Відповідний законопроект вже готовий для прийняття парламентом в другому читанні та в цілому – без обговорення з профспілками, громадсько-експертним середовищем та поза відповідним аналізом і рекомендаціями з боку Міжнародної організації праці.
Нинішній рівень експлуатації найманих працівників в Україні досяг небачених раніше масштабів. Україна традиційно веде перед (разом із найбіднішими африканськими народами) у багатьох міжнародних, зокрема й ООНівських рейтингах щодо дотримання й забезпечення економічних та соціальних прав громадян. Так, щонайменша погодинна норма оплати праці, якщо взяти за основу мінімально встановлену законом мінімальну заробітну плату, становить всього-на-всього 7,17 грн (що вп’ятеро менше за середні показники по Європейському Союзу). Середня частка заробітної плати в собівартості продукції залишається на рівні 6%, тоді як у країнах Західної Європи цей показник сягає 45%. Рівень безробіття у березні цього року, за офіційними даними, становив 571,6 тис. осіб, або 2%. Втім, на думку народного депутата Людмили Денисової, ця цифра суттєво занижена, і насправді становить 1,2 млн осіб. Водночас, за методикою МОП, офіційно-статистичну цифру слід множити на 4.
Природно, що за таких умов чинний Кодекс законів про працю (КЗпП) вже не відповідає реаліям, за яких фінансово-промислові групи експлуатують трудові ресурси практично без вагомих обмежень. Закріпити в законі дійсний стан речей якраз і має законопроект №1108 (так званий Трудовий кодекс) – авторства «регіональних» екс-профспілкових «зубрів» Василя Хари, Олександра Стояна та Ярослава Сухого. Документ був прийнятий у першому читанні ще 20 травня 2008 року з небаченою солідарністю – аж 386 голосами. Причому за проект дружньо проголосували майже всі тодішні фракції (окрім комуністів) – ПР, БЮТ, НУНС та блок Литвина. Схвалення законопроекту в другому читанні та в цілому кілька разів відтерміновувалося, а відтак зависло в повітрі аж до сьогодні. Не останньою чергою завдяки парламентським виборам-2012 і резонансно-протестним протидіям з боку громадськості й незалежних профспілок.
На загал, ідеологія документа ґрунтується на ультра-ліберальному концепті максимального усунення держави від регулювання відносин між заздалегідь нерівноправними суб’єктами трудового права – роботодавцем і найманим працівником. За новими нормами, перший отримує максимальну кількість преференцій щодо безконтрольно-одноосібної експлуатації працівника, а останній позбавляється гарантованих Конституцією та міжнародними конвенціями універсальних прав на працю, відпочинок, гідну оплату роботи, ефективний правовий захист, ба навіть більше, на приватне життя.
«Якщо приватне підприємство через конкуренцію переживає важкі часи, треба дати бізнесмену можливість відправити працівників у відпустки, або використовувати гроші з фонду оплати праці на технічне переоснащення», – стверджує співавтор законопроекту і нинішній нардеп-регіонал Ярослав Сухий. При цьому, звісно ж, не йдеться про чинну конституційну норму щодо заборони звуження гарантованого законом обсягу прав людини, зокрема й права на працю.
Найбільш загрозливою для трудових прав громадян є новела статті 143, яка передбачає збільшення тижневої тривалості робочого часу до 48 годин (себто встановлення де-юре 6-денного замість нинішнього 5-денного робочого тижня). При цьому, попри начебто згадану верхню «планку» у 12 годин, кодексом чітко не встановлюється обмеження щодо максимальної тривалості робочого часу, що, вочевидь, повністю розв’язуватиме руки господарю експлуатувати робітника на повну аж до буквального «згорання» на робочому місці. Саме цим остаточно перекреслюється одне з найбільших досягнень демократичного світу – 8-годинний робочий день, закріплений нормою Конвенції №1 МОП від 1919 року. І хоч законопроект передбачає «письмову згоду» працівника на «понадурочну працю» (ст. 151), останній, за нинішнього рівня безробіття, а отже, через побоювання втратити робоче місце, навряд чи вдаватиметься до відмови від пропозиції роботодавця.
До того ж новий Трудовий кодекс суттєво спрощує процедуру звільнення, скорочуючи строк повідомлення про це з чинних двох місяців до одного місяця, а в деяких випадках – до двох тижнів. При цьому перелік підстав для звільнення за ініціативою роботодавця суттєво розширюється – за рахунок позицій, якими той, вочевидь, зможе легко маніпулювати на власний розсуд. Ними, зокрема, стануть: неможливість виконувати роботу «за станом здоров’я» працівника (якщо той, скажімо, часто хворіє), «розкриття комерційної таємниці» (ним може вважатися, наприклад, повідомлення банку про заробітну плату при оформленні кредиту), грубе порушення техніки безпеки, «ухиляння працівника від обов’язкового профілактичного щеплення проти інфекційних хвороб» тощо (ст. 104–106).
Цілком «органічним» в контексті ультра-ліберальної, а радше олігархічної логіки «профспілкових» творців нового Трудового кодексу є впровадження так званих нормативних актів роботодавця. Останні власник підприємства матиме право встановлювати в односторонньому порядку за вельми гіпотетичних умов відсутності колективного договору чи первинної профспілкової організації (ст. 13). Очевидно, що де-факто це означатиме регуляцію трудових відносин між сторонами не в правовому полі держави, а в закритому корпоративному просторі компанії, в якому Конституція й закони не діятимуть. А отже, відкривається «легальна» можливість примату внутрішніх корпоративних норм у межах окремо взятої олігархічної території (на кшталт «замково-кафкіанської») над законодавством країни.
