Мудрим керівником, який привів СРСР до могутності й процвітання, Сталіна вважають 34% опитаних українців. З твердженням, що наш народ не зможе обійтися без такого керівника як Сталін, який прийде та наведе порядок згодні 27% респондентів.
Такими є результати всеукраїнського дослідження, нещодавно проведеного Київським міжнародним інститутом соціології. А це означає, що чимала частина українських громадян досі перебуває в полоні міфологем, створених пропагандистськими органами більшовиків ще за життя «найкращого друга фізкультурників».
Бо ж насправді за Сталіна зовсім не панував «залізний порядок», навпаки, процвітали бандитизм і крадійство (як на рівні державних органів та їхніх очільників, так і на приватному, так би мовити, рівнях – хоча у ті часи поняття «приватний» було ідеологічною лайкою та кримінально-політичним звинуваченням). І порядку насправді не було: лакузи-нікчеми, якими любив оточувати себе «великий вождь», були просто неспроможні навести такий порядок.
Але на сконструйованих відділом пропаганди ЦК компартії та відповідними службами НКВД/МҐБ/КҐБ міфологемах довгий час трималася радянська система: мовляв, прийде новий Сталін, він швидко відновить порядок, треба тільки трохи зачекати. На Брежнєва, на Андропова, на Горбачова на початку їхнього владарювання серед якнайширших народних мас були саме такі сподівання. А на чому піднісся у Росії Путін, зробивши собі за короткий час височенний рейтинг? На певних жестах a la «великий вождь», на відновленні сталінського гімну, на осанні КҐБ і на байках про «ефективного менеджера». Міфологема ж про Януковича як про «міцного господаря» – чи не має вона своє коріння у сталінській добі і чи не нинішні симпатики Сталіна становлять «ядерний електорат» Віктора Федоровича?
А от яким насправді був сталінський «порядок».
«СТАЛІН. Ми 44-у дивізію просили дізнатися, скільки вбито з цієї дивізії, скільки потрапило в полон, не можуть сказати, ворожать, говорять тисячу. Виявляється книжка якась була. Приїхали в якому складі, теж невідомо, за книгою не можна судити, тому що частина буває хворою, отримує пайки у шпиталі, частина у відпустці. Списочний склад дивізії нереальний, перевіряли людей по книзі. Дійсний склад не відповідає тим записам, які були зроблені у книзі. Приїхали сюди, скільки залишилося в армійських чи дивізійних, теж невідомо, скільки було на лінії вогню, невідомо. Що роблять – перевіряють, перекличку роблять – невідомо. Не знали, скільки убуло, це залишається невідомим…
ХРУЛЬОВ. Це не тільки в 44-дивізії, це у всій армії.
СТАЛІН. 44-а дивізія кадрова.
ХРУЛЬОВ. Взагалі облік в армії особистого складу і майна поставлений настільки жахливо, що потрібно вживати найрішучіших заходів, щоб дати лад… В результаті відсутності даних про чисельність було важко постачати Ленінградський військовий округ і північні армії. С тов. Тимошенко у нас були розходження буквально на 200 тис. їдців. Ми трималися своєї, меншої цифри. Але у мене, товариші, не було ніякої впевненості, що правий я, чи не виявиться, що він правий, у нього на 200 тис. більше, а потім почнуть голодувати.
СТАЛІН. Треба змусити людей рахувати.
ХРУЛЬОВ. І Генеральний штаб чисельності діючої армії не знав упродовж усієї війни і не знає на сьогоднішній день.
СТАЛІН. На жаль.
ХРУЛЬОВ. Головне управління Червоної Армії не знало чисельності фінського фронту під час війни і не знає на сьогоднішній день. Мені, наприклад, на II квартал по Ленінградському округу по пайках дають дані на 46 тис. чоловік. Це тільки вузи і тил, а де ж армії? Цього вони не знають, з’ясовують».
