Велика китайська трагедія

Ця книжка як меморіал па­м’яті заморених штучним голодом у Китаї. Праця під назвою «Надгробок…» авторства журналіста Ян Цзішена є копітким і масштабним дослідженням умов, у яких за правління Мао Цзедуна померли від голоду 36 млн селян.

Журналіст самотою опрацьовував цю тему довгі 13 років. Збирав документи, свідчення та історичні довідки. Результат – 1200 сторінок тексту, забороненого в континентальному Китаї. Одначе-таки дослідження вийшло друком 2008 року в Гонконзі. Нині скорочену версію (600 сторінок) видано водночас у Франції та Сполучених Штатах. Книжка справила на інтелектуальні кола шокуюче враження: не лише західний, а й китайський читач уперше в історії побачив повну картину справді масштабної трагедії.

Багато в чому штучний голод у Китаї нагадує український Голодомор. Як і в Україні 1933 року, бачимо цілі села, спустошені систематичним вилученням харчів, тоді як комуністичний режим прагне насадити колективізацію. Що далі поширюється лихо, то частіші випадки канібалізму: селяни викопують із землі трупи, щоб їх з’їсти. Водночас режим запевняє світ, що не потребує зов­нішньої допомоги. Американські журналісти, для яких побудували «потьомкінські села», де все було підготовлене, аби справити якнайкраще враження, повернувшись додому, засвідчують відсутність голоду. Трагедія не потрап­ляє до жодних офіційних документів. Якщо вірити адміністрації КНР, у цей час ніби й не було ні­якісінького недоїдання – хіба що жертви епідемій. Знадобилося не одне десятиліття, щоб про цю велику катастрофу стало можна говорити.

дослідження справило на інтелектуальні кола шокуюче враження: не лише західний, а й китайський читач уперше в історії побачив повну картину масштабної трагедії

Утім, Ян Цзішен не вбачає в штучному голоді 1958 року геноциду. Феномен, який він детально описує, представлений радше як засліплення режиму, що, захопившись внутрішньою політичною боротьбою, розпочинає масш­­табні соціальні експерименти з єдиною метою: здолати опозицію і утриматися при владі. У 1956-му крісло під Мао як очільником Комуністичної партії Китаю захиталося. Насамперед, сподіваючись злама­ти внутрішніх опонентів, що вимагали перегляду політичного курсу, він проголосив «великий стрибок»: механізм «революційних перетворень» у боротьбі з «правим консерватизмом».

За «стрибком» розпочалася програма «масової мобілізації»: колективізація земель, індустріалізація села, «культурна революція» та інші реформи, що супроводжувалися інтенсивною пропагандою. Режим, не вагаючись, проголошував, що Китай здатен «наздогнати Велику Британію за два-три роки, а Сполучені Штати – за сім-вісім».

Заради заявленої мети були зроблені неадекватні господарські кроки. Економіку розбалансували так, що країна опинилася на межі краху. Селян зобов’язали покинути землі й будувати домни для виробництва сталі. Їм було заборонено їсти вдома, а натомість створено мережу «народних їдалень» – єдине місце, де можна було харчуватись і зберігати продукти. Ян Цзішен детально описує це нововведення, що мало трагічні наслідки.

1958-го в країні побудовано 3,4 млн таких пунктів, куди ходило попоїсти 90% сільського населення. «Народні їдальні ста­­­ли причиною зубожіння села. Печі в хатах розбирали на цеглини, сковороди, каструлі, посуд, столи, стільці й табуретки конфісковували. Всі зернові продукти зберігалися тільки на кухнях, дрова для опалення також. Свійських тварин та птицю відбирали. Навіть ягоди, що їх селяни могли зібрати в лісі чи в полі, треба було приносити до їдалень. Ферми стояли наче мерт­­­ві», – пише автор.

