Гетьман Української Держави у 1918 році Павло Скоропадський, який був нащадком українського гетьмана XVIII століття, є постаттю надзвичайно контраверсійною, суперечливою і дискусійною. В історичній літературі аж дотепер точаться дебати між прихильниками й противниками цього політика. Якщо бути об’єктивними, то в оцінках режиму Скоропадського однаковою мірою є позитивне і негативне, на кожне pro обов’язково знайдеться і своє contra. Він розбудовував державу і водночас руйнував її окремими ризикованими й невиправданими кроками, сприяв політичному становленню хліборобського класу (на чому наголошував В’ячеслав Липинський), але був не в змозі захистити його від неминучих реквізицій з боку австро-німецьких союзників, намагався підтримувати соціальну стабільність в Україні, але страх перед радикальною земельною реформою загострював ситуацію на селі, посилюючи впливи більшовицької пропаганди («земля – селянам!»). Скоропадський був українським гетьманом і російським генералом, наближеним до імператора Ніколая ІІ, належав до української аристократії, що здавна вважала себе частиною загальноімперської еліти. Опікувався розвитком національної держави, будучи водночас нездатним подолати в собі (принаймні у 1918–1920 роках) проросійські сентименти.
Як військовий із досвідом участі в російсько-японській та світовій війнах, він прагнув зробити те, що занехаяла доктринерська і феноменально демагогічна Центральна Рада: створити боєздатну українську армію з професійним офіцерським корпусом, бо не мав пацифістських комплексів політиків УНР, світогляд яких нерідко обмежувався власним письмовим столом і домашньою бібліотекою. Якщо ЦР тривалий час не знала, що їй робити з Кримом, Севастополем і Чорноморським флотом, то Скоропадський, маючи певні уявлення про геополітику, проголосив півострів органічною частиною Української Держави і почав процес переговорів щодо його входження з місцевим кримським урядом генерала Сулеймана Сулькевича. Гетьман сприяв перетворенню Чорноморського флоту на частину військової потуги України. Себто в цьому питанні він діяв швидше і мудріше за Леоніда Кравчука у 1991 році…
Гетьман також усвідомлював, що для нормального функціонування держави замало чудових гасел Центральної Ради, а потрібні державний апарат, тисячі урядовців-професіоналів, десятки інституцій, установ та закладів, і намагався їх розбудувати. Інша річ, що національно свідомих фахівців у справі державного управління було обмаль, оскільки в царській імперії пильнували, щоб такі на чиновницьку службу не потрапляли, а ті, кого туди брали, доволі швидко позбувалися поглядів, що заважали робити кар’єру. Отже, гетьманові доводилося діяти в умовах гострого дефіциту потрібних управлінських кадрів. Тому можна зрозуміти його відчай: «Ну де є ті українці? Ну дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!» Йшлося насамперед про людей національно ідейних і водночас прагматично функціональних, здатних робити справу, досягати конкретного успіху, відповідати за ту чи іншу галузь. На жаль, тоді вистачало українців іншого ґатунку, які, наприклад, вміли зі сльозами на очах розповісти про страждання неньки України, гарно заспівати, потеревенити про поточний момент, але не більше.
Читайте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського
Скоропадський сам довго і важко ставав українцем, семи з половиною місяців перебування при владі для цього виявилося замало, враховуючи сімейне дворянсько-російське виховання, життя в колах царського вищого істеблішменту, службу в імператорській армії тощо. Та й загалом на той час свідомих українців налічувалося дуже мало, купка. Навіть не було єдиного загальноприйнятого етноніма серед тих, хто боровся за свою державу. Тому що вже казати про вади національної свідомості гетьмана Скоропадського, коли недалеко від нього йшов такий освічений український інтелігент, як академік Михайло Грушевський, котрий належав до іншого політичного табору, однак хворів такими самими федеративно-автономістськими ілюзіями. Коли в 1917 році на вулиці Володимирській великий натовп підійшов до будинку Центральної Ради і привітав Грушевського, який стояв на балконі, гаслом: «Хай живе самостійна Україна!», національний провідник відповів їм закликом: «Хай живе федеративна Росія!» Як відомо, і IV Універсал про цілковиту незалежність України був вимушеним воєнно-політичними обставинами кроком, адже Грушевський, Винниченко та інші соціалістичні лідери ще вірили в сумісність української самостійності з перебуванням у федеративному зв’язку з Росією. Звісно, були особистості з тверезим розумінням національно-історичного процесу на кшталт Міхновського, Донцова, Коновальця і Маланюка, але в тодішній Україні то був ідеологічний маргінес. А Грушевський, Скоропадський та інші з їхніми проросійськими ілюзіями становили на той час ідеологічний мейнстрим.
