Указом президента України Леоніда Кучми 2001 року «…на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників…» було запроваджено нове свято – День партизанської слави (22 вересня). Його поява, до чого не спромоглися додуматися навіть радянські ідеологи, окрім того що була черговою поступкою лівому електоратові, стала наочним прикладом домінування в Україні офіційної пам’яті «Великої Вітчизняної війни», а точніше її пізньої пострадянської модифікації. Леонід Кучма подбав також про комуністичних підпільників, видавши 18 лютого 2002-го розпорядження «Про святкування 60-річчя створення підпільної молодіжної організації «Молода гвардія» й особисто взявши участь в урочистостях. Натомість 60-річчя створення УПА залишилося непоміченим офіційною владою.
Цей конфлікт пам’ятей наочно демонструє корінну відмінність між двома основними ідентичностями, що є в нашій державі: українською самостійницькою, що засуджує добу сталінізму як колоніальний період для України й шанує всіх тих, хто намагався визволити свою батьківщину з тенет червоної імперії, та пострадянською, яка тішиться спадщиною СРСР, вважає її рідною, а радянських героїв, котрі воювали проти незалежності України, – своїми. За останні два десятиліття самостійності українську модель історичної пам’яті так і не було цілковито вироблено й запроваджено. Вона все ще лишається неповноцінною та малоросійською.
У тіні культу великого вождя
Формування радянської моделі пам’яті розпочалося ще під час самої війни. Восени 1943 року, до Дня визволення Києва, а потім восени 1944-го, до дати остаточного звільнення України від окупантів, у ЦК КП(б)У було складено масштабний план спорудження монументів визволителям: пантеону героїв Вітчизняної війни, погрудь генералів, які брали участь у визволенні українських міст, окремих монументів «Слава» та «Перемога», а також пам’ятників героям партизанської війни в багатьох населених пунктах Сумської, Чернігівської, Сталінської та Ворошиловградської областей. У Києві мали побудувати монумент «Перемога», який утілював би «боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського народу та інших народів СРСР і великого Сталіна українському народу у визволенні території Радянської України».
Від самого початку міф «Великої Вітчизняної війни» розбудовувався передусім як роздмухування заслуг самого великого вождя. Решта було лише тлом для демонстрації його величі та геніальності. Свято перемоги
9 травня невдовзі було ліквідоване Сталіним як вихідний день. 1949 року розпущено спеціальну Комісію з вивчення ВВВ, створену 1942-го при АН УРСР, а виставку-музей «Партизани України у Великій Вітчизняній війні», що опікувалася збиранням документів і спогадів, закрито.
Однак той факт, що в перші місяці війни низка радянських республік потрапили під німецьку окупацію і перебували під нею кілька років, потребував певних тлумачень: як сприйняло населення нацистський режим, чим воно займалося весь той період тощо. Відповіддю на це став радянський міф про «всенародну боротьбу в тилу ворога на окупованій території». Він мав перекрити всі ті незручні місця, що існували в історичній пам’яті суспільства: поспішна втеча комуністичної влади та вияви не-лояльності до неї з боку населення, масштабна економічна і військова колаборація з ворогом, діяльність місцевих націоналістів – усі ті проблеми, які на тлі героїчної перемоги випирали, мов те шило з мішка. Саме це стало вагомою причиною перманентної гіперболізації та глорифікації партизанської теми в українській радянській історіографії й офіційному дискурсі.
Труднощі міфотворення
Творення цього міфу виявилося непростою справою. Факти всенародної боротьби доводилося буквально висмоктувати з пальця. Бажання партійних істориків довести існування потужного народного опору німецькій окупації в Україні подекуди можна було назвати «пересолом». Наприклад, 1957 року через «помилки у висвітленні історичних подій і явищ» Головліт не допустив до друку працю «Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни», яку підготувала АН УРСР. Окрім низки зауваг, пов’язаних із зарахуванням до «керівників та організаторів партизанської боротьби» сумнівних осіб, суттєвою вадою було визнано детальний опис руйнації фабрик, заводів, електростанцій, яку начебто ініціювали партизани. Виходило, що «народні месники» вивели з ладу понад 1,6 тис. таких об’єктів. «Складалося таке враження, – зазначали цензори, – буцімто не гітлерівці знищили промисловість України, а партизани».
Складність формування міфу полягала й у тому, що загалом і сталінські генерали, і партократи як під час війни, так і по її завершенні не виявляли до партизанів великого пієтету. Зокрема, це пояснювалося певною підозрою до них через тривале перебування на окупованій території, частково через зневажливе ставлення до «народних месників» як до напівбандитів, у чиїх загонах панує дух «партизанщини» – своєрідний антипод військової та партійної дисципліни. Тож своїм піднесенням партизанський міф завдячує Микиті Хрущову, який намагався в такий спосіб підсилити український радянський патріотизм, водночас шукаючи підтримки республіканської партійної номенклатури, у якій представники партизанських кланів посіли після війни поважне місце.
Врешті-решт спільними зусиллями партійної номенклатури й «творчої інтелігенції» міф про «всенародну боротьбу в тилу німецьких військ на окупованій території України» поступово утверджувався в суспільній свідомості. Мемуари та романи учасників партизанського руху в Україні Сидора Ковпака, Олексія Федорова, Петра Вершигори та інших, що з’явилися вже в перші повоєнні роки, перевидавалися в республіці дедалі більшими накладами. Водночас щоденники та польові записки командирів загонів «народних месників», у яких відобразилися непарадні й тіньові сторони партизанського руху, були сховані в архівах, так і не побачивши тоді світу, адже вони здатні радше спростувати цей міф, аніж посилити його.
