Зі львівськими комуністами все зрозуміло – жодного року відзначення Першотравня і Дня Перемоги не обходиться без загальноукраїнського резонансу про те, як ветеранів і лівих по всьому місту «ганяють» націоналісти. Ще не забулося масове побоїще 9 травня 2011 року у Львові, яке облетіло світові ЗМІ.
В інші дні про комуністів Львівщини не чутно, а їх самих не видно. Ні на соціальних акціях протесту, ні на толоках з прибирання тих же пам’ятників радянським воякам.
І хоча де-юре обласна організація Комуністичної партії України на Львівщині є і навіть офіційно налічує 1100 членів, де-факто – організації комуністів в області вже давно немає, попри те, що в кожному райцентрі області зареєстрований осередок КПУ, в області – обласну комсомольську організацію, а в 2012 році відроджено обласну піонерську організацію при обкомі КПУ. Щоправда, і комсомольці, і піонери Львівщини діють на папері, а насправді є дітьми й онуками представників ветеранських організацій області.
І сприяв цьому занепаду саме людський чинник, а точніше, фактор керманича. Доки львівськими комуністами до 2002 року керував нинішній нардеп кількох скликань «ідейний» журналіст-комуніст Олександр Голуб, а з 2009-го по 2011-й – затятий комуніст Олександр Калинюк, який вирізняється невгамовним бажанням відстоювати комуністичні ідеали на «ворожих» галицьких теренах та нестримним потягом до проведення червоних мітингів і відновлення пам’ятників Червоній армії, доти про комуністів Львівщини чутно було ледь чи не у всій Україні на заздрість червонопрапорним «західникам» сусідніх із Львівщиною областей, діяльність яких вже давно поринула в летаргічний сон.
Після того як товариша Калинюка посунули з очільника комуністів Галичини на менш публічну посаду голови обласного Антифашистського комітету (подейкують, що причиною стало його негативне висловлювання щодо одруження «підстаркуватого ловеласа» Петра Симоненка на молоденькій журналістці, що суперечить «нормам комуністичної моралі»), комуністи у Львові почали потроху конати. І, якщо раніше представники КПУ у націоналістично налаштованих районах області навіть мали шанси бути обраними до депутатського корпусу (приміром, 2002 року міським головою райцентру Турка обрали екс-секретаря Турківського райкому КПУ 70-річного пенсіонера Геннадія Брича, який відбув на цій виборній посаді два терміни), то за нинішнього авторитету комуністів Львівщини їх згадують хіба що в контексті чергового скандалу. Яскравим свідченням може бути скандал із призначеним у 2009-му на посаду 1-го секретаря Львівського обкому КПУ жителя Івано-Франківської області Михайла Стули, якого на Львівщині охрестили «галицьким Домініком Стросс-Каном».
Місія Михайла Стули на Галичині тривала до червня 2011 року, коли його усунули з посади з формулюванням «за станом здоров’я», хоча на той час він мав лише 52 роки. А фабула проста: Михайло Стула, родина якого проживала в Івано-Франківську, не встояв перед чарами 21-річної працівниці одного із виконкомів Львівської КПУ. Але з невідомих причин після цієї цілком ординарної для комуністичної буденності події дівчина зненацька накатала заяву в партком. Ніби-то перший комуніст області підступно схилив її до інтиму. Єдина відмінність львівської історії від тієї, що сталася із Домініком Стросс-Каном, полягає в тому, що юна лєнінка свою заяву спрямувала не у правоохоронні органи, а прямісінько до партійного керівництва товариша Стули. Словом, хтивого головного комуніста області звільнили, хоча трохи зіпсоване «обліко морале» комуністів виправити так і не змогли.
Після Михайла Стули виконувачем обов’язків 1-го секретаря Львівського обкому КПУ став Олександр Ткаченко (приставку «в. о.» він має і до цього часу), якого журналісти і місцевий політикум охрестили «перестрахом». Тому він, як «справжній галицький комуніст», загнав партійний осередок у своєрідне підпілля і про нього вже майже не чутно і не видно. Навіть обласного партійного сайта немає, не кажучи вже про якийсь бойовий листок. Немає комуністів і серед депутатського представництва Львівщини, і в жодній районній чи селищній раді.
Подейкують, що така поведінка комуністів дуже нервує місцевих свободівців, у яких, образно кажучи, забрали червону шмату і воювати на місцевих теренах стало ні з ким (з регіоналами не потягаєшся, бо ті взагалі нікуди не висовуються).
Прикметно і те, що лідер українських комуністів Петро Симоненко, як і Віктор Янукович та очільники Партії регіонів, оминає Львівщину. Востаннє відвідував Львів у 2009 році.
Підпільна ПР
Майже аналогічною є ситуація й зі львівськими регіоналами. Про осередок ПР в області пересічні жителі мають доволі поверхневе уявлення і пов’язують її передусім знову ж таки з особистостями – Олексієм Радзієвським та Петром Писарчуком, екс-лідером обласних регіоналів та їхнім чинним керманичем.