Це – фрагмент стенограми наради в ЦК ВКП(б) командного складу Червоної армії за підсумками війни у Фінляндії. 200 тисяч людей. Ось така розбіжність у даних по Фінській війні між командувачем фронтом і начальником тилу. Ясна річ, що для постачання бралася орієнтиром нижча цифра. Так само зрозуміло, що реальне число бійців на фронті було вищим за дані начальника тилу Червоної армії Хрульова (тиловики завжди помиляються, і тільки в одну сторону). Більшим, утім, навряд чи на двісті тисяч. А на скільки? Сталін обмежився реплікою – «треба змусити людей рахувати». І залишив Хрульова на посаді, а Тимошенкові дав маршала і призначив його наркомом оборони. З вимогою «наводити в армії залізний порядок»…
Я навмисно навів приклад, який стосується війська і війни, бо Сталін та його команда з кінця 1920-х років, відсторонивши від влади як романтиків світової революції на чолі з Троцьким, так і прихильників еволюційного розвитку та підвищення добробуту населення на чолі з Бухаріним, зайнялися форсованою підготовкою СРСР до переможної європейської та світової війни. Здавалося б, у цій сфері, якій Сталін приділяв першочергову увагу, має бути хоча б якийсь порядок. Але…
Наприкінці 1930-х років авіаконструктор Полікарпов підготував до запуску в серію винищувач І-180. За своїми льотними даними та озброєнням він цілком був здатен конкурувати з найновітнішим німецьким Ме-109 Е. 1 травня 1939 року І-180 взяв участь у повітряному параді над Красною площею у Москві. 29 липня 1939 року вийшла постанова Комітету оборони при Раднаркомі СРСР «Про впровадження в серійне виробництво модифікованих літаків-винищувачів у 1939 році», за яким випуск І-180 покладався на авіазавод №21 у місті Горькому.
Але директор заводу… відмовився випускати цей літак. Керівництво авіапрому та ВПС приймало одну постанову за іншою, на завод приїздив сам нарком Михаїл Каганович (брат майже всесильного Лазаря), – все даремно. 30 січня 1940 року виходить нова грізна постанова – розпочати серійний випуск І-180 з лютого – оскільки всі креслення давно на заводі, все готове до серії – і нічого. Завод продовжував випускати вже застарілі І-16 конструкції того ж Полікарпова, аж поки наприкінці року директор заводу №21 не запустив у серію ЛаГГ-3, який за всіма характеристиками (і чи не передусім за технологічністю виробництва) істотно поступався І-180. Не випадково ж, мабуть, потім льотчики на фронті звали цей ЛАГГ «лакованим гробом гарантованим»…
А візьмімо «найкращий танк війни» – уславлену «тридцятьчетвірку». Для того, щоб виплавити сталь марки 8-С, з якої виготовлялася танкова броня потрібної міцності, потрібні були нікель, феросиліцій та феромарганець. Їх радянська промисловість давала менше, ніж половину потрібної кількості, все інше перекривалося за рахунок імпорту. З початком війни з Німеччиною дефіцит зріс, відтак вміст нікелю у сталі був удвічі знижений. А в 1942 році бронетанкове управління РСЧА вирішило знизити вміст нікелю ще утричі. В результаті броня, виготовлена з нової марки сталі ФК і товщиною в 35-45 мм, при випробуваннях пробивалася бронебійним снарядом «сорокап’ятки», не кажучи вже про гармати більших калібрів (німецькі танки у цей час мали калібр довгоствольних гармат у 50 і 75 мм), – але все одно цю броню оцінили як «задовільну». В підсумку і лобову, і бортову броню «тридцятьчетвірки» зразка 1942 року німецькі гармати «клацали», мов горішки. Логічно було б випускати менше танків, але з надійним бронюванням.
