Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) – поважна дослідницька структура, яка займається як прикладними, так і теоретичними роботами. А водночас ця поважна структура, її висококультурні керівники змушені мати справу з політиканами, котрі давно вже мають негативний рейтинг довіри у суспільстві та є вірними пахолками сусідньої держави.
Така вона, вітчизняна дійсність: парадокс на парадоксі. Демократичні сили дуже рідко замовляють соціологічні опитування: і грошей малувато, і до соціологів довіри у них з якогось дива малувато (власне, як і до будь-яких науковців – мовляв, нащо нам та наука, ми і так розумні). Західні аналітичні центри, які свого часу замовляли чимало опитувань, як усеукраїнських, так й експертних, зараз помітно охололи до України – чи то також з фінансових міркувань, чи то вже подумки визначили нам місце у «сірій зоні». Отож і виходить, що КМІС опинився у становищі кваліфікованого кравця, який шиє парадні мундири командному складу НКВД, бо інших платоспроможних клієнтів уже немає…
Сказане зовсім не означає, що результати опитувань, проведених КМІСом, неправдиві. Йдеться про те, що до них слід ставитися прискіпливіше, ніж до вислідів досліджень, проведених, скажімо, соціологічною службою Центру Разумкова чи Центром «Демократичні ініціативи». Бо ж соціологія має таку хитру властивість: одержана відповідь залежить від поставленого запитання. І від непоставленого також.
Отож погляньмо під цим ракурсом на результати проведеного КМІСом з 23 лютого по 11 березня всеукраїнського репрезентативного опитування громадської думки щодо зовнішньополітичної стратегії та мовного питання.
Відповіді респондентів не надто втішні для прихильників європейської інтеграції. Так, на запитання: «Якби в найближчу неділю проходив референдум про те, до кого приєднуватися Україні – до Європейського Союзу або ж до союзної держави Росії та Білорусі, як би Ви вчинили?» – 37,9% віддали б перевагу вступу до ЄС, а 38,4% – входженню до «Русобелії» (11% не брали б участь у такому референдумі, 12% не визначилися з тим, як відповісти). І хоча різниця між двома головними відповідями статистично незначуща, все ж вона показова. Бо відповіді на наступне запитання: «Що, на Вашу думку, для України краще: укласти договір про Асоціацію з Європейським Союзом, щоб згодом вступити до ЄС, або вже тепер вступити до Митного союзу і Єдиного Економічного Простору з Росією, Білоруссю, Казахстаном та іншими країнами?» – 41% опитаних українців заявили, що краще Митний союз та ЄЕП, 39% – що краще укласти договір про Асоціацію з ЄС, і 19% респондентів не змогли визначитися. І хоча різниця у 2% відсотки статистично також не значуща, але в обох випадках ця незначущість спрямована в одну сторону…
Далі – більше. Ось таке сакраментальне запитання: «Підписання Україною угоди про Асоціацію та Зону вільної торгівлі з ЄС має на меті вступ у перспективі до ЄС. Вступ до ЄС буде вимагати введення віз з країнами, які не є членами цього Союзу, у тому числі з Росією. Чому б Ви надали перевагу?». З’ясувалося, що 45% опитаних вважають: краще, щоб Україна не стала членом ЄС, але мала відкриті кордони з Росією, 34% – що слід вступати у ЄС, навіть якщо це призведе до запровадження віз із Росією, а 19% респондентів не змогли відповісти на це запитання. І справді: кому потрібен отой Париж, коли на світі є Москва?
І, ясна річ, такі самі відповіді дали опитані на запитання: «Як Ви думаєте, у якому випадку у продукції української промисловості та сільського господарства буде більше шансів добре продаватися – якщо Україна вступить до ЄС чи до Митного союзу і ЄЕП з Росією, Білоруссю, Казахстаном?». 44% респондентів думають, що вступ України до Митного Союзу та ЄЕП дасть продукції українського сільського господарства та промисловості більше шансів продаватися, ніж вступ нашої держави до ЄС. 32% дотримуються протилежної точки зору. 23% не сформували своєї думки з цього питання.
Чи ви вже вловили кілька цікавих нюансів у запитаннях?
Але підбиватимемо підсумки лише тоді, коли ознайомимося з відповідями на мовні (точніше, мовно-політичні) запитання.
Отже, 56% опитаних, відповідаючи на запитання «Яка ваша рідна мова?» – назвали своєю рідною мовою українську, 40% – російську, 3% – іншу мову, а 1% не зміг відповісти на це запитання.
Щодо статусу російської мови запитання формулювалося таким чином: «Як Ви думаєте, яким повинен бути статус російської мови в Україні?» 47% респондентів відповіли, що російську мову треба зробити регіональною мовою в тих місцевостях, де більшість населення цього бажає. 28% опитаних обрали варіант «зробити другою державною на всій території України», а 19% вважають, що російську мову потрібно виключити з офіційного спілкування на всій території України.
Отож, чи справді загальні підсумки опитування вельми сумні щодо народної підтримки євроінтеграції нашої держави, а стосовно ставлення загалу до «українізації України» вони просто-таки катастрофічні? Ні. Й ось чому.
Почнімо із запитання про статус мови. Альтернативи, які тут пропонувалися респондентам, бути такими: «Російську мову потрібно виключити з офіційного спілкування на всій території України» – «Російську мову потрібно зробити регіональною мовою в тих місцевостях, де більшість населення цього бажає» – «Російську мову потрібно зробити другою державною мовою на всій території України» – «Важко сказати» – «Відмова від відповіді». Перше, що просто кидається у вічі – елементарне шулерство замовників, вони ж автори анкети: відсутня альтернатива: «Залишити все так, як воно є сьогодні». Якби ця альтернатива була, то розподіл відповідей, очевидно, виявився б істотно іншим.
