Чинний міністр культури Естонії Рейн Ланґ належить до тих людей, хто прийшов у політику з медіа-бізнесу, доклавши чимало зусиль до створення незалежного естонського радіо після розпаду СРСР. У розмові з Тижнем він розповів про те, як їхній уряд підтримує свою культуру.
У. Т.: Як Естонії вдалося реформувати свою культурну сферу після колапсу Радянського Союзу та відновлення незалежності?
– Нам дуже пощастило, що між двома світовими війнами діяла система підтримки естонської культури. У 1924 році був ухвалений закон про культурну фундацію, яким запроваджено унікальну систему субсидування національної культури за допомогою розподілу податків на її користь без втручання парламенту чи уряду в цю справу. Гроші розподіляли люди, залучені до культурної сфери, а не чиновники чи парламентські комітети. Це була ефективна система у 1920–1930-х роках. Після повторного здобуття незалежності, 1993-го цей закон був ухвалений знову, що забезпечило напрочуд ефективний механізм промоції нашої культури та підтримки приватних ініціатив завдяки фінансуванню окремих проектів.
Нині Естонія посідає першу сходинку за розмірами витрат на культуру й освіту серед країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Для нас, як маленької нації, це дуже важливий показник. Як символи незалежності країни мають також бути й атрибути національної культури, до яких у нас, наприклад, належать симфонічний оркестр, національний балет і опера, музей мистецтв тощо. Всі естонські уряди, незалежно від політичного спрямування, ставлять культуру на одне з чільних місць у своїй роботі. Чинний уряд робить акцент на розвитку культурного підприємництва. Це новий рух і концепція в ЄС. Культуру не варто сприймати лише як витратника грошей, а насамперед – як творця мистецьких цінностей і того, хто забезпечує роботою не лише культурних діячів, а й агентів, промоутерів тощо. Крім того, культура є рушійною силою туризму. Культурне підприємництво нині є найдинамічнішим сектором естонської економіки, становлячи 3,5% щорічного ВВП. Сподіваюся, ми наблизимося до 5% до кінця 2013-го. Естонія не має великих покладів корисних копалин, за винятком нафтового шельфу на дні моря, але ми володіємо потужними мистецькими ресурсами, які збереглися завдяки нашій системі освіти, що, попри всі жахи комуністичного правління, вижила після 50 років окупації.
Міністерство культури може надавати підтримку різним культурним середовищам, зводити їх разом, укладати угоди з іншими країнами на засадах міжнародного культурного обміну. Зокрема, наприкінці листопада ми підписали комплексну програму зі співпраці у сфері культури з Україною. Врешті-решт, маємо об’єднувати професіоналів, і те стосується не лише державних культурних інституцій, таких як національний музей, опера, театр чи балет. Це також корисно для приватного культурного підприємництва, зокрема, організаторів фестивалів, промоутерів, менеджерів музичних гуртів. Ми повинні обдумувати, що вони можуть зробити разом. В Естонії відсутня центральна державна кіностудія – TallinnFilm була приватизована на початку 1990-х. Натомість у нас функціонує чимало комерційних компаній продакшну, які шукають можливостей для співпраці з кіностудіями в інших країнах.
У. Т.: Як Міністерство культури розподіляє фінансування між різними реципієнтами та проектами?
– У бюджеті країни закладені окремі статті для державних культурних інституцій. Останні діють на основі закону про приватні об'єкти, але оскільки вони були передбачені урядом, Міністерство маємо дбати про те, щоб ті були прибутковими. Зокрема, ми не покриваємо 100% їхніх витрат. Як правило, уряд може забезпечувати не більш ніж 70% витрат інституцій, тому що театр, який забезпечує свій бюджет менш ніж на 30%, не вважається театром – він мусить він мусить бути цікавим для аудиторії. Окрім підтримки інституцій у нас є спеціальні фонди для окремих проектів. Після ухвалення річного бюджету в парламенті ми оголошуємо про початок публічних тендерів для охочих отримати фінансування. Ці фонди зазвичай розподіляються на початку лютого кожного року. До того ж у нас є культурна фундація, яка виділяє гроші, зібрані з податків на алкоголь і тютюн, на приватні ініціативи.
У. Т.: Чи є в Естонії стратегія промоції своєї культури за кордоном? Вона переважно втілюється через певні культурні програми чи одноразові проекти?
– Ми не організовуємо днів естонської культури за кордоном або промоцій за допомогою адміністративного апарату. Натомість підтримуємо окремі звершення, для чого у нас створено окремий фонд. Наприклад, Національний естонський симфонічний оркестр організовує тур Північною Америкою наступної осені. Він, звісно, не може зробити цього, маючи лише стандартний щорічний бюджет, тому ми покриваємо екстравитрати. Міністерство також підтримало один із естонських рок-гуртів у його першому турі Францією. І результатом такої підтримки стало підписання контракту з Universal Music. Наш уряд оплатив
€10 тис., і тепер гурт заробляє великі гроші самостійно. Його популярність різко зросла не лише у Франції, а й у Північній Америці. Ми також підтримуємо гурти, які беруть участь у великих міжнародних фестивалях. Звичайно, що міністерство не покриває 100% витрат, але ми надаємо певну допомогу.
У. Т.: Чи створює Естонія власну мережу культурних інституцій за кордоном, як, приміром, Велика Британія, Німеччина, Франція чи Польща?
– На жаль, ні. Це дуже дороге задоволення для такої маленької країни, як Естонія. У нас відповідну функцію виконують культурні аташе у шести країнах світу, зокрема у Фінляндії, Німеччині, США та Великій Британії. Прикро, втім, ми не можемо собі дозволити таку посаду при естонському посольстві в Києві, і цим займаються наші дипломати.
У. Т.: Що ви можете порадити Україні у реформуванні її культурної сфери, в якій безмежно домінує низькоякісний російський попсовий продукт?
– Вважаю, некоректно давати поради суверенній країні. Що краще для України, вирішувати насамперед самим українцям. Однак на озброєння українська політична еліта може взяти розвиток особливо популярного нині в ЄС культурного підприємництва і те, як за його допомогою можна змінити суспільну ментальність і ставлення до культури як такої. Ми мали подібне до того, що сформовано в Україні, ставлення до культури: митців сприймали лише як прохачів грошей із бюджету. Але тоді подивилися на їхню реальну творчу діяльність: чим вони займаються, кому це цікаво, які податки вони сплачують, і почали розвивати культуру, робити її прибутковою. Коли ви змінюєте соціальну ментальність і бачення того, що культура – це бізнес, підприємництво, речі починають рухатися у правильному напрямку.
У. Т.: Беручи до уваги естонський досвід, як можна відновити національну традицію у країні з постколоніальним спадком?
– Потрібно бути уважними до зацікавлення з боку молодого покоління до збереження культурних цінностей. У нас є чимало фольк-гуртів, які використовують національну традицію в різних перспективах. Також необхідно привчати дітей у школі до того, що важливо знати історію своєї країни. Коли люди забувають про своє історичне минуле, стають манкуртами, як у відомому романі «Буранний полустанок» («І довше століття триває день») киргизького автора Чингіз Айтматова. Багато манкуртів є в нашому суспільстві, які нічого не знають про своє минуле. І тут важливу роль відіграє система освіти.