому і виникають розбіжності і у поглядах на структуру військ (сил), систему управління, пріоритетах розвитку тих чи інших засобів збройної боротьби та відповідних структур.
Тож, в діях керівництва Генштабу та Міноборони насторожує недостатня обґрунтованість підходів до визначення складу Збройних Сил України, зокрема, чергове задеклароване масштабне скорочення Збройних Сил. Але чому «єдине джерело влади в Україні носій суверенітету», тобто народ, не почув хоча б якихось вагомих аргументів на користь такого скорочення? Можливо тому, що керівництво держави та оборонного відомства не готові взяти на себе пов’язані з цим ризики.
Стратегічний оборонний бюлетень та Концепція розвитку Збройних Сил не дають вичерпних відповідей на питання про напрямки і пріоритети розвитку ОВТ – за рахунок яких нових спроможностей, в умовах загального скорочення чисельності особового складу та очевидного зниження рівня технічної готовності ОВТ внаслідок морального та фізичного старіння, вдасться забезпечити необхідний рівень боєздатності. Лише за рахунок ремонту та модернізації наявних ОВТ навряд чи вдасться досягти результату.
Крім того, дещо декларативним, з огляду на фінансово-економічні можливості держави, виглядає завдання щодо нарощування до 2017 року потенціалу стримування за рахунок високоточної зброї повітряного, наземного та морського базування. Зараз в Україні не має достатнього науково-технологічного потенціалу для створення такої зброї у визначений термін, а прогнози стосовно закупівлі відповідних озброєнь іноземного виробництва є безпідставно оптимістичними. Як, до речі, і сподівання позбутись упродовж 2013 року тягаря надлишкового військового майна та невластивих функцій, що розглядається як джерело якщо не надходжень, то економії фінансових ресурсів.
Натомість навіть побічний аналіз обсягу заходів, що пропонується в Концепції розвитку Збройних Сил, свідчить про неможливість їх реалізації в межах прогнозних показників видатків із загального фонду державного бюджету на потреби оборони, які визначені урядом. Особливої актуальності це питання набуває зараз, коли держбюджетом на 2013 рік передбачені видатки на Збройні Сил менші порівняно не лише з попереднім 2012 роком, але й навіть з мінімальними потребами.
Крім того, виникає низка серйозних застережень щодо безпосередньо військових аспектів реформування Збройних сил. Сумнівне наукове підґрунтя, поспішність у запровадженні реформи органів військового управління без дослідження дієздатності й якості нової системи змушують сумніватися у доцільності її запровадження. Посилання на навчання «Перспектива-2012» і науково-практичну конференцію, проведену за його результатами, є не зовсім коректними, оскільки спрямовані на підтвердження вже прийнятих рішень.
Згідно Концепції розвитку Збройних Сил заплановано вже протягом 2012-2014 років розформувати командування видів ЗС України, управління армійських корпусів та низку інших органів військового управління. При цьому детальний аналіз спроможності новостворених оперативних командувань виконувати функції з планування, застосування, підготовки та всебічного забезпечення різнорідних військ (сил) не проведено. Наслідком такого підходу може стати втрата стійкості системи управління або її знищення. Рішення, які прийняті керівництвом Генштабу та Міноборони з цих питань, м’яко кажучи, дивують офіцерів штабів видів Збройних Сил. Реакція представників штабу ВМС – абсолютне нерозуміння і неприйняття.
Водночас, за висновками Національного інституту стратегічних досліджень, додаткового опрацювання вимагають питання передачі до ГШ повноважень з управління застосуванням сил ППО в рамках єдиної системи ППО держави. Особливої актуальності це питання набуває з огляду на стійку світову тенденцію інтеграції сил і засобів, що можуть виконувати завдання в повітряному та космічному просторі. Тож принаймні суперечливим виглядає перетворення командування ВПС на штаб виду Збройних Сил без збереження за ним функцій оперативного управління. Не менш суперечливим є повна підпорядкованість з’єднань і частин Повітряних Сил, розташованих в Криму під пряме підпорядкування ВМС, з включенням їх до складу ВМС і не тільки в Криму, але і по всій Україні.
