Від повоєнних часів Франція з перемінним успіхом просуває концепцію суто європейської системи безпеки та оборони. Без американської «парасольки», як незалежний полюс впливу. Перша спроба – Європейська спільнота безпеки – хоч і почалася з французьких ініціатив у 1950-х роках, проте завершилася невдалим голосуванням саме у французькому парламенті. Друга – Західноєвропейський Союз зі штаб-квартирою в Парижі – хоч і здійснила успішну місію на Балканах наприкінці 1990-х, та припинила своє існування два роки тому.
Нині відбувається нова спроба організувати суто європейський простір безпеки, тепер уже на економічному підґрунті. Знову ж таки під проводом Парижа. Орієнтовно за кілька тижнів на ринках світу з’явиться військовий літак – Airbus А400М – спільний продукт Франції, Німеччини, Туреччини, Великої Британії та Іспанії. Розробники сподіваються на успіх нового транспорту, який, можливо, підштовхнув би до появи нової системи європейського співробітництва на ринку зброї.
Британські застереження та французька мрія
На берегах Сени з обережності не поспішають із прогнозами. Але покладають великі надії на розбудову інтегрованого європейського збройного виробництва, пілотним проектом якого може стати згаданий Airbus А400М. «Спільна безпека – це знаряддя спільної дипломатії, – пояснив Тижню один із фахівців Міністерства оборони Франції. – Європейської дипломатії не існує і досі. Не визначені єдині стратегії, зовнішні інтереси, які потребували б специфічних знарядь. Тому вважаємо, що економіка була б кращою базою напрацювання суто європейського інтересу, ніж переважно політичні проекти, що виникали раніше. Скажімо, та сама французько-німецька бригада або тактичні бойові групи ЄС».
Аналітики країни, схоже, змирилися з тим, що очевидна більшість членів євроспільноти із різних причин не вважає для себе питання безпеки пріоритетними. «Сумно казати, але в ЄС лише Франція та Британія мають повноцінні збройні сили, здатні відповісти на сучасні виклики, – каже політолог Жан Моріньйон. – Інші держави від повоєнних часів звикли покладатися на НАТО. Вони делегували Північноатлантичному альянсові повноваження захищати їхні території від імовірної зовнішньої загрози й фактично відмовилися інвестувати кошти у власну оборону. Стратегічної думки більшості європейських країн стосовно власної, регіональної та континентальної безпеки сформовано не було. Не розвивалася в них повноцінна розвідка, армія, не напрацьовано військової культури. Так звані малі країни є збройно слабкими».
Чинник НАТО й різний історичний досвід держав ЄС довгий час не давали Парижеві змоги знайти союзників для втілення ідеї суто європейської безпеки. Традиційно, попри членство в Альянсі, він намагався триматися на певній відстані від Вашингтона. «Американці багато зробили для європейців під час Другої світової та холодної воєн, – виклав свою позицію Тижню кадровий французький дипломат. – Проте для європейців настав час діяти автономно. Перспективним бачиться збільшення ролі Польщі, до якої вона цілком готова. Нині відбуваються переговори про активізацію співробітництва в оборонній галузі в межах Веймарського трикутника. Себто між Францією, Німеччиною та Польщею. Щоправда, німці не дуже хочуть надсилати своїх солдатів за межі Європи. Але у спільному виробництві новітньої зброї та в космічних проектах участь беруть охоче».
Тривалий час Париж вважав, що базою нової європейської безпеки міг би стати модерний, зіставний за потужністю збройний потенціал двох держав обабіч Ла-Маншу. В реалізації цієї стратегії французька дипломатія навіть досягла конкретних зрушень: під час двостороннього саміту в Сен-Мало 1998 року було затверджено засади спільної європейської політики безпеки та оборони, 2004-го британські й французькі фахівці запропонували ЄС концепцію зовнішньої безпекової політики, а 2010-го в Лондоні були підписані дві угоди про французько-британське військове співробітництво.
Але, але… «Лондон завжди спершу дивиться на Вашингтон, – вважає Жан Моріньйон. – Століттями між нами точилася жорстка політична боротьба за вплив. Спочатку в Європі, потім у африканських колоніях. Звичка до протистояння нікуди не зникла. Досвід щойно розпочатих військових контактів під загрозою, бо соціологічні опитування показують бажання чималої кількості громадян Сполученого Королівства узагалі вийти з Європейського Союзу». Офіційному Парижу вкотре довелося відкласти політичні мрії на потім. Натомість пробні індустріальні оборонні проекти з кількома європейськими партнерами помалу втілюються.
Національне – регіональне
Фахівці аналітичної служби Міністерства оборони Франції наголошують: національна система стримувань, розроблена за часів холодної війни, може стати перспективною концептуальною базою розвитку спільної європейської безпеки. «На чому базувалася французька модель? – уточнюють фахівці відомства. – На усвідомленні того, що бути надмірно прив’язаними до Штатів небезпечно. Скажімо, якщо завтра війна, то треба мати все своє: і збройне виробництво, і військові ремонтні служби. Залежати у випуску стратегічних запчастин від заокеанського постачальника неприпустимо. Така позиція відповідала ситуації 1960–1970-х. Нині захищати національні інтереси випадає вже не тільки на власній території, а часом по всьому світу. Глобальні виклики мають принципово іншу природу. Тому важливо об’єднати збройні європейські ресурси в спільну виробничу мережу і разом із потужним колективним продуктом перемагати на світових ринках».
Окрім військового транспортного Airbus А400М, що кілька разів мало не був знятий із конвеєра, але, схоже, перебуває на останній стадії складання й невдовзі потрапить до замовників, Європейський Союз матиме ще одну новинку колективного виробництва – власний навігатор. Називатиметься він Galileo. «Це буде важливий елемент автономії для збройної європейської програми, – пояснює Жан Моріньйон. – Уже запущено необхідні супутники. Остаточно система стане до дії через п’ять-шість років. Нині весь світ (ідеться про країни Заходу, бо Росія 2007 року почала запуск власної навігаційної системи ГЛОНАСС. – Ред.) користується тільки американськими навігаторами, інших немає. Але здорова система безпеки завжди передбачає альтернативу».
Загалом, за оцінками експертів континенту, суто європейська співпраця непогано налагоджується в космічній галузі. Трохи важче – в царині військової авіації. Французи, скажімо, пропонують на ринку свій багатопрофільник Rafale, німці, британці, італійці та іспанці разом виробляють винищувач Eurofighter, шведи – свій Gripen. Як наслідок – під час великих авіаційних салонів переважно перемагають пропозиції американців або росіян. Бо злагодженої європейської політики просування власного продукту немає.
«Якби Євросоюз виробив нарешті спільну стратегію безпеки, можна було б діставати більш значущі замовлення на ринках Індії, Аргентини, Бразилії, Китаю, – вважає Клод Дюбе, військовий конструктор на пенсії. – Я провів багато переговорів, коли працював на підприємстві Dassault. Часто зарубіжні військові інженери казали, що віддали б перевагу французькій продукції. Але американці тут-таки грали на дипломатії, елементах геополітики… Все це сувора конкуренція, яка нікуди не зникла».
В експертних колах Франції кажуть, що суто європейська безпека сформується тоді, коли в Євросоюзі стануть до дії модерні конкурентоспроможні замкнені цикли виробництва надсучасної зброї. Нині в активній фазі перебувають відповідні переговори. Потреба в реалізації колективного продукту мусить підштовхнути до формування спільної європейської дипломатії. У Міністерстві оборони цей рік називають вирішальним. Зараз або ніколи.