Обговоривши вічну тему того, чи варто митцеві прогинатися, беручи гроші з рук олігарха, усі затамували подих в очікуванні оголошення списку ощасливлених. Але рішення Стипендіальної ради не дало приводу дістати з-за пазухи заготовані камені й радісно шпурнути в конформістів: кошти одержали третьорядні автори, а таких навіть обговорювати нецікаво, не те що цькувати.
Відповідно до положення стипендія надається особам, які мають значні літературні здобутки і/або значний творчий потенціал. Владислав Івченко, Олег Шинкаренко і Платон Беседін до першої групи точно не належать. Отже, квартальну допомогу отримали за майбутні досягнення. Шинкаренко – автор збірки гротескових оповідань «Як зникнути повністю» семирічної давності, більш відомий як скандальний блогер, допитаний у СБУ після різкого висловлювання в інтернеті на адресу Віктора Януковича; його абсурдистський твір «Кагарлик» охочі можуть почитати в соціальній мережі Facebook – автор викладає фрагменти одразу після написання. З трьох книжок сумчанина Івченка найвідоміша – створений у співавторстві з Юрієм Камаєвим ретродетектив «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори» про пригоди агента царської охранки. Видавець позиціонував цей цикл оповідань як місцевий варіант Акуніна. З репліки експерта Ради Віри Балдинюк, розміщеної на сайті фонду, дізнаємося: стипендіальна заявка Владислава Івченка – це проект заключної частини трилогії.
Уродженець Севастополя, а тепер киянин Платон Беседін як об’єкт підтримки української літератури викликає найбільший подив. Автор, який має персональний сайт на російському домені, відповідного наповнення сторінки в соцмережах, чітко позиціонує себе як російського письменника й сприйнятий як такий російською критикою і видавцями, аж ніяк не схожий на загублене між двома культурними просторами «потерча», як його називає уже згадувана представниця експертів. Висловлювання у ЗМІ про «юродивих у вишиванках» і «секту свідків Майдану» на травневій акції «Вставай, Україно!», образи «караванського стрілка» зі свободівською нашивкою та не вельми привабливих бандерівців в опублікованих у російському товстому літературному журналі оповіданнях – чи дає наявність таких «українських мотивів» підстави вважати творчість Платона Беседіна пограничним явищем двох літератур?.. А виданий у Москві та перевиданий у Луганську роман «Книга греха», на перший погляд, вражає напруженням переживань героя, що доходить аж до «чорнушності». Надмірний фізіологізм описів людських хвороб, обміну речовин, організму як фільтра для пива та, звісно ж, абортів у поєднанні з портретами представників низів суспільства – безпрограшний рецепт того, як достукатися до чутливого читача. Але, здається, західноєвропейська література пережила ці прийомчики досить давно, щоб такі тексти стали банальними. Та й росіяни награлися з подібними речами ще в заключній третині XX століття. Навіть українська література втомилася від такого, ще й не почавши, – блудний син Платон Беседін навряд чи здатний вкотре позбавити її цноти, тим більше що він вважає: усвідомивши огидність земних гріхів, читач на хвилю замислиться і стане хоч трохи кращим. Воістину наївний автор – один із найбезнадійніших персонажів. Чи не через наївність цей письменник вирішив податися на отримання стипендії для українських літераторів, не думаючи, що така честь здатна трошки підмочити його статусну належність до культури іншої держави?..
Поки що престижу стипендія не здобула – про це свідчить хоча б відсутність серед переможців відомих авторів, які звикли одержувати гранти. Що ж, можливо, у майбутньому хтось із іменитіших письменників спокуситься на фінансування – громада ж наразі толерує. Чи хтось із юних талантів назбирає рекомендації своїх покровителів й отримає додаток до студентської стипендії. А розширення горизонтів від укрсучлітівського середовища до громадян і резидентів України є перспективою щоквартального пожвавлення довколалітературних пліток та обговорень.