Свого часу вже мали місце негативні результати внаслідок започаткування масштабних реорганізацій у Збройних Силах без реалістично спланованого ресурсного забезпечення. Наприклад, заходи з реформування системи матеріального та технічного забезпечення Збройних Сил (розформування Озброєння і Тилу Міноборони, формування і подальша ліквідація Командування сил підтримки, формування нових Озброєння і Тилу ЗС), на думку експертів, значно погіршили керованість та якість матеріального-технічного забезпечення Збройних Сил. Проте попередні плани не мали на меті настільки радикальних змін в найбільш чутливій для військового організму сфері – системі управління. Це надзвичайно небезпечно. Поспішність і недостатня обґрунтованість заходів – за умов, коли стара система буде зруйнована, а нова ще не створена – це прямий шлях до втрати керованості Збройними Силами України загалом.
За сучасних умов одним з найбільш дієвих та економічно доцільних шляхів підвищення оперативних спроможностей Збройних Сил є автоматизація управління військами і зброєю. Але без відповідного її ресурсного забезпечення створення цілісної Єдиної автоматизованої системи управління неможливе. А фрагментарне впровадження окремих її складових – марнотратство із сумнівним очікуванням ефекту. Так, вже на 2013 рік у бюджеті Міноборони на створення Єдиної автоматизованої системи управління ЗС замість обґрунтованої потреби у сумі 425 млн грн заплановано виділити 27,3 млн грн, тобто 6,4% від необхідного обсягу.
Отже, безпідставні та не забезпечені відповідними ресурсами заходи реформування системи органів військового управління оперативно-стратегічної та оперативної ланок управління ЗС, а також прийняття рішень поза межами програмних документів без належного обґрунтування можуть призвести до порушення стійкості системи управління військами (силами) та нераціонального використання вкрай обмежених ресурсів, що виділяються з державного бюджету.
Згідно з оприлюдненими даними Концепції розвитку Збройних Сил, Стратегічного оборонного бюлетеня обраний діючою владою курс військового реформування полягає, насамперед, у скороченні спектра завдань Збройних Сил, структур і чисельності Міноборони і ЗС, передачі надлишкових об’єктів, майна, землі в комунальну або приватну власність. За рахунок таких заходів очікується досягнути насамперед відповідності оборонних витрат реальним бюджетним можливостям; призупинити комплектування за призовом; оптимізувати структуру оборонних витрат (50 % – утримання особового складу, 30 % – розвиток озброєння, 20 % – підготовка військ; підвищення соціальних стандартів військовослужбовців.
Такі плани є наочним прикладом пошуку спрощених підходів до вирішення складних завдань і тому можна з упевненістю стверджувати, що поставлені цілі досягнуті будуть лише частково, а в загальному підсумку від таких «реформ» очікується більше шкоди, ніж користі. Непродумане скорочення особового складу крім чергового вихолощення офіцерського корпусу, як правило його кращих представників, зумовить додаткове навантаження на бюджет. А невиконання соціальних зобов’язань не лише викличе серйозне невдоволення серед звільнених військових, але й створить нездорову атмосферу в військових колективах. Все це ще більше підірве довіру до влади в армії та в суспільстві, значно загострить соціальні проблеми в місцях дислокації військових частин за рахунок появи «армії безробітних».
Що робити?
Натомість на нинішньому етапі з урахуванням зовнішніх та внутрішніх викликів необхідно зробити кілька важливих речей для зміцнення обороноздатності держави.
Насамперед треба усвідомити, що тільки державницька позиція обраних нами керманичів дозволить надати гарантії безпечному існуванню громадян на своїй території з її природними багатствами, промисловими цінностями, транспортними комунікаціями, самобутньою культурою тощо. Все це необхідно захищати.
Сучасна модель збройних сил не може будуватися відокремлено від решти суб’єктів забезпечення обороноздатності держави. Зменшена чисельність ЗСУ не підкріплена новітніми озброєннями, без перерозподілу функцій, завдань, а головне відповідальності поміж іншими суб’єктами забезпечення обороноздатності держави та їх нормативно-правового закріплення – це шлях в нікуди. У кращому випадку ми зможемо мати армію як лише атрибут державності.
Насамперед важливо визначити власні пріоритети військового будівництва та знайти можливості для задоволення його потреб (а вони є, не має бажання). Обґрунтовані пропозиції та розрахунки повинні надати безпосередньо військові, тому що на карту ставиться безпека держави. Не Мінфін повинен вирішувати, що потрібно для оборони держави, а від чого можна відмовитися під час формування держбюджету, адже не він несе відповідальність за оборону держави. Всім зрозуміло, що коли дальність польоту до встановленої цілі становить 500 км, то не має сенсу заправляти бомбардувальник тільки на 500 км, мотивуючи це економічними можливостями. Необхідно шукати паливо, а не знімати завдання, а у нас в галузі оборони все робиться навпаки.
