Його завдання – сприяти згуртуванню в єдину російськомовну мегаспільноту всіх «соотєчєствєнніков», до яких зараховано етнічних росіян і всіх громадян сучасної Росії, представників російської діаспори, ба навіть іноземних громадян, які не є етнічними росіянами, але розмовляють російською.
В указі визначено, що «Русскій мір» – це «світ Росії». Його складовою є закордонні «соотєчєствєннікі», яких необхідно підтримувати й навертати до «ідеї служіння Росії». Фонд бере на себе роль парасолькової структури, ідеологія якої має спрямовувати й консолідувати діяльність державних органів та забезпечувати їхню співпрацю між собою і з громадськими організаціями у сфері роботи із закордонними «соотєчєствєннікамі» й використання їх для здійснення російської гуманітарної політики.
Читайте також: «Русскій мір» як технологія
Серед відповідних державних інституцій Росії чільну роль відіграє урядова комісія у справах співвітчизників за кордоном, яку було створено указом президента РФ за № 1681 іще 11 серпня 1994 року. Згідно з положенням, вона є координуючим органом уряду і діє в постійному контакті з гілками законодавчої та виконавчої влади, громадянськими, релігійними та іншими організаціями, контролює виконання Основних напрямів державної політики щодо закордонних співвітчизників, здійснює нагляд за використанням фінансових ресурсів, які виділяє держава для їх підтримки, розглядає питання морального заохочення «соотєчєствєнніков» за особливий внесок у розвиток співпраці з Росією та налагодження життєдіяльності російської діаспори. Ключові посади в комісії нині обіймає вище керівництво МЗС Росії: голова – Сєрґєй Лавров, міністр закордонних справ, його заступники – Ґріґорій Карасін, статс-секретар, заступник міністра закордонних справ, та Сєрґєй Марєєв, генеральний директор міністерства; відповідальний секретар – Анатолій Макаров, директор Департаменту роботи зі співвітчизниками за кордоном МЗС РФ. До складу комісії входять представники Адміністрації президента РФ, Ради Федерації та Держдуми, Федеральної служби безпеки, Мінфіну, Мін’юсту, Міносвіти і науки, Мінкультури, інших відомств та державних інституцій. Засідання комісії відбуваються не рідше, ніж один раз на квартал. Її рішення є обов’язковими для всіх органів виконавчої влади, підприємств та організацій, що діють у сфері відання цих органів, а також для громадських організацій, які голосували за їх ухвалення.
Поряд з урядовою комісією існує Комісія з координації та взаємодії зі співвітчизниками Держдуми РФ, який контролює виконання урядових програм підтримки «соотєчєствєнніков» за кордоном. Фінансування починань, спрямованих на реалізацію концепції «Русского міра», має тенденцію до збільшення. Якщо на програму 2009–2011 років було виділено $33 млн, то на програму 2012–2014-го – вже $46 млн. Згідно з указом президента РФ від 12 травня 2011-го створено спеціальний Фонд підтримки і захисту співвітчизників, які проживають за кордоном. Його діяльність спрямована на надання необхідної допомоги відповідним особам та налагодження системної роботи з їхніми громадськими об’єднаннями.
Читайте також: Генеза і мета спецоперації проти української мови
У межах МЗС РФ функціонує Департамент роботи зі співвітчизниками за кордоном, який координує діяльність російських дипломатичних представництв у цьому напрямі. Відповідно до указу президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва від 6 вересня 2008 року було створене Федеральне агентство у справах СНД, закордонних співвітчизників та міжнародного гуманітарного співробітництва («Россотрудничество»). Частиною нової інституції стала спеціалізована структура МЗС РФ «Росзарубежцентр», відповідальна за здійснення російської гуманітарної політики за кордоном. Агентство репрезентовано в зарубіжжі російськими центрами науки та культури (РЦНК) та місцевими представництвами при дипломатичних і консульських установах РФ у майже 20 державах. Його закордонні представництва очолюють російські дипломати високого рівня.
