«Кривавий режим Гінденбурга розстріляв законно обраний Рейхстаг, а разом із ним – і німецьку демократію. Цей режим учинив державний переворот, скинувши законний уряд і розігнавши депутатів. Оборонців Рейхстагу ландскнехти Гінденбурга вбивали тільки за те, що вони мужньо захищали волевиявлення народу. Наслідком перевороту стало встановлення на довгі роки антинародної олігархічної влади, підтриманої міжнародним фінансовим капіталом. Мужні борці з кривавим режимом кавалер двох Залізних хрестів фронтовик-піхотинець Адольф Гітлер, льотчик-ас Герман Геринг і визначний інтелектуал доктор Йозеф Геббельс 80 років тому були силоміць вилучені з політичного життя Німеччини, і ні до чого хорошого це не привело…»
Маячня? Ненаукова фантастика? Постмодерні інтелектуальні вихиляси? Ні. Просто екстраполяція того, що говориться і пишеться про події 3-4 жовтня 1933 року в Москві на більш давні уявні (але за певних умов можливі) побудови «альтернативної історії». Причому говориться і пишеться не лише у Росії і не лише палкими прихильниками СРСР/Російської імперії.
Утім, з публікою, яка належить до останніх категорій політично активного населення, все зрозуміло і просто, як «айн-цвай». Куди складніше збагнути логіку мислення та світоглядні орієнтації тих, хто вважає себе лібералами чи прихильниками соціал-демократичних ідей, а то і правозахисниками. Йдеться тут не тільки про Росію, а і – немалою мірою – про Україну.
Та про все по-порядку.
Ось, якщо коротко, про що говорять і на чому наполягають російські та вітчизняні антагоністи «кривавого режиму Єльцина». По-перше, саме Єльцин та його оточення на початку жовтня 1993 року вчинили путч проти законної влади Російської Федерації; по-друге, за командою Єльцина був розстріляний російський парламент; по-третє, демократію розтоптали і дискредитували в очах росіян прибічники президента Росії, а не його опоненти. По-четверте, у тодішній непростій ситуації обидві сторони мусили домовлятися та йти на компроміси, але Єльцин й усі інші гайдари та бурбуліси цього не захотіли…
Саме такі думки політиків та експертів радо транслюють мас-медіа, саме про «розстріл парламенту» пишуть газети (в тому числі й українські, в тому числі й поважні). Я ж дозволю собі не погодитися з подібними висловлюваннями, якими б емоційними вони не були і на які б правові та моральні чинники вони не посилалися. Але перш, аніж перейти до словесних аргументів, пропоную читачам вдивитися у фотодокументи тих днів, які сьогодні щедро пропонують нам у runet противники «кривавого режиму Єльцина».
Ось він, народ, який вийшов на вулиці проти «узурпаторів влади». Тут і в подальшому варто звертати увагу не тільки на гасла, а і на колір прапорів та на вміщені на цих прапорах зображення.
А ось розлючений народ атакує удягнених в однострої захисників режиму.
А ось який вигляд мала московська вулиця після одного із зіткнень тих, хто фігурує як «захисники парламенту», з силами «кривавого режиму». Ясна річ, перемогу тут здобули «захисники парламенту»…
Це – пейзаж поблизу московського Білого дому, де була штаб-квартира противників «кривавого режиму», себто «обраної народом законної влади».
А тепер – фотографії, на яких ми бачимо членів бойових дружин організації «Російська народна єдність» (РНЄ), однієї з ударних сил борців із «кривавим режимом».
Це – також захисники Білого дому і непримиренні борці; перед цим вони воювали за російські інтереси у Придністров’ї й Абхазії, а тепер приїхали наводити порядок у Москві.
Учому вони бачили ці інтереси і які ідеали обстоювали? Будь ласка, вияв народної творчості – з такими саморобними плакатами противники режиму у ті дні виходили на вулиці, щоби підтримати своїх захисників.
А ці прапори майоріли на одній з барикад біля Білого дому…
Як на мене, фотографії достатньо красномовні (я вибрав лише декілька із сотень подібних до них). Охочі можуть самі прогулятися сторінками російського інтерннету…
Ну, а тепер – про речі концептуальні. По-перше, ніякого путчу Єльцин та його оточення (власне, уряд Російської Федерації) ні проти кого не вчиняли. Справа в тому, що З’їзд народних депутатів Росії (понад 1000 осіб, з них 87% на момент обрання – комуністи) привласнив собі право, відповідним чином змінивши Конституцію, вирішувати будь-яке питання, віднесене до відання Російської Федерації (ст. 104, ч. 2). Чи це сполучається із основою демократії – принципом розподілу влади і чи не зветься подібний підхід узурпацією влади? Ба більше: прагнучи зупинити реформи в Росії і відсторонити Бориса Єльцина від влади, у березні 1993 року ІХ (позачерговий) З’їзд призначив на 25 квітня всенародний референдум. На нього винесли чотири запитання.