Необхідно переглянути стратегію розвитку воєнної науки. Сконцентрувати під єдиним керівництвом (Міноборони, віце-прем’єр-міністра з оборонних питань (доцільно мати таку посаду) наявний науковий, науково-технічний потенціал задля пошуку шляхів вирішення проблем сьогодення та майбутнього оборони держави, військового будівництва, покращення державного управління воєнною організацією держави (сектором безпеки), модернізації наявних та розвитку новітніх зразків озброєння та військової техніки тощо. Забезпечити жорсткий експертний контроль і відповідальність за результати виконання робіт. Загальне керівництво воєнно-науковими дослідженнями та НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи) в галузі оборони держави повинно здійснюватися виключно Міноборони. Генштаб, інші органи військового управління відповідно до закону мають виступати замовниками у Міноборони необхідних їм НДР чи НДКР в порядку, визначеному чинним законодавством.
Оборонно-промисловий комплекс повинен працювати не на задоволення і заробляння коштів для власних потреб. Головне його призначення – задоволення потреб обороноздатності держави та її Збройних Сил. Механічним скороченням підприємств ОПК і скороченням чисельності Збройних Сил не вирішити проблеми економіки та соціальної сфери. Давно відомо, що коли безпека, оборона ставляться у стан заручників фінансів, то рано чи пізно держава сплачує за свої помилки найдорожчим – життям своїх громадян, у гіршому випадку – перестає існувати як незалежна держава і стає ресурсним придатком агресора.
Необхідно найрішучіше змінити ставлення державних інституцій, суспільства до оборони, до Збройних Сил, до тих людей в погонах, які в мирний час зі зброєю в руках виконують завдання в інтересах держави. Зі школи держава повинна виховувати у юнаків поняття військової служби як особливої державної служби. Історичний досвід свідчить, що в критичний час відношення до збройних сил різко змінюється. Проблема одна – щоб Збройні Сили були готові до цього критичного часу.
Боєздатність, серед іншого, напряму залежить від якості офіцерського корпусу Збройних Сил України, їхніх професійних знань та навичок, моральних якостей. Особливої актуальності це питання набуває саме зараз, коли армія стає контрактною і ми очікуємо, що посади рядового, сержантського, старшинського складу будуть обіймати громадяни України, які матимуть вищу або професійно-технічну освіту. Офіцер повинен бути авторитетом для підлеглих на тільки завдяки статусу посади, але, у першу чергу, завдяки рівню знань, вмінь та навичок.
Збройним Силам вкрай необхідно пройти через болісний процес очищення від корупції. Армія є сконцентрованим відображенням суспільства. Ніщо притаманне суспільству не обходить Збройні Сили, у тому числі й корупція, марнотратство й розбазарювання матеріальних цінностей. Враховуючи специфіку взаємовідносин в армійському середовищі, завдання щодо створення сучасної моделі Збройних Сил не буде вирішеним без жорсткого контролю з боку правоохоронних структур стосовно належного виконання у військах антикорупційного законодавства, своєчасного і в повному обсязі витрачання державних коштів за призначенням.
Створення сучасної моделі Збройних Сил передбачає відповідні людські ресурси, яким можна було б довірити захист країни із зброєю в руках. Натомість досвід останніх призовних кампаній дає підстави стверджувати, що за станом здоров’я, фізичними, моральними та психологічними якостями з кожним роком все більше і більше кандидатів неготові до проходження військової служби. Можна констатувати що проблема здоров’я нації перетворилася із проблеми в загрозу воєнній безпеці України.
Необхідно підняти на більш високий рівень військово-патріотичне виховання молоді. Приклад останньої війни в Іраку показав, що протягом нетривалого часу від великої за чисельністю армії цієї країни залишилися лише спогади. Експерти стверджують, що однією з причин капітуляції іракської армії був слабкий моральний дух військових. Патріотизм і національна свідомість – це вищі почуття, які відображають органічний зв’язок людини зі своїм народом, його історією, традиціями. Натомість доводиться констатувати, що слова патріотизм, національна свідомість у багатьох співвітчизників викликає скепсис. А як можна боронити державу за відсутності патріотизму та національної свідомості?
Про автора: Ігор Тенюх, адмірал України (із серпня 2008 року) у відставці, командувач ВМС України (березень 2006-го – березень 2010-го).