Проте головним чинником для Ставки (тобто Сталіна) був валовий випуск продукції… І директори військових заводів орієнтувалися саме на це. Так, на заводі №112, куди приїхали у листопаді 1942 року московські представники, аж 40% броньової сталі виявилися некондиційними (тобто ще гіршими за «паперову» ФК. А скільки перед тим із цієї сталі прокатали броньових листів і зробили танків, виконавши і перевиконавши план, одержавши державні нагороди й Сталінські премії? Ба більше: директор артилерійського заводу №92 Єлян поскаржився своєму своякові Берії (вони були одружені з сестрами Гегечкорі) на причепливість воєнпредів, котрі «не розуміють обстановку», і ті були аж на рік відкликані, наслідком чого стали поставки на фронт сотень танків із узагалі недієздатними гарматами.
У тому ж 1942 році американці отримали від радянської сторони зразки танків Т-34 та КВ-1 і випробували їх на Абердинському полігоні. Щодо броні, висновок однозначний: «Хімічний аналіз броні показав, що на обох танках броньові плити мають неглибоке поверхневе гартування, тоді як основна маса броньової плити являє собою м’яку сталь… Зварювання броньових плит надзвичайно грубе і недбале». І це ж були зразково-показові екземпляри, які «вилизувалися» на заводах! Що ж тоді йшло на фронт? І в чому саме полягав «залізний сталінський порядок»?
Інший приклад цього «порядку». Нарком авіаційної промисловості Шахурін у спогадах одним абзацом, як щось малозначуще, розповів, що 12 тисяч тонн дюралюмінію під час війни чомусь опинилися у Сибіру, тоді як мали надійти на радянські авіазаводи – відповідно до їхніх потреб. «Треба було ці «надлишки» терміново переправити всім, хто їх потребував. Але це не жарт – терміново переправити 12 тисяч тонн дюралю в різні кінці країни! Робітники вантажили алюміній у позаурочний час… Допомогли місцеві партійні і радянські організації…» Одне слово, давай-давай, аврал, все для фронту, все для перемоги! Та банальне запитання: це скільки ж вагонів треба було, щоб загнати ці тисячі тонн до Сибіру у той час, коли всі стратегічні ресурси і всі масштабні перевезення начебто контролював особисто Сталін?
І ще один вимір «залізного порядку». Кажуть, що за Сталіна не крали. Знов-таки сюжет, пов’язаний з війною. У наказі по наркомату озброєнь від 25 лютого 1941 року наводилися наступні факти: «Тільки за листопад 1940 р. з заводу № 6 украли 21 гр. платини, 1,2 тонни міді; з заводу №92 – понад 0,5 кг срібла, 0,7 т латуні, 1,6 т міді; з заводу №71 украли 3,1 т нікелю». Розумієте? Наркомат озброєнь, триває Друга світова війна, вся промисловість СРСР вже переведена на воєнні рейки, йде підготовка до «визвольного походу» на Захід – а з військових заводів крадуть цілі тонни стратегічно важливих металів! І це тільки те, що зафіксовано, що не було списано на «відходи», на «брак» – бо ж хто хотів потрапити «під роздачу»…
Крали багато, крали повсюдно, крали все. З 1 липня 1941 року по листопад 1943 року по самій тільки Горьківській області (без обласного центру, в якому зосереджувалися основні промислові потужності) були зареєстровані майже 55 тисяч злочинів, з них – 10540 крадіжок з державних підприємств. Була заарештована 31,5 тисяча крадіїв, у яких вилучили 3,5 мільйони рублів готівкою, 77 тонн хліба, 234 кілограми цукру і промислових товарів майже на два мільйони рублів (зарплата кваліфікованого робітника на військовому заводі у ці часи становила 800 рублів, ставка професора – 1080 рублів). А по СРСР тільки зареєстровані випадки крадіжок за рік сягали півмільйона…
Але то все, так би мовити, дрібні крадії. А ось крадій високого рангу – один із «конармійських маршалів» Григорій Кулик, котрий уславився, зокрема, своєю феноменальною неграмотністю: замість ЕЩЕ він писав в офіційних документах ИСЧО. Цей маршал у перший рік війни потрапив під суд і був розжалуваний у генерал-майори. Якби не це, ніхто б, мабуть, і не звернув увагу на «господарчі» справи цього сталінського висуванця.