Звісно, що за таких умов трудові права працівників наражаються на справжню загрозу брутального утиску, а то й цілковитого знищення. Наприклад, господар матиме право встановити «корпоративну норму» щодо «оптимізації» зарплатних витрат, розширюючи та взаємозамінюючи посадові обов’язки. І тоді, скажімо, маркетолог «законно» розвантажуватиме продукцію на митниці чи на складі, а бухгалтер митиме клозети компанії.
У цьому контексті практично нездійсненною є міжнародна практика МОП та недержавних громадських організацій, яка широко застосовується у цивілізованому світі. Так, наприклад, 1999 року спалахнув конфлікт між менеджментом та найманими працівниками азійської мережі підприємств компанії Nike. Останні поскаржилися на порушення їхніх законних прав у сенсі «узаконеного» внутрішнім «корпоративним кодексом» застосування неоплачуваної понаднормової праці робітників та інші прояви дискримінації. Керівництво глобальної компанії змушене було залучити до зовнішнього аудиту відповідний підрозділ Міжнародної молодіжної фундації (International Youth Foundation, США) – Глобальний альянс працівників та громад (The Global Alliance for Workers and Communities). В результаті безстороннього аудиту та моніторингу аж надто суворі корпоративні норми були скасовані. Навряд чи така практика стане можливою після «легальної» індульгенції, що її надасть вітчизняним нуворишам новий Трудовий кодекс, для розбудови «держав у державі».
Суттєву кабально-трудову небезпеку може породити закладене в кодексі «асиметричне» співвідношення ступеня й міри відповідальності господаря та його працівника. Відповідальність першого здебільшого абстрактно регламентується всього лишень п’ятьма статтями (ст. 420–424), тоді як робітник відповідатиме матеріально й дисциплінарно аж за 20 статтями (ст. 401–419 та 389). На загал, за експертними оцінками, нерівноправність обчислюється аж вісьмома порядками!
Крім того, проект легалізує сумнозвісну «сталінську» колективну відповідальність працівників за заподіяння матеріальної шкоди (ст. 415). Наприклад, один робітник зіпсував коштовне обладнання. В цьому випадку роботодавець може цілком «законно» на власний розсуд утримати певні суми відшкодування із зарплат інших, не причетних до інциденту працівників. Наразі так само «змішується» матеріальна відповідальність з майновою (як елементом цивільного права). Це створює значні люфти для волюнтаристського визначення власником підприємства збитків, що можуть заподіюватися не лише псуванням працівником матеріальних цінностей, а й іншими «нематеріальними» діями чи бездіяльністю – наприклад, перекурами, невиконанням понаднормової роботи, відмовою виконувати інші, «нештатні» розпорядження тощо.
Найбільшим же ударом по правах найманих працівників є практично повна нівеляція ролі профспілок щодо ефективного й неупередженого захисту ними прав робітників. Так, у проекті нового Трудового кодексу геть не відображені положення розділу XVI чинного КЗпП «Гарантії діяльності професійних спілок щодо захисту трудових та соціально-економічних прав працівників». Наприклад, за новим кодексом, звільнити особу можна буде всупереч незгоді профспілки, що діє на підприємстві. До того ж і самі профспілки втратять право на приміщення на території компанії.
До цих (та інших) негативних вислідів майже стовідсотково призведе введення норми щодо поділу профспілок на «репрезентативні» (які охоплюють не менше 3% працівників певної галузі, або 2% загальної кількості працівників області) та «нерепрезентативні» (усі інші). Останні цілковито позбавляються участі в укладанні колективних угод, управлінні соціальним страхуванням, реалізації повноважень щодо захисту прав членів профспілки тощо. Тобто створюються ідеальні передумови для фасадного функціонування «ручних», штрейкбрехерських профспілок суто на кшталт нинішнього регіонально-комуністичного «придатку»-атавізму в особі Федерації профспілок України. Котру ще донедавна очолювали співавтори «олігархічно-феодального» кодексу – члени Партії регіонів Олександр Стоян і Василь Хара.
Проте найбільш гротескною (з погляду міжнародних і конституційних стандартів дотримання прав людини) є опукло орвеллівська новела щодо запровадження відеоспостереження, інших форм технічного спостереження над працівником, контролю над його перепискою, телефонними розмовами, інтернет-трафіком, які безпосередньо не пов’язані з дотриманням безпеки підприємства (ст. 28). «Великий Брат спостерігає за тобою». Чи людина розмовляє з родичами по телефону, чи пише електронний лист, чи вживає ліки, а чи, даруйте, справляє природні потреби в клозеті…
На загал же, слід визнати, що Трудовий кодекс в його нинішньому «регіональному релізі» легалізує міні-тоталітарні кластери в межах олігархічно-корпоративних структур, на території яких вітчизняні та міжнародні закони щодо прав людини не діють. Щось на штиб «приватної ділянки» Запорізького обкому «малоросійської» Компартії, де бовваніє бюст кривавого вождя Іосіфа Сталіна.