«Россотрудничество» разом із Міністерством освіти і науки РФ – розробник та замовник федеральних цільових програм (ФЦП) «Русский язык», які є стратегічним інструментом реалізації політики Москви у царині зміцнення позицій російської мови та її просування за кордоном. Фінансування цих програм (їх почали виконувати від 2002 року) суттєво збільшується. Якщо вартість ФЦП «Русский язык» на 2006–2010-й становила $28 млн, то на останню таку програму, яку уряд РФ затвердив 20 червня 2011 року і яка діятиме до 2015-го, з держбюджету виділено $85 млн. «Россотрудничество» фінансовано з державної скарбниці, воно підпорядковане МЗС РФ і в межах своєї компетенції відповідає за реалізацію міжнародних завдань, зокрема підтримки російської мови як основи розвитку інтеграційних процесів у СНД, задоволення мовних і культурних потреб «соотєчєствєнніков», що проживають за кордоном, а також за надання допомоги національним навчальним закладам інших держав у забезпеченні їх підручниками, методичними, науковими та довідковими матеріалами з російської мови, літератури й культури Росії.
Отже, чільну роль у реалізації проекту «Русскій мір» має відігравати Міністерство закордонних справ РФ, яке традиційно діє в тандемі зі спецслужбами. Саме цей тандем залучає до розбудови «міра» фінансовані й контрольовані Кремлем громадські організації, такі як Російська рада з міжнародних справ, Фонд підтримки публічної дипломатії імені Алєксандра Ґорчакова, Міжнародна рада російських співвітчизників, Фонд національної та міжнародної безпеки тощо.
Особливий статус має очолюваний відомим українофобом Константіном Затуліним Інститут країн СНД (офіційна назва – Інститут діаспори та інтеграції). Ця організація діє як структура служби зовнішньої розвідки Росії і, окрім іншого, відповідає за контроль над мовною ситуацією в «країнах близького зарубіжжя» й аналітичну роботу в питаннях просування російської мови та культури за кордоном.
Активну роль у здійсненні проекту «Русскій мір» відіграє Російська православна церква, яка ще за Пєтра І була одержавлена і яку завжди використовували як інструмент розбудови імперії. Від радянських часів і дотепер багато її ієрархів та служителів є агентами російських спецслужб.
Створений в РФ механізм підтримки й використання «русскоязичних соотєчєствєнніков» для розбудови «Русского міра» нагадує той, який після Першої світової війни було сформовано в Німеччині, щоб зберегти «єдину німецьку спільноту» (її складниками вважали німців «фатерлянду» та представників німецьких меншин – «фольксдойче» поза його межами). Цей механізм утворювали різні урядові доброчинні фонди, такі як Німецьке благодійне товариство, Асоціація для німців за кордоном, Фонд Адольфа Гітлера та ін. Їхні кошти йшли на підтримку німецьких культурно-освітніх установ у зарубіжжі та на залучення до них місцевого населення з метою його германізації, а також на фінансування мережі пронімецьких націоналістичних і реваншистських організацій, які влаштовували протести проти «тяжкого становища німців» і вимагали возз’єднання з Рейхом. Координацію німецької «культурної пропаганди» та культурної експансії покладено було на МЗС Німеччини, яке виконувало настанови фюрера й нацистського керівництва. Поряд із відомством закордонних справ діяв Німецький інститут закордоння (Deutsche Ausland-Institut). Він співпрацював із нацистськими розвідслужбами й готував інформаційно-аналітичні звіти, що їх використовував офіційний Берлін для організації німецької п’ятої колони в сусідніх державах.
Читайте також: «Русскій мір» перемагає на споживацькому фронті
Сучасна політика РФ, спрямована на розбудову проекту «Русскій мір», посилення позицій російської мови, має на меті формування поза її межами єдиного російськомовного простору. Її проводять, використовуючи концепцію «м’якої сили», котру її творець, американський політолог Джозеф Най визначає як «спроможність досягти бажаного на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою примусу або подачок».
Концепція «м’якої сили», яка передбачає застосування прихованих маніпулятивних політтехнологій, була сприйнята й модифікована російськими спецслужбами і зрештою стала офіційною доктриною кремлівської влади (див. Тиждень, № 9/2013). Показовим у цьому плані є конфіденційний лист, у якому йшлося про застосування «м’яких технологій для змін на краще ситуації на Україні». Автором його був Лєонід Шершньов, генерал військової розвідки Росії у відставці, президент Фонду національної та міжнародної безпеки, до наглядової ради котрого тоді входили Лєонід Шебаршин, генерал-лейтенант, колишній начальник 1-го Головного управління (розвідка) КГБ СРСР, та Євґєній Прімаков, колишній керівник служби зовнішньої розвідки Російської Федерації. Лист, який став надбанням громадськості у квітні 2009 року, був адресований голові Комітету зі справ СНД та зв’язків зі співвітчизниками Держдуми РФ і завершувався такою промовистою пропозицією: «Я міг би взяти на себе, залишаючись у тіні, загальне керівництво цією роботою або ввійти до якоїсь структури, котру могли б створити для досягнення наших цілей на виборах в Україні».