Відправившись за наказом Сталіна з Ростова-на-Дону у Керч – рятувати місто від німецьких військ – 10 листопада 1941 року, Кулик долетів на «Дугласі» до Краснодара, а далі поїхав на автомобілі. Чому? А тому, що літак завантажили наїдками і відправили до Свердловська, куди евакуювалася молода дружина маршала. У «Дуглас» було завантажено, за свідченням ад’ютанта Кулика підполковника Валюшкіна, який був посланий з літаком, 7 ящиків яблук, ящик ковбаси, 2 ящика кефалі, борошно, крупа, цукор, масло тощо. Інший ад’ютант маршала майор Канашевич у цей час також займався виконанням «бойового завдання»: набивав вагон продуктами, які мали бути доставлені у московську квартиру «сталінського полководця»: борошно пшеничне – 3 мішки, по мішку риса, гречки, ящиків 40-50 мандаринів, 1000 лимонів, 5 мішків горіхів, 200 пляшок коньяку, портвейну 100 пляшок, 10 пляшок шампанського, ковбаси копченої кілограмів 40-50, ковбаси сиров’яленої стільки ж, цукру мішок, баранини і свинини по 200-250 кілограмів, ікри зернистої 25 банок, ікри паюсної – 20-25 кілограмів, кефалі 2 ящика, консервів понад 100 банок, сала понад 50 кілограмів, варення кілограмів 40. Крім того, були цукерки, чай, компоти, чорнослив та інші продукти – вагон завантажили майже повністю. Загалом продуктів Куликом у Краснодарі було отримано на суму 85 898 рублів 72 копійки (це за державними цінами; за ринковими ж – на кілька мільйонів рублів).
Керч Кулик не втримав, навпаки, він наказав евакуювати звідти війська та бойову техніку. Це рішення за тих обставин було правильним. Проте Сталін не пробачив, схоже, не здачі міста, а незмірної зажерливості маршала. Інші полководці також навіть у критичні місяці 1941 року не забували відправляти додому розкішні продуктові посилки з ад’ютантами, а для потреб своїх штабів виписували й кілограми ікри, і ящики коньяку. Та Кулик переборщив, а на додачу ще й не втримав Керч. От і дісталися йому на горіхи. Так само, як по війні маршалу Жукову, котрий вивозив трофеї з Німеччини цілими ешелонами, а разом із тим активно створював у військах культ власної особи. Ті ж полководці, хто не ліз у політику і більш-менш справно воював, гребли добро безкарно, бо не порушували правил «залізного порядку».
Що ж стосується державного бандитизму, який був зворотнім боком цього «порядку», то тут, видається, особливо щось розповідати не потрібно. Бо українці у своїй масі (навіть частина прихильників Сталіна) щодо цього не мають ілюзій. Згідно з соціологічним опитуванням КМІСу, жорстоким, нелюдським тираном, винним у знищенні мільйонів безневинних людей Сталіна вважають 74% респондентів, незгодні з цим – тільки 13%. Але все ж один тільки приклад: за указом від 26 червня 1940 року, який запровадив воістину драконівські правила виробничої дисципліни (так, запізнення на 20 хвилин тягнуло за собою до 5 років ҐУЛАҐу) та кількома наступними указами схожого змісту з моменту запровадження цих правил і до кінця війни було засуджено понад 8 мільйонів людей, а з кінця війни і до смерті Сталіна – ще 10 мільйонів. Значна частина засуджених була кваліфікованими робітниками, які були вкрай дефіцитними, але їх відправили, як то кажуть, на лісоповал. Це було воістину грандіозне поєднання бандитизму сталінської влади та її тупості, інтелектуальної нікчемності. То невже комусь хочеться, щоб нинішні владні «інтелектуали» були замінені ще більш «головатими»?