Комуністи – люди послідовні. Якщо вже робити «навар» на ностальгії певної частини населення за радянськими часами та радянськими міфологемами, то якомога більший. Не гребуючи нічим – навіть пам’яттю про мільйони тих українців та представників інших етносів, які жили в Україні, котрі загинули під час Другої світової війни, вивертаючи цю пам’ять у своїх інтересах.
От і зараз: народні депутати Омелян Парубок та Петро Цибенко внесли на розгляд Верховної Ради законопроект №1040 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо збереження назв вулиць пов'язаних з Великою Вітчизняною війною 1941-1945 років)». У безграмотно складеній пояснювальній записці говориться, зокрема (зберігаю авторський правопис): «Ім’я кожного солдата, який загинув за свободу Батьківщини ми не маємо права забувати. Ніколи раніше в історії воєн боротьба народу у тилу не досягали такого розмаху. А тому, зберігши назви вулиць – ми зробимо крок для збереження пам’яті про героїв Великої вітчизняної війни».
Читайте також: Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті
Відтак законопроект пропонує доповнити другу статтю Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» від 2000 року, де перераховані основні форми увічнення пам’яті про цю війну та її героїв доповнити таким абзацом: «збереження місцевими органами самоврядування найменувань вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд названих на честь військовослужбовців, які здійснили героїчний подвиг, червоноармійців, партизан, підпільників, бойових формувань Червоної Армії та інших подій, пов’язаних з Великою Вітчизняною війною». Відповідно запропоновано змінити й закон «Про місцеве самоврядування в Україні», щоб зобов’язати місцеві органи влади не змінювати топоніми, пов’язані з цією війною.
Справа наче й благородна. Але тільки на перший погляд. Насправді ж, ідеться про те, щоб законодавчо закріпити сталінську парадигму бачення війни, сталінську воєнну міфологію, сталінську топоніміку. І на тому, щоб Україна й надалі залишалася оазою неосталінізму, зробити політичний «навар».
Адже сама назва «Велика Вітчизняна війна» – попри те, що з’явилася вона у статті сталінського пахолка, головного войовничого атеїста СРСР Ємельяна Ярославського у «Правді» 23 червня 1941 року, – належить особисто Сталіну. Ця назва сама по собі є міфологемою, особливо для українців. Не була та війна в українській ментальності «Вітчизняною»; хоча б тому, що не існує жодної талановито написаної української пісні (одна з найбільш співочих націй!) про цю війну. Є, звісно, геніальні «Степом, степом…» та «Батьку, ми ровесники з тобою…» – але це вже повоєнні та посутньо антивоєнні пісні. Натомість талановиті повстанські пісні – не рідкість; та вони про іншу війну, про війну за свободу України, а не «за Родіну, за Сталіна».
Ба більше: цей законопроект виходить з брутального поділу українців на дві категорії: «повноцінних» і «неповноцінних». Причому «неповноцінними» тут виявляються ті, хто зустрів нацистські танки вогнем ще 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського. А от ті маршали, генерали й офіцери, котрі у тому ж вересні проводили спільні паради з нацистами і пили з ними за здоров’я двох червонопрапорних фюрерів, а пізніше в силу нападу Гітлера на свого недавнього друга й союзника (СРСР, нагадую, 28 вересня 1939 року підписав з Німеччиною Договір про дружбу й кордон, а голова радянського уряду Молотов кількома днями пізніше на весь світ назвав війну проти гітлеризму «злочинною») – це визначні герої, люди «вищого» ґатунку.
Крім того, цей законопроект у разі свого ухвалення дає змогу швиденько назвати вулиці та площі у певних регіонах іменами Сталіна та Брежнєва (чи більш дрібної публіки з того ж ряду) – а потім наполягати на незмінності цих назв, бо ж ідеться про учасників війни, генералісимуса та генерал-майора…
І, нарешті, цим законопроектом закріплюється топоніміка, пов’язана із певними військовими діячами, які особисто причетні до страхітливих речей, що потрапляють під визначення злочинів проти людства і людяності. Лише два приклади. Генерал-майор Сабуров та генерал армії Черняховський.
«НКВД СРСР повідомляє отримане від свого співробітника, котрий перебуває у тилу противника в районі Рівне, УРСР, наступне донесення: "Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. На мої претензії комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом. Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу вплинути через Сабурова…"». Хто це зводить наклепи на партизанів Героя Радянського Союзу Сабурова? Це – нарком внутрішніх справ Лаврентій Павлович Берія, який 23 січня 1943 року доповідає Сталіну про безчинства, приборкати які його власний представник безсилий. Вдумайтесь: член Ставки, ледь не всемогутній «луб’янський маршал» прозоро натякає Сталіну про необхідність втрутитися…
Ось як описував події весни та літа 1943 року на Волині, де діяв Сабуров, Тарас Бульба-Боровець, командувач «Поліської Січі» та Української народної революційної армії: «Одної ночі лебедівці [так він називає вояків організованих ОУН-Бандери загонів УПА – С.Г.] карають мечем та вогнем польське село. Вдень німці з польською поліцією карають за це п’ять українських сіл. На другу ніч большевики з поляками палять за те саме ще п’ять українських сіл та дострілюють уцілілих втікачів по лісах». А ось статистика: тільки восени 1943 року, вже після спаду українсько-польського протистояння, на Волині 79 сіл спалили нацистські карателі, а 29 – червоні партизани. Якщо ж узяти до уваги співвідношення їхніх сил, то партизани у цій справі виявили значно більшу активність та заповзятість у знищенні українського населення.