Крім того, уявімо, що формулювання деяких альтернатив було би дещо іншим: «Російську мову потрібно зробити регіональною мовою в тих місцевостях, де більшість населення цього бажає і готове заплатити за обслуговування мовних потреб населення обома мовами» – «Російську мову потрібно зробити другою державною мовою на всій території України, незважаючи на те, що щороку на це треба буде виділяти з бюджету від 5 до 7 мільярдів гривень». Бо ж ідеться щонайменше про обов’язковість знання обох мов для чиновників, лікарів, освітян тощо – і про чималенькі фінансові витрати на ведення всієї офіційної документації двома мовами тощо (кошти в масштабах усієї держави взяті по мінімуму – деякі експерти називають 15-17 мільярдів). Цього всього більшість опитуваних просто не знає, а без необхідного інформаційного підґрунтя, чи то пак, бекґраунду, розмови інтерв’юерів з респондентами ведуться на рівні анекдоту: «Куме, мене щось непокоїть Гондурас. – А ти його не чухай»…
Що стосується запитань про інтеграцію, в них закладена більш тонка «хімія». Скажімо, щодо продажу продукції сільського господарства: де вона буде мати більше шансів продаватися? На вітчизняній території? На території Митного союзу? Євросоюзу? Чи на ринках третіх країн? І чи знають опитувані, що «регіональна структура експорту сільськогосподарської продукції є такою: країни Азії – 33,1 %, країни Європейського Союзу – 25, 2%, країни СНД – 22%». Це сказав на прес-конференції 6 грудня 2012 року міністр аграрної політики України, член Партії регіонів Микола Присяжнюк.
А ще він відзначив, що продукція українського птахівництва найближчим часом буде постачатися на ринок Європейського Союзу. «За таке рішення 4 грудня проголосували всі країни-члени ЄС», – наголосив він. І при цьому, по-перше, меншість країн-членів СНД входить у Митний союз, по-друге, основний (і неозорий) ринок сільськогосподарської продукції України – це Азія та Африка, по-третє, Митний союз – це 2,6% світового ВВП, а ЄС – це 25,9%. Якби хоча б останні цифри навести в анкеті, то частина проросійських респондентів неодмінно би задумалися, до кого слід приєднуватися.
Маніпуляція закладена і в запитання щодо візового режиму з Росією. Адже Росія чимало часу веде переговори з ЄС про запровадження для росіян безвізового режиму і, цілком імовірно, що цей режим запровадять значно раніше, ніж Україна зможе претендувати на членство у Євросоюзі. Отож слід було обов’язково ставити ще одне запитання, приблизно таке: «Якщо вступ України до ЄС відбуватиметься за умов, коли ЄС матиме безвізовий режим із Росією, чи будуть у вас заперечення щодо такого вступу?» Переконаний, що цифри були б істотно іншими, ніж ті, які одержали замовники як відповідь на своє хитро поставлене запитання (бо ж Україна, найшвидше, зможе реально претендувати на вступ до ЄС не раніше, ніж перші земляни висадяться на Марсі…).
Що стосується питання про референдум, то в ньому теж міститься облуда: згідно з приписами світового референдумного права, запитання мусить бути сформульоване таким чином, щоби на нього можна було відповісти «так» чи «ні». Я, звісно, розумію, що в нинішній Україні можливо все, в тому числі й винесення на референдум чогось настільки божевільного (з погляду логіки) та маніпулятивного (з погляду політики), як запитання на першому й останньому всесоюзному референдумі: «Считаете ли Вы необходимым сохранение Союза Советских Социалистических Республик как обновлённой федерации равноправных суверенных республик, в которой будут в полной мере гарантироваться права и свободы человека любой национальности?»
Оцініть «смажену кригу»: «збереження оновленої федерації» (як можна зберегти те, чого немає?); «федерації суверенних республік» (суверенні республіки – це вже конфедерація; і про які, до речі, «рівноправні республіки» йдеться – і про союзні, і про автономні?)… Але все ж, якби запитання були поставлені відповідно до приписів референдумного права, відповіді містили б значно більше інформації для розумів і значно менше матеріалу для маніпуляцій громадськими настроями.
Проте все одно результати опитування не надто втішні для прихильників європейської інтеграції і побудови «української України». Друге – це окрема тема. А от показники ставлення громадян України до європейської інтеграції – навіть «скориговані» – засвідчують, що заяви очільників Партії регіонів про «рух до Європи» – це відверта омана або ж (у кращому разі) самоомана.
Адже у разі, якби ці заяви були правдивими, всі підконтрольні владі та олігархам (а опозиційних олігархів зараз немає) телеканали, радіостанції та газети вже кілька років вели б шалену агітацію за вступ до ЄС, докладно розповідали би про переваги асоціації з Євросоюзом та запровадження зони вільної торгівлі з ним.
А цього немає, ба більше: практично всі ці мас-медіа прямо чи непрямо оспівують «велику Росію» та продовжують призвичаювати українських громадян до того, що всі ми живемо у «спільному культурному просторі». А ще й Московський патріархат з його проповіддю «Русского мира»…
Ось такі думки викликають результати одного – тільки одного! – опитування, проведеного поважною дослідницькою структурою, яка змушена буде й далі шити парадні мундири для «кремлівських чекістів» і їхніх місцевих пахолків.