Але справа не тільки в цій інтризі і не тільки в тому, кого саме висунуть опозиційні сили кандидатом на посаду Київського міського голови, а і в тому, за якою системою вибори ці проходитимуть. І вибори до Київради, і вибори столичного мера. Бо ж від виборчої системи немалою мірою залежить не тільки персональний склад представницьких органів (і це стосується не лише Києва), а й ефективність діяльності міського самоврядування. Якщо, звісно, це справжнє самоврядування, а не його декорація, муляж, що служить лише передаточною ланкою у виконанні наказів «партії влади».
І якщо обрання депутатів міських рад за чинною змішаною системою дає змогу більш-менш точно (якщо не буде фальсифікацій) відобразити настрої городян, то вибори міських голів або ж, як модно їх звати нині, мерів за системою відносної більшості в один тур – це нонсенс.
Але нонсенс, якщо виходити з інтересів виборців, а не нинішньої «партії влади» та деяких опозиційних вождів і їхніх спонсорів.
Згадаймо: коли 2008 року були призначені дострокові вибори у Києві, цю проблему жваво обговорювали політики та експерти, вона була у центрі уваги перших осіб держави, а сьогодні, здається, ніхто, крім Віталія Кличка її не порушує, і то – не надто наполегливо.
Ідеться про те, обирати міського голову у два тури, чи в один.
2008 року з ініціативою провести вибори столичного мера у два тури виступили більшість депутатів тодішньої парламентської коаліції та більшість урядовців, проти – президент Віктор Ющенко і деякі з депутатів-коаліціянтів. Ось що заявляв на підтримку двотурових виборів мера тодішній віце-прем’єр Іван Васюник: «Мені здається, що це забезпечить інтереси киян, що більшістю голосів вони зможуть обрати міського голову, а не одержати його в результаті лотереї». При цьому Васюник вважав, що підставою проведення виборів за подібною схемою мала стати специфіка Києва, відображена в Конституції й у законі про столицю. Інші прихильники виборів міського голови у два тури обстоювали застосування цього принципу не тільки у столиці, а й по всій країні. Прем’єр Юлія Тимошенко також підкреслювала, що вибори мерів міст мають проходити у два тури.
У свою чергу, Віктор Ющенко категорично заперечував як проведення виборів мера Києва у два тури, так і перенесення цього принципу на всю країну. На його думку, вибори мера у два тури будуть ефективними лише при поверненні до системи врахування явки виборців: «Формування певного порогу явки є новацією радянського суспільства, від якої Україна встигла відмовитись у 1994 році». У Європі, мовляв, три чверті мерів обираються представницькими інституціями, тому запровадження двох турів виборів міських голів відвело б Україну від кращих європейських механізмів.
2008 року система виборів міських голів залишилася старою. 2010 року, коли змінилася влада в країні, теж. Зараз, імовірно, також змін не станеться. І не в останню чергу – через пасивність опозиції, її неспроможність сформулювати та чітко артикулювати певні ідеї, призначені для активізації суспільства та згуртування навколо них.
Тож варто розібратися, бодай у загальних рисах, у цій проблемі.
По-перше, Віктор Ющенко у 2008 році вкотре виявив свою компетентність. Скажімо, у Франції, а ще в Італії, Польщі, Болгарії та низці інших держав – членів НАТО та Євросоюзу мерів обирають саме у два тури. І від того ці країни не перестали бути демократичними. Та й поріг явки чи обов’язковість участі у виборах не є радянським винаходом. Скажімо, у Бельгії можна не йти голосувати – але за це треба заплатити штраф державі.
По-друге, за чинної системи виборів в один тур, коли місто (навіть столицю) може очолити претендент, який набрав не те, що 30%, а навіть 15-17% голосів (за умови граничної розпорошеності голосів, поданих за інших кандидатів, що в Україні не рідкість), така система не тільки сприяє політичній та економічній корупції, залаштунковим оборудкам і залежності міської влади від фінансових «тузів» та загальнодержавного адмінресурсу, а й робить їх неминучими, ба, раціональними складовими системи місцевої влади.
Адже мер, який приходить до керування містом і при цьому не має підтримки ані більшої частини виборців, ані більшої частини депутатів міськради, змушений шукати таку підтримку будь-де. Тож він пропонує посади представникам тих політичних сил, які щойно з ним конкурували і, можливо, навіть поливали його словесним брудом; знаходження спільної мови з ними відбувається зазвичай не прилюдно, з підписанням відповідних зобов‘язуючих документів, а за лаштунками публічних представницьких інститутів.
Ідеологічного підґрунтя в таких домовленостях немає, натомість є прагнення до якнайбільшої влади. Ну, а те, що таку підтримку доводиться шукати серед чиновницького корпусу та бізнесменів, і говорити не варто…
Читайте також: ЕнаКИЇВо. Влада шукає технологічні компенсатори власної непопулярності
З цієї ж опери – і підкуп «незалежних» депутатів міськради та цілих депутатських фракцій (посадами, грошима, сприянням бізнесу тощо) для формування надійної (кругова порука!) промерської більшості.
По-третє, з виборцями також доводиться «працювати», щоби не прогнівити їх, не дати акціям протесту (для яких приводів завжди вистачає) набути значного, а часом і деструктивного розмаху (бо ж люмпенів, чи, як кажуть на Галичині, «міського шумовиння» наразі всюди вистачає). Стратегічні проекти, які так потрібні всім українським містам, потребують часу й економії коштів на всіх інших статтях бюджету. Якщо більшість виборців підтримує мера і вірить у його чесність та фаховість, він має запас у два-три роки, не більше, на виконання проектів, віддача від яких прийде не одразу.