А влітку 1944 року генерал-майор Олександр Сабуров очолив управління НКВД Дрогобицької області. Він був безпосереднім організатором каральних операцій проти УПА та підпілля ОУН, особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників українського Руху Опору. Невдовзі, втім, його перевели на східну Україну, а потім – до Москви, начальником Головного управління МВС СРСР. З 1946 по 1958 роки числився депутатом Верховної Ради СРСР. У 1957 році Хрущов відправив його на пенсію – схоже, ще з часів війни він запам’ятав аж надто вже криваві «подвиги» цього Героя. Але ж маємо те, що маємо: вулиці Сабурова у Житомирі, Овручі, Чернігові й стольному Києві, бюст Героя в Овручі, школи його імені.
Іван Черняховський. Феноменальна кар’єра: у 1937 році – майор, командир танкового батальйону 8-ї мехбригади, у березні 1941 року – підполковник, командир 28-ї танкової дивізії у Прибалтиці. А вже влітку 1944 року Іван Черняховський – командувач 3-го Білоруського фронту, двічі Герой Радянського Союзу, генерал армії. Йому тільки 38 років. Нічого не скажеш – воєнний талант! А 18 лютого 1945 року він гине під Кенігсбергом…
Усе наче й нічого, але… «Перше вторгнення росіян у східні райони Німеччини сталося у жовтні 1944 року, коли частини Червоної армії захопили кілька прикордонних селищ. Через п‘ять днів вони були вибиті звідти, і перед очима німецьких солдатів постала страхітлива картина. Навряд хоча б один цивільний уникнув смерті від рук російських солдатів. Жінок розпинали на дверях сараїв і перекинутих возах, чи, зґвалтувавши, душили танками. Їхніх дітей також по-звірячому вбили. Сорок французьких полонених, які працювали на хуторах, були розстріляні гаданими “визволителями”. Та ж доля спіткала й кількох німецьких комуністів. Дії червоноармійців не були виявом беззмістовної жорстокості, це був методичний садизм, що не поступався діям самих нацистів». Так описує вчинки вояків Черняховського у Східній Пруссії сучасний британський історик Макс Гастінгс. Ті ж самі події схожим чином описує й російський історик Олег Плєнков: «20 жовтня 1944 року радянські війська взяли прусське село Неммерсдорф (тепер – Маяковське) і вчинили розправу над місцевими жителями… Одним із найвідоміших прикладів масових убивств мирних жителів став випадок у пригороді Кенігсберга Метгені, який у лютому 1945 року, через три тижні після здачі радянським військам, німці відбили назад. У цьому пригороді були знайдені близько 3000 трупів німецьких біженців, вбитих найбільш варварськими способам, – переважно жінок, дітей, літніх людей…» Може, сучасні історики щось перебріхують? «Усі ми знали, що німецьких дівчат можна ґвалтувати і вбивати. Це сприймалося ледь не як відвага в бою». Це написав Олександр Солженицин, який воював у Східній Пруссії і був заарештований за «антирадянщину».
Читайте також: Фальшивий прапор фальшивої перемоги
Молодший колега капітана Солженицина, в майбутньому – письменник і художник Леонід Рабичев, був тоді юним лейтенантом. Він на початку 2000-х описав те, що коїли війська Черняховського, детально: «Війська наші у Східній Пруссії наздогнали громадянське населення, яке евакуювалося з Гольдапа, Інстербурга й інших міст, які залишалися німецькою армією. На возах і машинах, пішки старі, жінки, діти, великі патріархальні сім’ї повільно по всіх шляхах відходили на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, поскидали у кювети обабіч шосе їхні вози з меблями, валізами, чемоданами, конями, відтіснили вбік старих та дітей і, позабувши про обов‘язок і честь і про відступаючі без бою німецькі підрозділи, тисячами накинулися на жінок і дітей. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть, регочучись, орава мужиків зі спущеними штаньми. Тих, хто обливається кров‘ю і втрачає свідомість, відтягують убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крик і стогони. А їхні командири, їхні майори і полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує – ні, радше, регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь… До обрію серед гір мотлоху, перекинутих возів трупи жінок, старих і дітей…». Продовжувати не буду; але зазначу, що нацисти хоча б не ґвалтували своїх жертв у Бабиному Ярі… А далі – «цим шосе проїздив на своєму вілісі і командуючий Третім Білоруським фронтом генерал армії Черняховський…» Одне слово, знав славетний командувач, чим займаються його війська.
І мовчки (чи не мовчки, а віддавши відповідний цілком таємний наказ своїм командирам?) благословляв цей геноцид. І знову слово Максу Гастінгсу: «Коли червоноармійці оволоділи Кенігсбергом, вони перебили тисячі жителів. Жінок ґвалтували просто в родильних відділеннях лікарень. Один лікар згадує їхні крики відчаю: “Застрельте мене! Застрельте мене!” – але мучителі обирали для своїх жертв повільну смерть. Міхаель Вік, один із тих, хто вижив у цій бійні, розповідає: “Кожного зустрічного чоловіка вони вбивали, а кожну жінку – ґвалтували. Вночі звідусіль лунали крики і благання про допомогу. Вони зачиняли людей у підвалах і підпалювали будинки…” Від єврея Віка не сховався і похмурий парадокс ситуації: “Спершу нас намагалися знищити Гітлер і нацисти, тепер цим зайнялися росіяни"».
Я розумію, що комуністи України знайдуть – услід за Сталіним – аргументи для виправдання всіх цих злочинів: мовляв, то була відплата, німці самі винні тощо. А спалені українські села підтримували бандерівців. Тому нехай і Сабуров, і Черняховський, і подібні до них (а також Сталін та Брежнєв) фігурують в топоніміці України. І вулицю Комуністичну чи Ленінська чіпати не можна – адже партія вела народ до перемоги, а Ленін його надихав. Одне слово, українці мають і у ХХІ столітті жити у полоні сталінської міфології…