Президент Міхеїл Саакашвілі на диво легко і швидко визнав поразку своєї партії, яка була біля керма майже вісім років, і віддав переможцям право самостійно сформувати кабінет. «Не першою, але й не другою людиною» став російський мільярдер і грузинський прем’єр Бідзіна Іванішвілі.
Сто днів – достатній термін, аби зрозуміти, чого насправді хоче та чи та політсила, приходячи до влади. Коли дивишся з Києва, здається, що прем’єр-міністр Іванішвілі проводить божевільну політику. Він є агентом впливу Кремля й робить усе, щоб виконати популістські передвиборні обіцянки. Кілька днів тому стало відомо, що, крім коштів самого олігарха, який має російське і французьке громадянства водночас, в електоральну кампанію «…мрії» вклали не один мільйон доларів кілька доволі багатих росіян із грузинськими прізвищами. Серед «добродіїв» немає послідовників Матері Терези. Всі ці люди – успішні промисловці й бізнесмени, не помічені у викиданні грошей на вітер.
Події, які сьогодні відбуваються у Грузії, є наслідком плану її фактичної окупації «гаманцями» з московською та пітерською реєстрацією. Щоб пересвідчитись у правоті сказаного, варто подивитися, що ж спромоглися зробити парламентська й урядова команди Іванішвілі за цей короткий час.
По-перше, вдалося доволі сильно маргіналізувати донедавна правлячу партію «Єдиний національний рух» президента Саакашвілі. Арешти міністрів і рядових чиновників, побиття опонентів, хамські словесні ескапади з вуст глави уряду. Словом, політика в стилі «переможець забирає все», що дуже швидко стала новою реальністю. Соціологія демонструє: підтримка партії Іванішвілі за кілька місяців після перемоги зросла ще на 10% від 55%, які вона здобула на парламентських перегонах. А готовність виявити підтримку президентові-реформатору знизилась… утричі. На жаль, не вдалося знайти даних про те, скільки респондентів не стали відповідати на запитання. Здається, що багато. Бо в нинішній Грузії визнати себе прихильником Саакашвілі – то неабиякий чин.
І сувора оцінка згортання демократичних процесів, яка прозвучала з вуст державного секретаря США Гілларі Клінтон (зокрема, слова про небезпеку «українізації») стала не попередженням, а, на жаль, запізнілою фіксацією того, що видно неозброєним оком. Навіть із Вашингтона.
По-друге, мало не стався конфлікт із найближчим сусідом і бізнес-партнером. Азербайджан будує на території Грузії залізницю Баку – Ахалкалакі – Карс, яка скорочує шлях від Каспію до Туреччини й далі в Європу. Грузія не вкладає в проект нічого, натомість дістає робочі місця й отримує прибуток від нової магістралі. Завдяки стратегічному партнерству з Ільхамом Алієвим Саакашвілі домігся найнижчих цін на газ. Іванішвілі, своєю чергою, із граційністю «слона у крамниці посуду» ледве не зіпсував відносин з Азербайджаном, зробивши кілька несподіваних заяв щодо прокладання шляху, який, мовляв, не відповідає національним інтересам Грузії, та бажання знизити ціну на газ, котрі викликали неоднозначну реакцію Баку. Дорогу будують і далі, але неприємний осад залишився.
По-третє, були спроби нормалізувати ситуацію на «московському фронті». Результатів, щоправда, мало. Дипломатичні відносини не реанімовані, жодних реальних кроків на шляху відновлення територіальної цілісності Грузії не зроблено: російські війська контролюють п’яту частину держави. Відбулося кілька ознайомчих зустрічей на не дуже високому рівні. Відтак вироком прозвучали слова глави уряду РФ Дмітрія Мєдвєдєва та очільника МЗС Сєрґєя Лаврова, що «незалежні» Абхазія і Південна Осетія – це вже «нова історична реальність» і Росія готова до діалогу з Тбілісі, але, за окупантською логікою Кремля, факт визнання маріонеткових режимів перегляду не підлягає.
Пишуть, що до Москви доїхали перші партії аджарських цитрусових. Щоправда, не навпростець, а через Білорусь – «дякувати» Митному союзові, тому самому, куди так кличуть Україну. До того ж, як стверджують експерти, Російська Федерація, згідно з умовами СОТ, і так має відкрити кордони для товарів, вироблених у Грузії. І це на тлі існування й надалі одностороннього візового режиму для громадян Сакартвело й за вартості річної візи (на хвилинку!) у $600 – невеликої ціни Москви для мотивування місцевих квіслінґів.
По-четверте, у 16 муніципалітетах Грузії владу було захоплено силою – від «підвішування» мерів на гачках кримінальних справ до фізичного побиття з витяганням чиновників із кабінетів, словесними образами під прицілом телекамер у стилі китайських хунвейбінів.
По-п’яте, змінилися власники й керівники більшості телеканалів. А популярний не тільки в Грузії російськомовний канал «ПИК» був закритий. Не останньою чергою, судячи з усього, через активну редакційну політику, спрямовану, зокрема, й на Північний Кавказ. Звісно, навіщо «Первому…» й НТВ місцеві конкуренти? До речі, після чотирьох років грузини знову мають змогу приймати сигнал кремлівських телерупорів. Це теж плата за прихід до влади Боріса Іванішвілі (працюючи в РФ, він русифікував власне ім’я). Земля і свобода в обмін на брязкальця…
Відомий блогер і аналітик Ґела Васадзе однією з ключових причин, чому прозахідні й ліберальні сили у Грузії програли, називає відсутність середнього класу та розвинутого громадянського суспільства. Останні не визріли. Вісім реформаторських років – це явно не ті сорок Мойсеєвих літ блукання пустелею. Але висновок вартий уваги і для українців: величезна кількість підприємців та НГО не створюють ні першого, ні другого.
Феноменально, але грузинська свобода народилася під авторитарною владою і помирає за нібито демократії. Західні «друзі» тиснули на Міхеїла Саакашвілі, не дозволяючи йому стати диктатором на кшталт Лукашенки, Путіна чи Назарбаєва. Васадзе влучно описує дилему: «…політика маргіналізації опозиції, яку проводила влада Грузії всі попередні роки, була викликана розумінням того простого факту, що поява сильної альтернативи означає не просто небезпеку політичної поразки, а й загрозу зміни курсу».
Власне, так і сталося. А що ж Саакашвілі? Президент віддав ініціативу, обережно критикує нових владців. Теоретично він має право вже у квітні розпустити парламент. Але про доцільність цього кроку дебати точаться і в середовищі його прихильників. Є ризик отримати ще радикальніший депутатський корпус – і тоді небезпека імпічменту. Цугцванг.
За кілька днів до Нового року прем’єр-міністр заявив, що дав наказ прокуратурі припинити переслідування представників попередньої влади, зокрема найближчих соратників глави держави. Отже, виклики туди, арешти – це була суто політика, солодка помста олігарха Іванішвілі, про якого Путін, як він сам висловився, «чув».