В Україні до 1970-х років живопис не був цінністю. Вікна в музеях замикалися на шпінгалети, а в інвентарних книгах хранителі-невігласи описували картини словами «намальовано чортзна-що». Культури колекціонування як такої не було: під знаменитими іменами продавалися перші-ліпші етюди, а власники раритетів навіть не уявляли реальної ціни свого майна. Тепер колекціонерство стало в нас популярним видом фінансових інвестицій, за кілька років вартість полотна може зрости в 10–20 разів. За оцінками фахівців, на сьогодні в країні є близько 40 приватних зібрань живопису, які оцінюють у десятки мільйонів доларів. Утім, аж ніяк не всі з них сформовано з оригінальних творів, адже кількість підробок зростає разом із попитом на мистецтво.
Спеціаліст розпізнає фальшак у дев’ятьох випадках із десяти. Приміром, мистецтвознавець Дмитро Горбачов за тональністю підробленої картини визначить навіть репродукцію, з якої та була написана. У виняткових випадках авторами підробок є неперевершені майстри, тож єдиним аргументом для експерта лишається його професійна інтуїція. Приміром, у Москві живе художник, який створює досконалі копії українського живописця Олександра Богомазова. Шахраї вдаються й до психологічних прийомів – одного разу до Горбачова звернулася дівчина з проханням оцінити картини буцімто з горища померлого дідуся. Картини були атрибутовані як маловідомі роботи українських художників, аж доки з’явилася інша жінка з таким самим проханням. Стало зрозуміло, що діє ціла схема.
Читайте також: Навіщо Ермітажу сучасне мистецтво?
З українських митців найчастіше підробляють Івана Труша, Ерно Ерба, Миколу Глущенка, Романа Сельського, Олексу Новаківського. Наші фахівці ретельно вивчають вітчизняне мистецтво, тож його перевірка доволі надійна. На російському знаються менше, на європейському – ще гірше. Технологічна експертиза в Україні дуже слабка: були випадки, коли два огляди, зроблені з невеликим часовим інтервалом, давали різні результати, причому обидва неправильні. Звісно, окремі консультанти заробляють, зумисне даючи клієнтам хибні висновки. Інша пастка зі світової практики: якщо визначити справжність картини неможливо й вона не компрометує художника, якому приписана, автором вважатимуть саме його. Наприклад, творчий спадок французького романтика Каміля Коро таким чином після його смерті виріс утричі. Найпевніший спосіб перевірити картину – передати її для аналізу фахівцям із музею.
Підроблені твори є в музеях. «Слід відрізняти підробки, тобто картини, на яких художник ставить чужий підпис, від неправильно атрибутованих робіт, – пояснює Олена Живкова, завідувач відділу західноєвропейського живопису Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. – Приміром, наша «Інфанта Маргарита» не належить пензлю Дієґо Веласкеса, але від цього вона не є менш прекрасною. Вона є самодостатнім твором іншого художника, що творив за його мотивами». А от у голландській колекції Львівської галереї мистецтв, за словами головного хранителя фондів Ігоря Хомина, знайшлися фальсифікати ХІХ століття. У 1980-х роках за бажанням тодішнього директора музею картину пересічного художника було представлено як полотно Алессандро Маньяско – ця етикетка супроводжує її і досі. За радянських часів у Національному художньому музеї було дві версії «Самотньої сосни» Івана Труша: одна висіла в залі, друга зберігалась у фондах, аж доки авторитетний фахівець довів працівникам, що саме оригінал лежить у їхньому запаснику.
На сьогодні в постійній експозиції НХМУ підробок немає, запевняє хранителька фондів Юлія Литвинець. Кількість підробок у приватних колекціях неоднакова, але точні цифри невідомі: скарби колекціонерів вивчені слабко, власники неохоче виставляють бодай частину їх на загальний огляд. Знавці оцінюють середню частку фальшивок у них від 3% до 40%. За їхніми словами, є «фахівці», що стабільно ошукують українських колекціонерів, серед яких чимало олігархів і політиків, далеких від мистецтва, але спраглих до демонстрації свого багатства і причетності до культури. Декого з колекціонерів взагалі не обходить оригінальність картин. На відміну від тих, хто збирає мистецькі колекції з міркувань престижу (тоді при купівлі вирішальним стає гучне ім’я художника), чимало знавців купують лише ті твори, що викликають захват у них самих. Такі люди можуть придбати твір без імені, головне – якісно виконаний. У декого рівень художнього сприймання та обізнаність зростають настільки, що вони здатні самостійно відрізняти оригінали від фальшаків. Утім, тогорічний скандал із викраденнями полотен Миколи Глущенка з Кабміну, які належали Національному художньому музеєві, доводить, що збирачі мистецтва, яких цікавлять імена, готові не просто платити великі гроші, а й іти проти закону заради поповнення своїх приватних «луврів».