Про саму партію, попри її провладну належність, потенційний електорат чує лише під час поодиноких візитів у Львів Віктора Януковича. Тоді члени і прибічники регіоналів створюють кількасотенну масовку «радісних» львів’ян в районі ринку «Південний» (ринок є власністю головного регіонала Львівщини Петра Писарчука), які вітають главу держави на галицькій землі десятками синьо-білих прапорів та плакатами «Львівщина вітає Віктора Януковича». Оскільки візити президента на Галичину можна на пальцях однієї руки порахувати, то, відповідно, регіоналівський актив стільки ж разів бачили і тамтешні жителі.
Присутність осередку правлячої партії в області компенсується наповненням сайта Львівської обласної організації Партії регіонів, який аж рясніє акціями, заходами та заявами (от у львівських комуністів навіть сайта немає). Щоправда, на їхньому сайті – як не інформація, то все відбувається як не за підтримки, то завдяки Петрові Писарчукові.
А ще очільник львівських регіоналів побудував Українську автокефальну православну церкву Покрови Пресвятої Богородиці на території свого ринку «Південний» і не оминає нагоди наголосити на своїй побожності та меценатстві (то святі отці його благословляли балотуватися до ВРУ, то настоятелі храму молилися за регіоналів на минулорічних виборах, то вдячні львів’яни дякують за благодійні внески тощо), за що його поза очі іронічно називають «папа львівський».
Здавалося б, місцеві регіонали мали б дружити з місцевим губернатором та його намісниками в районах, але ж ні. І тут не зростається. Від часу призначення Петра Писарчука очільником львівських регіоналів в області змінилося багато губернаторів (лише з часів приходу до влади Партії регіонів в кріслі намісника президента в області вже четвертий губернатор!), а лідер обласних регіоналів з жодним так і не може налагодити конструктивних відносин. Подейкують, що через власні невгамовні амбіції очолити область, після того як провалив вибори на мера Львова.
Біля витоків обласного регіоналівського осередку стояв колишній комуніст Олексій Радзієвський. Саме йому приписують формування дієвого активу партії та створення сильного кадрового потенціалу. У «ворожій» Галичині він зумів так поставити діяльність обласної організації, що до його заслуг зарахували навіть лобіювання встановлення та відновлення пам’ятників Степану Бандері на Дрогобиччині. Будучи народним депутатом України, він активно відстоював як інтереси галичан, так і розбудову партії в регіоні. При цьому йому ніхто не міг закинути лобіювання власних бізнес-інтересів чи нагромадження статків.
Словом, якщо обласний осередок львівських комуністів тримався на Голубові та Калинюку, так і обласна організація Партії регіонів з 2000 по 2008 рік трималася на одноосібному авторитетові Олексія Радзієвського, який і з помаранчевими губернаторами знаходив порозуміння, і з опозицією знаходив спільну мову, та внутрішньопартійних заколотів і чисток не було.
Після того як колишній член СДПУ(о), нардеп кількох скликань Петро Писарчук 2005 року вступив до лав Партії регіонів, його охопило нестримне бажання очолити обласну організацію регіоналів, мабуть, щоби захищати свій базарний бізнес, який, за неодноразовими заявами депутатів Львівської міської ради і місцевих політиків, був «створений на незаконно захопленій землі площею більше 10 гектарів». Тому міськрада чинила неодноразові спроби повернути «самозахоплені» землі у власність територіальної громади, однак після того, як нардеп Писарчук у 2008-му отримав омріяне призначення голови обласних регіоналів, мрії львівських депутатів повернути «ринкові» землі стали зовсім примарними.
Діставши повноту партійної влади на Львівщині, Петро Писарчук так захопився бізнесом, що геть чисто забув про партійний осередок, який самопливом рухався вперед, нарощуючи членів у своїх лавах (за офіційними даними обласного осередку їх нині налічується близько 20 тис. осіб) не завдяки переконанням і прихильності до програмних засад біло-синіх, а заради галочки. І попри декларовані 20 тисяч членів, в організації постійні кадрові зачистки, минулорічні парламентські вибори обласна організація провалила з тріском, отримавши мізерну кількість голосів, а про саму обласну організацію вже давно подейкують, що вона стала бізнес-проектом Петра Писарчука.
На нинішньому етапі львівські регіонали, можна впевнено казати, відійшли в Галичині на політичний маргінес, не впливаючи ні на політичні процеси в регіоні, попри належність до правлячої політичної сили, ні на підтримку (бодай якусь!) авторитету провладної партії в регіоні.
Читайте також: Як пройшли вибори-2012 у Львові
Втрата Петром Писарчуком депутатського мандата (2012-го він не пройшов до Верховної Ради) ще більше послабить його позиції у середовищі львівських регіоналів, серед яких уже тривають кількарічний розкол і стагнація.
Хай там як, але скидається на те, що президентський тил на Львівщині руйнується без участі опозиції – руками обласного керманича. І, якщо комуністів на Львівщині занапастила хтивість їхнього лідера, то регіоналів – жадібність уже їхнього лідера.