Мало, звісно, часу, але якщо показати бодай частину реального результату, то виборці ще трохи почекають. А от мер (навіть – уявімо собі! – справді чесний мер), за спиною якого стоїть меншість електорату, причому незначна меншість, змушений «кидати» щось виборцям, аби вони не протестували проти тих чи інших далеко не завжди популярних рішень місцевої влади. На стратегічні проекти ресурсів не залишається, навіть якщо мер бачить їхню необхідність і щиро прагне зробити щось корисне для свого міста.
Інша (принаймні, потенційно) ситуація складається, якщо вибори проходять у два тури, і для обрання міського голови потрібна участь понад 50% всього зареєстрованого електорату (поріг явки необхідний, оскільки на виборах Києві 2008 року було застосоване ноу-хау – цілеспрямовані заходи міської влади задля заниження явки на виборчі дільниці певних категорій громадян, «неправильних» з огляду на інтереси цієї влади, – і це ноу-хау може бути поширене по всій Україні).
У такому разі в другому турі два найсильніші претенденти змушені будуть публічно домовлятися з частиною своїх колишніх опонентів на основі певних програмних принципів; політики братимуть на себе певні, чітко зафіксовані зобов’язання, виконання яких можна буде проконтролювати; формуватимуться команди, які спільно працюватимуть у міськраді. При цьому відбуватиметься і консолідація ідеологічно близьких груп виборців, котрі у першому турі були розпорошеними; новий міський голова та його команда після перемоги зможуть опиратися щонайменше на відносну, а, ймовірніше, на абсолютну більшість електорату та на потужну команду у міськраді, і все це робитиметься на рівні публічної, а не залаштункової політики.
І, нарешті, неодмінний «чинник Х» нинішньої української політики – тиск (який можна сміливо назвати брутальним, якщо не бандитським) на всіх більш-менш незалежних від чинної влади міських голів, унаслідок якого чимале число їх з 2010 року вже зрадили і свої партії, і своїх виборців). У разі виборів у два тури, коли за кожним таким мером стоятиме консолідована більшість городян та міських політичних активістів, з таким тиском можна буде боротися – публічно, за підтримки бодай частини місцевих ЗМІ та громадських організацій. Можна буде так само публічно апелювати до Ради Європи (адже Україна давно ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування) і до Європейського суду з прав людини.
Інакше кажучи, вибори у два тури міських голів за українських умов потрібні не якійсь конкретній політичній силі, а демократії як такій. Мер повинен мати більшість (хоча б не абсолютну, а політично активного населення) за своєю спиною. Інакше він апріорі, навіть у разі щирої відданості (уявімо й це) ідеалам народовладдя, не зможе керувати демократичними методами і стане врешті-решт корупціонером, казнокрадом та пахолком «партії влади».
Водночас слід ускладнити процедуру висунення претендентом на кандидати у мери, адже зараз ця процедура надто вже простецька, тож легко – для зриву виборів чи для заплутування виборців – довести ситуацію до абсурду, до сувою з прізвищами кандидатів довжиною у два-три метри…
Нарешті, варто внести зміни у виборче законодавство задля забезпечення інформаційної рівності кандидатів та висвітлення місцевих виборів у ЗМІ. Адже згадані вибори у Києві 2008 року пройшли без теледебатів кандидатів у мери та лідерів чільних п’ятірок партій і блоків – річ, нечувана для Європи, і без застосування сили закону, на жаль, ситуацію тут навряд чи зміниш.
А тепер, нарешті, по-четверте. З якого дива нинішні провідні опозиційні сили забули те, що самі обстоювали у 2008 році? Є два можливих пояснення: перше – це їхній непрофесіоналізм; друге – що вони, а не тільки «партія влади», прагнутимуть на місцевих виборах вповні використати недоліки виборчого законодавства на свою користь. Скажімо, здобути посади мерів (бажано великих міст), маючи за собою лише 15-20% від загальної кількості електорату, або «розтягнувши» за допомогою підставних кандидатів електорат суперника, або мінімізувавши явку чужих виборців. Якщо це так, то мусимо зробити сумний висновок: виходить, що інтереси розвитку демократії та досягнення ефективності місцевої влади їх не цікавлять. Відтак, відбудуться вибори у Києві цього року чи пройдуть синхронно з усіма місцевими виборами 2015 року, результатом їхнім не стане якісний крок до демократії, навіть якщо міським головою оберуть пристойну людину.
Не забуваймо, що столиця – це один із ключів до країни. Переобрання нею у 2008 році міським головою Черновецького – не більше, ніж чвертю виборців, з використанням найбрудніших технологій підкупу однієї частини виборців та заохочення абсентеїзму іншої, – стало прелюдією до обрання Януковича президентом меншістю учасників голосування у 2010 році й до узурпації його командою влади у державі.
Чи винесені з цього належні уроки, в тому числі – і щодо боротьби за оптимальне виборче законодавство? Ясна річ, чинна «партія влади» з усієї сили опиратиметься запровадженню в Україні нормального виборчого законодавства, яке сприятиме ефективності місцевих виборів, але ж боротися треба, і боротися енергійно. Інакше реальні реформи за підтримки чесно завойованої більшості електорату й надалі лишатимуться в Україні солодкавою казкою для дорослих.