8 березня в Луганську

Суспільство
8 Березня 2018, 10:01

До того ж знайдуться ті, кого легко можна буде переконати у власних талантах, яких насправді й немає. Кожного 8 березня я пригадуватиму той день у 2015 році, коли ми святкували його на моїй тодішній роботі — на військовому об’єкті неабиякого «республіканського» значення. Без жартів. Роботи було чомусь повно. Дали нові вказівки, які суперечили технічним можливостям мого відділу, тож свято було радше просто червоною датою в календарі, але ближче до третьої до кабінету забігли попередити: рівно о третій у залі для нарад буде загальний збір.

 

Ми підняли голови від паперів, підфарбували губи та пішли до великого приміщення, у якому зазвичай збиралися для нарад усі «командири». І диво! Кабінет був прикрашений до свята: шампанське, одноразові чашки, фрукти, цукерки — безліч усього. Ініціаторами стали російські військові. Легкі в організації, чіткі у виконанні, оптимістичні, вони змогли все зорганізувати. Купили, накрили, запросили. Легко та в ритмі вальсу, як кажуть. Я була вражена, а всі інші жінки сором’язливо стояли по кутках, прагнучи приховатися за спинами одна одної. За час від літа 2014-го я зістаріла років на 20. За нас усіх мені ставало соромно.

 

Головний у цій компанії — красивий високий офіцер у високому чині — підняв келих за нас, жінок. Він робив це так легко, із жартами, ніби все своє життя організовував такі свята. Саме нас там не було, натомість були всі ті жінки, які роками дивилися на нього із захопленням по різних гарнізонах. Він казав штамповані звичні речі, у яких не було війни, а навколо не було цього міста. Ми для нього становили саме ту аудиторію, перед якою можна було бути ким завгодно. Він і його колеги казали тости, а всі місцеві «офіцери» (вчорашні таксисти та будівельники) стояли мовчки, незручно переминаючись із ноги на ногу: і шампанське, і гусарська впевненість, і шарм росіян були незручними та незвичними для всіх. Місцеві чоловіки були чорно-білою копією на тлі того високого красеня, який видавав експромти, жартував і сміявся вголос. Росіяни прагнули вивести нас із ступору, хоча й за такого стану речей вони почувалися цілком нормально. Ми виходили з наших кутків лише швидко взяти цукерки та знову ховалися за спини інших.

 

Читайте також: «Дим-димок од машин…»

 

Незручно чомусь було всім, крім тих росіян, які організували це свято. Я думала тоді, чому я соромлюся? Ніхто, крім мене, не знає про ті 20 років, які минули в моєму житті за півроку. Лише я можу забути це чи пам’ятати все життя. А головне — нікому, крім мене та моєї родини, не було абсолютно ніякої справи до того, що я відчуваю та чому я так змінилася. То що я ховаюся по тих кутках — це так неприродно для мене. Чому я прагну швидше піти, коли можна насолоджуватися життям у приємній компанії? Дуже швидко торжество покинули майже всі. Місцеві чоловіки почувалися дуже незручно. Шампанське, як і це легке свято квітів і цукерок, не вписувалося до їхнього формату. Для них дуже часто дні народження та поминки за загиблими товаришами повільно перетікали з одного в інше. А в промовах вони були не майстри, кажучи двома словами штамповані речі та прагнучи не вживати міцне слівце, зрозуміле чоловікам і більшості жінок. Тож радше почувалися слоном у посудній лавці серед нас усіх. Жінки, набравши в долоні цукерок, розбігалися по кабінетах, лишилися лише наймолодші дівчата, які мали не дуже добру репутацію в колективі. Казали, що вони співмешкають із росіянами. Хоча про привабливих і молодих зазвичай кажуть неприємні речі в жіночих колективах. Але музика та дівочий сміх лунали ще довго з того кабінету: алкоголю лишилося багато, чоловіки прагнули свята, а дівчата хотіли танцювати.

 

Я йшла додому цілком розгубленою. Не відчувала свого реального віку, почувалася людиною, яка втратила здатність радіти й багато чого ще. Ніколи в мене не було такого стану, щоб я сором’язливо стояла десь у кутках і почувалася гостем не на своєму святі. А ще я йшла та думала, чи зможу колись знову тішитися, брати участь у святкових заходах, як раніше. Забагато питань. Дуже багато як для передсвяткового дня. Ще тривалий час я відучувала себе нездатною радіти. Я не могла знайти себе в новому форматі життя. Мені здавалося, що хтось повинен мені пояснити, як бути далі, як ставитися до всього, що зі мною відбулося. Але всі були в схожому стані й відшукували себе самотужки. Коли я прагнула поговорити про те, що відчуваю, із подругами, вони все бачили дуже поверхово: «усім зараз важко» або «мені пощастило знайти роботу». Але це все я знала й без них і знову не могла знайти себе. Розуміла, що в такому стані не зможу довго приховувати свій настрій. І це був глухий кут. Я не могла зрозуміти, невже ті росіяни не бачать усього, що ми відчуваємо? Я придивлялася до них — ми для них були екзотикою. Як колись народи крайньої півночі для моряків: такі дивні, незрозумілі. Я дивилася на наше місто їхніми очима: нікуди піти, сумно, брудно. Воно справді було розбитим і скаліченим.

 

Читайте також: В'ятрович роз'яснив ситуацію щодо скасування вихідних 8 березня, 1 і 9 травня

 

Приїжджі офіцери курили на сходах перед дверима будівлі та дивилися навколо, а мені було боляче від того погляду — таким він був байдужим. Я прагнула розказати їм, яким є наше місто насправді, яким воно було, за що його варто поважати та любити. Я казала так запекло, ніби виправдовувалися перед ними за той бруд і руйнацію на вулицях. Слухати мене їм було дивно та приємно. Вони просили: «Розповідай ще». І слухаючи, уже почувалися незручно. Вони ж були певними: ми не варті нічого, а наше місто — сіра зона з такими самими сірими й наляканими мешканцями. Я почувалася незрозуміло. Чого я хочу? Закохати їх у своє місто? Виправдати нас? Щось їм довести? Вони їхали вночі назавжди, не встигаючи попрощатися з нами. Лишали придбані для зручності мультиварки наступним поколінням офіцерів. Їхали туди, де було зручно й усе зрозуміло, де не було людей із наляканими та втомленими очима, передчасно зістарених, які не знали, як ставитися до тих, кого тут нібито немає та хто нібито робить щось добре для нас.