У книжці «Чехія – земля обітована» йдеться про те, як іммігранти працевлаштовуються, живуть, працюють, розриваються між двома країнами, асимілюються: кількість українців у цій державі така, що їх уже неможливо не помічати. У Чехії книжка одразу викликала неабияке зацікавлення. В Україні ж заговорили про те, що твір варто було би перекласти й видати на батьківщині головних персонажів, заповнивши в такий спосіб чергову подвійну прогалину, адже і з сучасною чеською літературою пересічний український читач майже незнайомий, і вітчизняні письменники проблеми гастарбайтерів розкрили зовсім трохи. Хоча, за логікою, варто би спершу визначити, який із текстів Петри Гулової є найвдалішим, а також яке місце посідає її творчий доробок серед молодої чеської літератури. Утім, дедалі частіше в питанні вибору художньої прози для перекладу естетичний критерій втрачає визначальну роль, поступаючись впевненості в комерційному успіху твору в Україні, який містить бодай згадку про українців. У поєднанні з уже шаблонним висловом «непроговорена травма» це часто слугує безапеляційною відповіддю на просте запитання: чи справді саме ця книжка варта негайних перекладацьких і видавничих зусиль?
Прикладом вибору, з яким можна і варто полемізувати, є «Вивезена» Йозефа Вінклера. Відомий австрійський письменник, якого досі не перекладали українською, тепер представлений у нас не найвизначнішим своїм твором. Утім, у книжці йдеться про селянку з Черкащини, вивезену на примусові роботи до Каринтії в часи Другої світової війни. І це є такою собі індульгенцією ініціаторам видання, мовляв, вустами іноземного митця проговорюється досі не описане митцями українськими. Справді, в сучасній українській літературі досі немає повноцінного роману про остарбайтерів. Утім, «Вивезена» нас не порятує. Той, хто очікує історії поневірянь українки в Австрії, розчарується: реконструкція життєвого шляху Нєточки Василівни Ілляшенко не сягає навіть кінця війни. Селянка (1928 р. н.) розказує про життя своїх батьків за царської Росії, про пережиті в дитинстві колективізацію та Голодомор, шлях у завошивленому товарняку до Австрії і, нарешті, про перші роки роботи на каринтійських фермерів.
Нєточка до того ж постійно називає Україну Росією, свою мову – руською й не ідентифікує себе як українку за національністю. Сам автор каже, що, пишучи текст у 1983 році, хотів лише зафіксувати унікальний життєвий досвід жінки-страдниці, застосувавши експериментальний прийом імітації документального письма: основна частина роману оформлена як оповідь від першої особи, де відтворено розмовну мову екс-остарбайтерки, збережено повтори окремих мікросюжетів, як це часто стається в усному монолозі немолодої чи не надто освіченої людини. В одному з інтерв’ю перекладачка Неля Ваховська зазначила: проект був одним з аргументів запросити Йозефа Вінклера відвідати Україну. Письменник справді погодився приїхати на презентацію, але чи не краще було би спершу ознайомити публіку з його пізнішим, зрілим твором? З цього погляду видання «Все ясно» Джонатана Сафрана Фоера, де однаково критично зображено українців і євреїв, або «Гойдалки дихання» нобелівської лауреатки Герти Мюллер про німецький трудовий табір на нашій території є чеснішим підходом: українські мотиви поєднано з важливістю самих текстів у творчому доробку автора та світовому культурному процесі. Отже, перекласти українською всі твори про українців, можливо, мета й непогана, але дещо кон’юнктурна, якщо зважити на те, що в нас досі не перекладено безліч шедеврів світової літератури.