У 1948-му, з розпуском Українського штабу партизанського руху було засновано Комісію у справах колишніх партизанів при Президії Верховної ради УРСР, мета якої – упорядкування особових справ колишніх «народних месників» (фактично формальні їх перевірка та реєстрація), увічнення пам’яті про них та різні матеріально-побутові питання. Майже 40 років нею керували по черзі колишні партизанські командири Сидір Ковпак та Олексій Федоров. Ця комісія існує й досі як доволі політизована пострадянська ветеранська організація, що опікується проблемами «виховання патріотизму в молоді», і саме їй ми завдячуємо появі нового партизанського свята.
Однією з тенденцій творення блискучого міфу про всенародний партизанський рух стало перманентне збільшення кількості його учасників. Цифра 220 тис. партизанів, яку Микита Хрущов оголосив на XVI з’їзді КП(б)У в 1949 році, невдовзі перестала влаштовувати нових керівників УРСР, бо порівняно з Білорусією, де їх нарахували вдвічі більше, республіка поставала в невигідному світлі. Тож напередодні 20-ї річниці перемоги київська філія Інституту історії партії почала збирати в областях свідчення про участь громадян України в партизанському русі та підпіллі. Однак дані, що надійшли з обласних архівів, викликали в Києві збентеження. Скажімо, в Запорізькій області відшукали лише 337 «народних месників» і 44 підпільників, а також 285 осіб, які сприяли їм у роки війни. Директор Інституту Іван Назаренко не зміг приховати розчарування та роздратовано написав на документі: «Невже так було?».
До Запоріжжя відрядили працівника Інституту, який «розтлумачив завдання ЦК» місцевому керівництву. Перерахували і… знайшли ще 192 056 учасників «всенародної боротьби 1941 року», багато з яких, як стверджувалося, надалі стали партизанами та підпільниками. Завдяки такій алхімії було виведено нові, абсолютно фантастичні цифри: 501 тис. українських партизанів і 100 тис. підпільників. А згодом Герой Радянського Союзу партизан та історик Всеволод Клоков навіть довів кількість перших до 600 тис.
Тотальна героїзація
Хоча меморіалізація партизанського руху – спорудження пам’ятників, обелісків, меморіальних дощок на честь його учасників – розпочалася відразу після війни, однак лише за брєжнєвських часів, коли творення міфу «Великої Вітчизняної» досягло свого апогею, партизанська тема сягнула свого найбільшого розвитку. Передусім це стосувалося музеєфікації об’єктів, пов’язаних із партизанським і підпільними рухами. У 1965 році 697 га в лісному урочищі «Спадщанська дача» Путивльського лісництва, де були землянки з’єднання Сидора Ковпака, зарахували до заповідних ділянок лісу. У 1967–1975-му відновили частину землянок у Єлінському лісі (Щорсівський район Чернігівської області), де базувалися з’єднання партизанських загонів Федорова та Попудренка.
1968-го згаданій вище Комісії у справах колишніх партизанів та низці інших установ було доручено підготувати картосхеми діяльності «народних месників» і підпілля з визначенням місць установлення обелісків і пам’ятних знаків. 1979-го політичне керівництво України зобов’язало обкоми партії та інші організації активізувати роботу з увічнення подвигів партизанів і створення меморіальних місць пам’яті.
Разом із тим розробка партизанської тематики постійно перебувала під пильним оком ідеологічних церберів. Будь-які спроби відійти від офіційної схеми й розібратися у складнощах історії радянського партизанського руху наражалися на жорсткий опір. Після публікації 1971 року в журналі «Вітчизна» повісті письменника-партизана Юрія Збанацького «Ми не з легенди» двічі Герой Радянського Союзу партизан Олексій Федоров влаштував авторові справжнє шельмування за те, що той насмілився поставити під сумнів масовість партизанського руху і спробував описати непростий шлях його становлення у 1941-му.
Насправді за часів СРСР годі було очікувати правдивого вивчення цієї тематики. В основу творення міфу «про всенародну боротьбу в тилу ворога» була закладена глибинна суперечність. Тієї морально-політичної єдності радянського суспільства, єдності партії і народу тощо, на чому настійливо наголошували комуністичні ідеологи, насправді ніколи не існувало. Як свідчать останні дослідження, зокрема й автора цієї статті, в Україні на початку німецької інвазії кількість тих, хто бажав сталінському режиму поразки у війні, була принаймні не меншою, ніж тих, хто прагнув його захищати (див. Тиждень, № 6/2013).
Безумовно, участь громадян у боротьбі проти ворога-окупанта є шляхетною справою. Але це правильно лише в тому разі, коли чинний режим свої ж громадяни не сприймають як ще гірший за окупаційний. Після років колективізації, Голодомору, масових репресій тощо сталінський режим був в Україні вкрай непопулярним, чого не скажеш про гітлерівський, на який частина населення покладала надії щодо визволення від більшовизму.
Цю дилему порушив у романі «Рай» письменник, колишній доброволець-червоноармієць та політичний емігрант Василь Барка. «Можливо, – писав він, – війна ударить як криця або кремінь, аж іскри посиплються і обпалить очі всім, що байдуже дивляться на боротьбу; посиплються на всі кінці, примусять вибирати: з ким ти? Кому служить душе твоя, небу чи пеклу? Отут то й є: вибрати трудно, бо то – «два чоботи – пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерті – матиме рацію; хто битиметься проти чорної – теж матиме рацію; як також і той, хто битиметься проти обох. Лише той не матиме рації, хто проголосить «моя хата скраю» найвищою мудрістю земною».
У пострадянські часи сусальне золото на міфі про партизанів – народних месників значно притлумилося. Чимало з їхніх гучних подвигів наразі вже не видаються такими героїчними.