І його відхід – рівно день у день, через 60 років після смерті радянського диктатора Сталіна, є дуже символічним.
Чотирнадцять років Уго Чавес проводив боліваріанські експерименти над Венесуелою, які призвели фактично до блокування в країні динаміки поступу економічного розвитку, але влаштовували при цьому велику частину населення, котре стало безпосередніми клієнтами режиму Чавеса.
Цей режим кинув усі сили та наявні ресурси для свого збереження, а Уго Чавес грався в такого собі боліваріанського Бога, без згоди якого у Венесуелі неможливо було вирішити взагалі якусь серйозну проблему. Він робив з Венесуелою все, що йому тільки заманеться. Експропріація, десятки тисяч вбитих, викрадення людей заради викупу, неможливість пройти спокійно по вулицях у Каракасі і інших венесуельських містах (бо вас нікому буде захистити), тотальний дефіцит продовольства – це надбання правління учня кубинського диктатора Фіделя Кастро.
Найбільший популіст початку ХХІ століття, Уго Чавес, за роки свого президенства перетворив стабільну і відносно забезпечену країну на бідну і занедбану економічно державу. І як взагалі змогла країна, котра посідає друге місце за запасами нафти в світі після Саудівської Аравії, мати бідне населення і найвищий у світі рівень злочинності і вбивств у своїй столиці?
Прикриваючись популістськими лозунгами про необхідність соціальної справедливості, чавесівські еліти грабували країну у дві руки, підгрібаючи під себе усі нафтодолари, у той час, коли Венесуела все більше почала занурюватися у страх і убогість. Тоді, коли Венесуела має чудові природні кліматичні дані, венесуельці були змушені експортувати більшість продуктів харчування із сусідньої Колумбії.
Манія величі Чавеса, його бажання стати визнаним лідером лівого світового руху, дорого коштували для Венесуели. А переписування Конституції таким чином, що це дало йому можливість обиратися на президентську посаду необмежену кількість разів, стало не чим іншим, як остаточною узурпацією влади.
Можна, звісно, багато чого згадати про його дружбу з найбільш одіозними світовими диктаторами, частина з яких уже відійшла від влади, а деякі, поки що, ще продовжують експерименти над своїми народами. Проте, змінилися не лише часи, а й світова глобалізація та наявність інтернету не дає можливості у ХХІ столітті диктаторам поводитися так, неначе вони перебувають у світі, де діють тільки придумані ними ж самими закони.
І хоча зараз ще дуже важко сказати, яким буде шлях венесуельського суспільства до відновлення демократії, але те, що у Венесуелі наявні потужні прозахідні політичні сили, котрі намагатимуться перевести країну на демократичні рейки, є очевидним.
Проте, Венесуелі ще довго доведеться вчитися жити без Уго Чавеса, адже вся політика, економіка і соціальна сфера багато років була зациклена прямо на нього. І він зробив усе можливе для того, аби «чавесізм» не можна було б так просто викорінити після його кончини.
Не завжди легко прославляти чи критикувати мертвих, не в останню чергу тому, що вони вже не зможуть себе самі захистити, однак Чавес сам перевів себе добровільно до розряду людей, життя і діяння яких стали об’єктом доскіпливого аналізу і політичного припарування під мікроскопом новітньої світової історії.
Він перетворив Венесуелу на подобу «Ферми тварин» Джорджа Орвелла, і імітуючи те, що він залишається прихильним до християнства, підштовхнув Венесуелу до внутрішніх політичних воєн. Правління Чавеса більше служило інтересам наближеної до нього касти корупціонерів, які перетворили надходження до країни нафтодоларів на власне неконтрольоване збагачення.
Він нестримно інвестував в оборону (варто лише пригадати про контракт на закупку в Росії озброєнь на $4 млрд) у той час, коли венесуельський народ змушений був голодувати, фактично знищив венесуельський середній клас, розігнав іноземних інвесторів, а його ручне управління економікою країни перетворило її на придаток до реалізації його інтересів.
Втім, його сприйматимуть по-різному. Адже для одних Чавес був ледве не Богом, а для інших – втіленням диявола на землі. Найближче оточення весь час підсилювало його прогресуючу манію величі, а безкомпромісна боротьба з американським «імперіалізмом» лише служила зручною димовою завісою переформатування Венесуели під «ідеальну державу», як бачив її сам Чавес.
І як показали довгі роки його правління, людина, яка могла б стільки багато корисного зробити для свого народу, лише підштовхнула його до насильства і бідності, незважаючи на колосальні надходження від нафтових грошей.
Уго Чавес мав великий шанс увійти до історії свої держави великим реформатором, однак, у більшості випадків, його будуть згадувати лише, як великого популіста. Він кинув найбільш знедоленим верствам населення крихти з нафтодоларового столу, але при цьому зруйнував усю країну.
Після чотирнадцяти років військової диктатури, брехні, закриття незалежних ЗМІ, фальсифікації виборів і поставок за безцінь нафти на Кубу у венесуельців нині з’являється чудовий шанс повернути собі свободу і нормальне життя.