Відповіді на них були такими:
- Чи довіряєте ви президенту Російської Федерації Б. Єльцину? (58,7% учасників голосування відповіли «так»).
- Чи схвалюєте ви соціально-економічну політику, яку здійснюють президент та уряд РФ? (53,0% – «так»).
- Чи вважаєте ви за потрібне провести дострокові вибори президента РФ? (49,5% – «так»).
- Чи вважаєте ви за потрібне провести дострокові вибори народних депутатів РФ? (67,2% – «так»).
Інакше кажучи, депутати прагнули позбавили легітимності Єльцина та його уряд, а делегітимізували самих себе, та ще й дуже переконливо. Але піти у відставку категорично відмовилися. За цих обставин цілком логічним стало підписання 21 вересня 1993 року президентом Єльциним указу № 1400 про розпуск З’їзду народних депутатів та сформованого ним Верховного совєта.
У відповідь 23 вересня зібрався Х (надзвичайний) З’їзд, який припинив президентські повноваження Єльцина, передав їх віце-президенту генералу Руцькому та оголосив дії президентської команди державним переворотом. Саме проти З’їзду, який за підсумками референдуму втратив легітимність, а не проти «парламенту» були спрямовані дії Єльцина і його прихильників. А указ № 1400 означав ліквідацію всієї створеної у 1917 році системи совєтів, вершиною піраміди яких був З’їзд, і перехід до парламентаризму.
Тепер про «розстріл парламенту». Те, що цього «парламенту» фізично не існувало, ми вже з’ясували. Але головне тут – що під час «розстрілу» жоден народний депутат Росії не те що не загинув, а й не одержав помітних травм. От опісля того, як цих депутатів почали виводити з Білого дому, деяких щиро віддухопелили як цивільні прихильники Єльцина, так і солдати, які брали участь у штурмі цієї споруди, яка, крім усього іншого, була й оплотом незаконних військових антиурядових формувань.
А перед капітуляцією – 4 жовтня 1993 року – З’їзд оголосив про саморозпуск.
Чи була дискредитована діями Єльцина і його команди російська демократія? Виглядає, що тоді, восени 1993 року, – ні. Бо ж демократія не може бути без берегів, вона повинна вміти захищатися від прибічників тоталітаризму, нехай частина з них і являла собою не зловісних сталіністів, а щирих романтиків «пролетарської революції», яка б встановила у Росії «правильний соціалізм». Та згадаймо, що Гітлер і Геббельс теж вважали свій варіант соціалізму «правильним», на противагу сталінсько-комінтернівським рецептам…
Ну, а стосовно того, що завжди слід домовлятися з опонентами… Я пропоную вам передивитися ще декілька фотографій, на яких зображені написи, зроблені тоді ж, восени 1993 року у Москві на стінах стадіону «Красная Пресня» поблизу Білого дому учасниками подій.
Ну і як, з цими людьми можна про щось домовитися?
Я-бо не даремно порівняв противників Єльцина з німецькими нацистами – надто багато у них бачимо спільних рис: великодержавна імперська пиха, відданість тоталітарному червонопрапорному соціалізму, зневага до західних демократій, шалений антисемітизм… Усе на місці! Можна тільки уявити, яку велетенську гекатомбу вони б улаштували, якби взяли владу і дорвалися до ядерної валізи! Адже вони не приховували своїх намірів відновити СРСР; а «президент» Руцькой закликав військових льотчиків бомбардувати Кремль, де розмістилася у ті дні штаб-квартира команди Єльцина. Чи зупинилися б вони перед тим, щоби бомбардувати Київ, Львів, Дніпропетровськ і Донецьк?
Отож логіка певної частини лібералів, соціалістів і правозахисників воістину дивовижна. Мовою психології вона зветься віктимною. Так було впродовж усього останнього століття – ототожнення тоталітаризму зі «справжньою» демократією та підтримка великих і дрібних претендентів на роль «вождів народу». Тому я переконаний: якби 1933 року президент Гінденбург та німецька армія розігнали Рейхстаг і нацистський уряд, через два десятиліття по тому знайшлося б чимало плакальників по «знівеченій військовими німецькій демократії». Як вистачало плакальників по Радянському Союзу з числа російськомовної інтелігенції України, причому йшлося про тих людей, які до цього відрізнялися ідейним фрондерством і незалежністю поглядів…
…Тоді, 1993 року, Україна не стала ареною вторгнення сил імперського реваншу. І варто було б належним чином осмислити ті вже віддалені події.