У такий спосіб режим заповзявся руйнувати й сім’ю – основу традиційного суспільства. Він намагався штучно створити новий світ, збудований на ідеї колективізму, співаючи осанну комунізмові та революції. Та дуже швидко резерви їдалень вичерпалися. Сільськогосподарське виробництво зупинилося. Чиновники взялися розкрадати й привласнювати харчі, відтак у їдальнях залишалася сама пісна юшка. Потім їх просто закрили. «Диктатура пролетаріату дісталася до кожного шлунка», – пише Ян Цзішен.

У китайських селах настала тиша. Не чути собак – їх усіх поїли. Люди не думали ні про що інше, окрім десь знайти якусь їжу. «Великий стрибок» довів не один мільйон китайців до цвинтаря.

Знадобилось аж три роки, щоб режим переглянув політичну лінію і відмовився від «народних їдалень». Але ніхто так і не визнав її хибності. Щойно експеримент закінчився, епізод із закладами харчування пішов у добровільне забуття. Ось чому автор дослідження вважає, що «відповідальність за трагедію лежить не лише на Мао, а й на цілій системі, не здатній знайти в собі елементи стримуван­­ня, які дали б змогу обмежити його владу».

Ян Цзішенові самому знадобилися довгі роки, щоб усвідомити масштаби штучного голоду в Китаї. Батько журналіста був звичайним селянином, який загинув 1959-го без ріски в роті, коли син був студентом університету в місті. Тоді, навіть при­їхавши похоронити тата, він так і не зрозумів, що його особисте горе є часткою загальнонаціональної трагедії.

Пізніше Ян Цзішен улаштувався працювати в інформаційному агентстві «Сіньхуа». Він довго з ентузіазмом служив режиму, в який щиро вірив. Придушення молодіжної революції на площі Тяньаньмень 1989-го змінило його погляди. «Пролита студентська кров повністю відмила мої мізки від брехні, що накопичувалась у мене в голові десятиліттями», – написав він у вступі до книжки.

Відтоді він витрачав увесь час на пошуки правди про організований комуністами голод. Сьогодні, у свій 71 рік, публіцист не припиняє працювати. Йому завжди було добре зрозуміло, наскільки ризикована його пра­­ця. Утім, можновладці не завадили йому завершити роботу над книжкою. Нехай її не видали в Китаї, але вона у вільному доступі в інтернеті.

«Така ситуація є типовою для КНР, – пояснює Доріан Маловіч, французький журналіст, який жив там багато років. – Наболілі питання поволі виринають на поверхню суспільного життя за мовчазної згоди нинішньої влади. До публічних дебатів іще дуже далеко. Але події вже достатньо відійшли в минуле, щоб історики змогли над ними, врешті, працювати».

Ось така вона, нова Піднебесна. Зазнає бурхливого економічного розвитку й наближається до відносної свободи сло­­ва, навіть якщо дебати не виходять за межі інтелектуальних кіл. Скажімо, книжку про «студентську весну» 1989 року видати ще не реально. Проте вже можна дослідити події 1958-го, бо нікого з тодішніх керівників держави уже немає серед живих.

Ян Цзішен до керівництва КНР безжалісний. Проте він не критикує комунізму прямо. Каже радше, що трагедію спричинила «тоталітарна система». Згідно з автором, її поставили до дії ще китайські імператори, а червона влада лише адаптувала до своїх потреб, забезпечивши тяглість. Журналіст вважає, що сучасний Китай уже ввійшов до епохи пост­тоталітаризму. «Економічні перетворення пришвидшують народження демократії, – вважає він. – Я переконаний, що в Китаї на зміну тоталітарній системі згодом прийде демократична, і цей день не за горами».

Західна версія книжки складається із двох томів. У першому подано аналіз причин штучного голоду, у другому – свідчення, зібрані в чотирьох провінціях. Китайська версія містить значно більше розповідей очевидців. Читаючи їх, важко позбутися думки, що злочини, скоєні в Україні в 1932–1933 роках, минули для історії марно, бо аналогічна трагедія сталася через чверть століття в іще більших масштабах у Китаї Мао Цзедуна.