А усе негативне, що визначало Венесуелу, як слаборозвинену країну: голод, відключення електроенергії кожні півгодини, насильство, масове виселення землевласників зі своєї маєтності і насильство проти політичних противників, піде у небуття разом із Чавесом і його «революцією».
Політичні персонажі подібного типу, перемагаючи на виборах, вирішують завжди проблему інакомислення переміщенням до в’язниці політиків, журналістів і всіх тих, хто не згоден з політичним порядком денним. І хоча Чавес завжди чітко дотримувався цього диктаторського меню, криза у Венесуелі тільки поглиблювалася, а кидання подачок люмпен-класу не змогло вирішити проблеми соціальної нерівності знедолених соціальних верств населення.
Правління Уго Чавеса здатне стати наочним уроком для тих, хто думає, що керуючись або інтерпретуючи по своєму вчення Карла Маркса чи Леніна, вони можуть виправляти на землі закони Божі. По суті смерть є також своєрідним уроком, який нагадує усім про тимчасовість земного життя. І якщо ви, взявшись керувати країною, залишили її у набагато гіршому стані, аніж вона була до вас, то саме ви особисто є відповідальними за усе це.
Про Чавеса будуть пам’ятати, як про найгіршого президента в історії Венесуели. Оскільки злидні і злочинність, голод і страх стали його найбільшими здобутками. Ставши господарем країни, він наповнив вщент Венесуелу собою, і його багатогодинні промови по телебаченню і радіо у стилі Фіделя Кастро, тільки прикривали розграбування країни від імені держави.
І як би він цього не хотів, Чавесу не вдасться залишитися у світовій історії поруч з Че Геварою, Мартіном Лютером Кінгом чи Махатмою Ганді. Його «служіння» Венесуелі не було безкорисним, а послідовники виявилися корумпованими і захланними. Спочатку давши людям надію, він своїми діями з часом забрав у них віру у те, політика може бути чесною і прозорою. Тому спадок Чавеса залишає у серцях венесуельців лише осад від надій, котрим так і не довелося збутися.
Смерть Уго Чавеса ставить закономірне запитання: що чекає на Венесуелу після Чавеса? Очевидно, що на цю поляризовану політично країну чекають дострокові вибори і непримиренна політична боротьба за її ресурси. Адже на карту поставлене не лише майбутнє самої Венесуели, а й майбутній розвиток подій по всій Латинській Америці і в лівому політичному таборі.
Але зовсім не факт, що на майбутніх президентських виборах команді Чавеса вдасться так легко підсадити в омріяне крісло чавесівського протеже, нинішнього віце-президента і колишнього міністра закордонних справ, Ніколаса Мадуро.
Водночас для чавесистів критично важливо привести Мадуро до влади, закріпляючи цим продовження Боліваріанської революції. Що може стати підкріпленням тези, що цей політичний проект настільки надійний, що здатен навіть вижити без харизматичної фігури Уго Чавеса. Хоча у лівому таборі наявні і інші впливові політичні фігури, котрі можуть у цей критичний момент спробувати скласти конкуренцію Мадуро.
Політичним опонентом Мадуро, в першу чергу, є Енріке Капрілес, навколо фігури якого продовж останнього часу об’єднувалася опозиція. Капрілес – найбільш небезпечний суперник режиму чавесистів. І він, передбачаючи чим може закінчитися захворювання колишнього президента, вже підготувався до інтенсивної кампанії усередині країни.
Таким чином, можна сказати, що сьогодні Венесуела критично поляризована. І цей рівень поляризації звучить так: «ти з нами – чи за Уго Чавеса». Що й підводить підсумок у розстановці сил на внутрішній політичній арені.
Важливим фактором залишається і визначення місця Венесуели на міжнародній арені. Адже намагаючись протистояти Сполученим Штатам, Чавес шукав собі потужну противагу в союзницьких відносинах з Іраном, Росією і Китаєм. І невідомо чи цю ситуацію новому керівництву вдасться закріпити після смерті Чавеса.
Так само, не до кінця зрозумілою є і ситуація з Кубою. Адже будучи харизматичною фігурою, Уго Чавес зайняв колишнє місце Фіделя Кастро – лідера лівих сил в Латинській Америці. А Ніколас Мадуро і інші соратники Чавеса подібної харизматичності не мають і близько. Та без венесуельської нафти, і без того хворій економіці Куби, просто не вижити.
Так чи інакше, нині Венесуела входить у складну фазу перехідного періоду. І якщо на майбутніх президентських виборах переможе кандидат від опозиційних демократичних сил, це надасть шанс різкого покращення взаємин з Сполученими Штатами і зробить можливими надходження до країни інвестицій із Америки та інших західних держав.
Нині Венесуела знаходиться на роздоріжжі. І багато чого залежить від того – чи виживе там «чавесізм». Адже набуття національної єдності в розколотій Уго Чавесом країні – є найважливішим моментом досягнення процвітання в державі, яка за професійної і некорумпованої влади, цілком здатна стати однією із найбільш зручних для проживання країн світу.