У програмній статті «Россия в меняющемся мире», опублікованій на початку 2012 року, що була присвячена зовнішній політиці РФ, Владімір Путін визначив «м’яку силу» як «комплекс інструментів та методів досягнення зовнішньополітичних цілей без застосування зброї, а за рахунок інформаційних та інших важелів впливу». Пославшись на світову практику, він зазначив, що Росія теж має такі інструменти,
зокрема фонд «Русский мир» та «Россотрудничество», а підсумовуючи, окреслив сферу та мету їх використання таким чином: «Російськомовний простір – це практично всі країни колишнього СРСР і значна частина Східної Європи… Ми повинні в кілька разів посилити освітню й культурну присутність у світі і на порядок збільшити її в країнах, де частина населення розмовляє російською або розуміє її».
Концепцію «м’якої сили» як засобу гуманітарної політики Росії розвинув і конкретизував Константін Косачєв, якого в березні 2012 року указом глави держави було призначено новим керівником «Россотрудничества» й водночас спеціальним представником президента зі зв’язків із державами-учасницями СНД. Крім того, він став заступником голови урядової Комісії у справах співвітчизників. У статті «Россотрудничество как инструмент «мягкой силы» Косачєв охарактеризував «співвітчизників за кордоном» та російську мову як складові ресурсу «м’якої сили». І наголосив, що його потрібно активно й ефективно використовувати в реалізації пріоритетної зовнішньополітичної стратегії Росії, метою якої є «створення модернізаційних альянсів та посилення євразійської інтеграції». Інакше кажучи, застосування владою Росії ресурсу «м’якої сили» має на меті формування на територіях складових колишнього СРСР єдиного російськомовного простору як підґрунтя для їхньої реінтеграції в межах майбутньої російської неоімперії під назвою Євразійський союз.
Гуманітарна політика Кремля в Україні виходить за межі популяризації російської мови, а сприяння в її вивченні відбувається за допомогою політичних маніпуляцій і тиску. Ця лінія матеріалізується у спробах просування і зміцнення позицій російської, що супроводжуються необґрунтованими вимогами надання їй в Україні статусу другої державної (під штучним приводом необхідності посилення захисту прав російськомовних громадян держави), інспіруванням агресивних пропагандистських кампаній навколо безпідставних звинувачень офіційного Києва у здійсненні примусової українізації, а також офіційними протестами навіть проти поміркованих його спроб створити належні умови для функціонування української мови в Україні. Інакше кажучи, просування російської в нашій державі має характер експансії, спрямованої на подальше витіснення української з найважливіших сфер суспільного життя й звуження просторового ареалу її використання.
Виконання експансіоністської мовної політики Кремля в Україні, вочевидь, покладено на Посольство Російської Федерації в Києві, під дахом якого діють представництво «Россотрудничества»; чотири генеральні консульства (у Львові, Одесі, Сімферополі та Харкові); Російський центр науки і культури з представництвами в Одесі та Сімферополі; філіал Інституту країн СНД та структури Української православної церкви Московського патріархату. Україну досить часто відвідують кремлівські емісари різного рівня для здійснення спеціальних місій, маючи на меті зондаж ситуації щодо ведення антиукраїнської пропаганди, організації політичних провокацій та виконання оперативних агентурних завдань. Через цей механізм російська влада підтримує, адресно фінансує і скеровує застосування в Україні свого ресурсу «м’якої сили», до якого, крім пересічних «соотєчєствєнніков», незалежно від їхнього етнічного походження та громадянства, зараховані й проросійськи настроєні представники українського політикуму. Саме вони є головним знаряддям керованої з Москви чекістської спецоперації, завдання якої, вочевидь, полягає в офіціалізації статусу російської мови в Україні і яка, по суті, є продовженням багатовікової війни проти української мови та державності.