Серед них постійно є голодуючі. Не одні й ті самі. Хтось йде, хтось стає до лав. Вчора, 6 серпня, голодування почали чотири людини.
Зараз голодуючих вісім. Тиждень познайомився з кожним з них.
«Місяць розмовляю українською»
28-річний Сашко Прудников з Києва розпочав голодування 6 серпня. Однак тут, біля Українського дому, хлопець вже місяць. Через це втратив роботу.
«Я працював поваром, – розповідає хлопець. – Коли почався протест – ночував біля Українського дому, а зранку йшов працювати. Було дуже тяжко».
Сашко вибачається за свою (геть непогану) вимову. «Я лише місяць розмовляю українською. Як закінчиться протест – буду її вчити», – зізнається. На державну хлопець з російськомовної столичної родини перейшов тут, на Європейській площі.
Не менш важливо для Сашка те, що він знайшов біля Українського дому нових друзів. «Не просто друзів – однодумців, – підкреслює він. – Я розчарувався у старому колі спілкування. Це були звичайні хлопці з мого району, вони не здовольняли мене. Тут є люди, яким по 60 років, і люди, яким по 18. Але навіть вік стає неважливим. Нас одна думка об'єднує».
Голодуючий підкреслює: не підтримує жодного з сучасних українських політиків.
«За щастя треба боротись»
Емілія Бережницька з Коломиї, голова тамтешньої Спілки художників під назвою «Коло-Ми-Я», голодує вже шостий день. Як справжня жінка на питання про вік лише загадково посміхається.
«Я вважаю, що за щастя треба боротись, – пояснює пані своє рішення протестувати. – Щастя – це коли держава має свою мову, культуру та традиції. Зберігає їх. Бо саме ці показники творять націю. Ми є нацією, а не просто населенням».
Аби долучитись до акції пані Емілія передчасно поїхала з художнього пленеру у місті Стрий. «Я не можу залишатись осторонь, ніхто мене не змусить, – пояснює вона. – Така я людина. Якщо щось не роблю для країни – для мене це як злочин».
На її думку, акцію біля Українського дому дуже важливо продовжувати. «Люди бачать, що жива надія», – каже художниця.
«Ми – народ»
Дев'ятнадцятирічна Аліна Боднар, студентка Університету культури та мистецтв, родом з села Сокиряни Чернівецької області.
"Я голодую не для президента, не для депутатів», – підкреслює вона.
Дівчина розпочала голодування вчора, але загалом постійно перебуває біля Українського дому вже близько 20 днів. Найбільше за цей час її вразили люди, що поруч.
«Я зустріла тут освічених, свідомих людей, – посміхається Аліна. – В нашому маленькому містечку таких важко знайти. Чудово, що ми згуртвались. Ми – народ. Бо маємо спільну мету, спільні плани. Бо нам не байдуже».
Шкодує, що акцію не підтримують журналісти, депутати та духівництво. «Треба, щоб люди не боялись, – каже Аліна. – Щоб була наснага».
Зруйнувати мур
51-річний Юрій Тимошенко з Коломиї голодує вже тринадцятий день. Він – маляр-декоратор.
«Я голодую тому, що добре усвідомлюю важливість цієї акції, – пояснює пан Юрій. – Тільки вона може зупинити «мовний» закон».
Чоловік розповідає: має контакти з українською діаспорою у багатьох країнах світу. «У всіх країнах, де мешкають наші люди, цю акцію підтримують. І саме на її підтримку проводять акції біля посольств нашої держави».
Мета акції, на його думку, може бути лише одна: скасування закону. «Дерев'яний таран б'є в мур фортеці, – пояснює чоловік. – В одну точку. І руйнує цілий мур».
«Ми не женемось за двома зайцями», – додає він.
«Боротись за незалежність»
Сьогодні другий день не їсть 22-річний Володимир Волошин з Волині. Він прибув до Українського дому у неділю.
Хлопця вразив виступ кобзаря вночі. Виступаючий розповідав: діти спитали його куди він їде.
– Боротись за незалежність, – відповів кобзар.
– Але ж Україна незалежна! – зауважили малі.
– За її незалежність знов треба боротись, – сказав той.
Боротись за незалежність приїхав і Володимир. «Може, колись мої діти спитають мене що я робив у ці дні», – каже сільський хлопець.
«Без мови немає країни»
Вчора після обіду приїхала у Київ й долучилась до голодування 60-річна жінка з Криму, з Керчі. Ії звуть Валентина Смешко. Зараз пані Валентина на пенсії. До того, каже, працювала поваром, а ще – на заводі. Вона розмовляє російською.
«Без мови немає країни, – пояснює пані Валентина своє рішення приїхати. – У кожній країні має бути своя мова, своя культура. Тоді буде й повага до країни, до нації. Наші ж політики намагаються націю роз'єднати».
Пані Валентина розповідає: у ії рідній Керчі люди намагались почати збирати підписи за відставку президента. Однак активістів відразу заарештували й «більше їх ніхто не бачив».
«У нас, буває, говорять на україномовних, що вони «Бандери», – обурюється кримчанка. – Але люди, які так кажуть, навіть не дивляться телепередечачі українською мовою! Їх так виховали листівками, пропагандою».
«Буде катастрофа»
64-річний Олексій Бур'ян зараз на пенсії. Останні 10 років чоловік працював вчителем фізкультури. Мешкає у Черкасах, хоча сам родом з Кировоградщини. Він не їсть вже шість днів.
«Я маю відстоювати свою рідну землю, нашу священну мову. Якщо не боротись за це, нічого не робити – буде катастрофа», – каже пан Олексій.
Він виглядає дуже втомленим. Але посміхається кажучи, що незабаром з Черкас приїдуть ще хлопці. Один з них вже голодував за українську мову, протримався 11 діб.
«Він вже зализав рани, – розповідають біля Українського дому. – Планує продовжити голодування».
***
Дев'ятнадцятирічна Євгенія Яглінська з міста Калинівка Вінницької області теж долучилась до голодування вчора. Зараз вона спить просто неба, і її – русяву дівчину з довжелезними віями – дуже, дуже шкода будити.