Гетьман в оточенні соратників (1918 рік)
Об’єктивні обставини змушували Скоропадського запрошувати на адміністративні посади в Українській Державі російських і проросійськи мислячих чиновників – згадаймо, як більшовики не гребували призначати на командні пости в Червоній армії царських офіцерів, ставлячи за кожним із них свого комісара. Таких «комісарів» в особі свідомих українців гетьман на той час не мав. Тому й виникло засилля російських урядовців-шовіністів в українському державному апараті й таких самих офіцерів у гетьманській армії.
Хоча щодо війська Скоропадський мав би бути обережнішим, адже він убачав у тих російських поручиках, штабс-капітанах, полковниках і генералах тільки військових спеціалістів та бойових побратимів Першої світової, ігноруючи при цьому потужний антиукраїнський ментальний потенціал, носіями якого вони були. Це спричинило ворожість до гетьмана, яку відчували українські офіцери-патріоти, що часто-густо ставали жертвами шовіністичного цькування з боку своїх колег. Та й не лише українських старшин обурювала поведінка цих україноненависників у гетьманських одностроях. На догоду саме цій частині офіцерського корпусу 14 листопада 1918-го гетьман видав грамоту про федеративний зв’язок із небільшовицькою Росією, що українські патріоти сприйняли як національну зраду.
У відповідь чимало офіцерів-українців із гетьманського війська перейшли на бік Армії УНР і взяли найактивнішу участь в антигетьманському повстанні Директорії. Ідея про федерацію з Росією була утопією. Вожді російського Білого руху практично без винятку були прихильниками відродження «єдіной і нєдєлімой» Росії, себто унітарної жорстко централізованої держави без усілякого «загравання» з «націоналами». Генерал Дєнікін публічно заявляв, що першим, кого він повісить після перемоги над більшовиками, буде «зрадник» фін Маннергейм. Адмірал Колчак навідріз відмовився визнати незалежність Фінляндії, а генерал Юдєніч, армія якого дислокувалася на балтійських теренах, – Естонської Республіки (хоча від неї залежали його воєнні успіхи). Вранґєль відмовився від перемовин із Польщею та УНР про спільну боротьбу проти більшовиків. То як можна було утворити федерацію з тими, хто її не хотів? Деякі історики розповідають про прихильне ставлення до цієї ідеї білого генерала і Донського отамана Краснова. Але в середовищі лідерів Білого руху останній мав стійку репутацію козацького сепаратиста і тому не був репрезентативною постаттю.
Кейзер Німеччини Вільгельм ІІ та гетьман Скоропадський під час його візиту до Берліна (вересень 1918 рік)
Інколи запитують, а чи не став би Скоропадський українським Маннергеймом, якби обставини склалися для нього сприятливіше? Важко провести такі прямі аналогії. Адже Маннергейм належав до іншої політичної культури, що формувалася на основі глибинної західної традиції (вплив Росії на свідомість фінів урівноважувався впливом Швеції та Німеччини), і, на відміну від багатьох українських політичних діячів, не мав проросійських ілюзій, хоча чималу частину свого життя вірою й правдою (як і Скоропадський) служив Російській імперії, проливаючи за неї свою кров у війнах із Японією та армією німецького кайзера. У фінській армії в 1918–1920 роках також були російські офіцери, однак Маннергейм із ними не загравав, а надто в принципових питаннях. Хоча етнічно майбутній фінський маршал не був фіном, національні інтереси Фінляндії визначали кожен його крок. І коли російські генерали, з якими він підтримував особисті зв’язки, вимагали, щоби фінська армія вирушила на Петроград в ім’я порятунку й реставрації Російської імперії, Маннергейм ввічливо, однак жорстко ставив їх на місце, розуміючи, що не можна перетворювати Фінську державу на гній російської історії.
Маннергейм швидше став фіном, аніж Скоропадський українцем. Гетьманові знадобилося ще багато років на чужині, щоб остаточно порвати з імперсько-російською пуповиною. Але це зрештою сталося, і в останні роки життя він уже постає стійким українцем-патріотом та державником без геополітичних забобонів. І той факт, що в 1944-му Скоропадський використав усі свої зв’язки, щоб сприяти звільненню з нацистського концтабору Бандери, Мельника та Стецька, багато про що свідчить, принаймні про те, що ці люди не були йому зовсім чужими в ідейному сенсі. Шлях до свого українства був у гетьмана таким самим важким і неоднозначним, як і в цілої української нації.