Триватиме дійство до 21 липня. На ОМКФ-2012 заплановані професіональні програми: пітчинг для продюсерів, майстер-класи для акторів, сценаристів, кінокритиків тощо. Режисер Пітер Ґріневей укотре розкаже про «смерть кіно», кінокритик Андрєй Плахов, навпаки, – про життя його авторського різновиду, акторка Джеральдін Чаплін – про себе, а режисер Тодд Солондз – про нас усіх. На Потьомкінських сходах прокрутять «Вогні великого міста» Чарлі Чапліна, котрі представить його онук, а на Ланжеронському узвозі – відреставровану «Землю» Довженка в музичному супроводі етно-хаос-гурту «ДахаБраха»… Також відбудеться «український конкурс» – це нововведення покликане продемонструвати, що в нас таки є своє кіно.
Читайте також Третій пітчинг: українське кіно дорослішає
«Остання іскра життя»/ «La chispa de la vida»
Іспанія – Франція, 2011
Режисер: Алекс де ла Іґлесія
(Міжнародна конкурсна програма, Фестивальний палац, 16 липня)
Дуже актуальний трагіфарс про нещасний випадок із безробітним, на покалічене тіло якого злітаються, немов стерв’ятники, журналісти, агенти й інші роззяви з фотоапаратами в руках. Поки чоловік лежить зі сталевим прутом у голові, очікуючи на медичну допомогу, йому пропонують роботу, в якій іще зранку відмовили, хочуть узяти інтерв’ю за €2 млн. У цьому аж надто реалістичному абсурді єдиною не безтямною особою залишається хіба що дружина (Сальма Гайєк). Фільм був перезентований на цьогорічному «Берлінале».
«Цезар мусить умерти»/«Cesare deve morire»
Італія, 2012
Режисери: Паоло та Вітторіо Тавіані
(Фестиваль фестивалів, Фестивальний палац, 20 липня, кінотеатр «Родіна», 21 липня)
Один із найкращих фільмів цього року і, можливо, найкраща робота й без того славетних братів Тавіані. Її якість вимірюється оригінальністю ідеї: один театральний режисер вирішує поставити «Юлія Цезаря» Шекспіра у в’язниці з зеками-акторами. Постановка стає самим життям: ув’язнені, перебуваючи у своїх камерах, на прогулянці чи в їдальні, спілкуються репліками із п’єси. Сили і об’ємності цій ідеї додають охоронці: не беручи участі в мистецькому процесі, вони коментують блазнювання мешканців тюрми, які просто-таки перевтілилися у своїх персонажів… «Золотий ведмідь» цьогорічного Берлінського кінофестивалю був заслуженим.
«Гамер»
Україна, 2011
Режисер: Олег Сенцов
(Український національний конкурс, кінотеатр «Родіна», 18 липня)
Одна з найбільш несподіваних стрічок. Це повнометражний дебют самоука, економіста за освітою і підприємця зі стажем, який перекваліфікувався на режисера під впливом захоплення кіно. Аматорство простежується майже всюди у фільмі, знятому з руки на цифрову камеру, одначе він приваблює саме документальною правдивістю (переважно там знімалися непрофесійні актори). «Гамер» – це історія хлопця, котрий грає в комп’ютерні ігри на професіональному рівні. Він не ходить до школи, готуючись до виступу на чемпіонаті світу. Стрічку робили кілька років і показали на багатьох фестивалях світу, тепер представлять удома, в Одесі.
Читайте також: Амбітно. З гумором
«Убийте мене, будь ласка»/ «Kill Me Please»
Бельгія, 2010
Режисер: Оліас Барко
(Спеціальні покази, Ланжеронський узвіз, 19 липня)
Особливим цей фільм є не лише через отримання головного призу Римського кінофестивалю 2010-го й нагороди за режисуру ОМКФ 2011-го: він є квінтесенцією концепції фесту в Одесі та прикладом незаангажованого художнього бачення, що переконливо кладе навзнак ідею Ґріневея про «смерть кіно». Стрічка, в якій поєднано чорний гумор і елементи абсурду в дусі Марка Феррері чи Бертрана Бліє, належить до розряду найкращих. Гомерично смішна, дотепна й часом влучно реалістична, вона розповідає про таку собі «клініку», чи клуб закритого типу, де самогубцям укорочують віку в запропонований і проплачений ними спосіб.
«Щастя»/«Нapiness»
США, 1998
Режисер: Тодд Солондз
(Ретроспектива фільмів Тодда Солондза, кінотеатр «Родіна», 16 липня, кінозал U-CINEMA на Одеській кіностудії, 20 липня)
Роз’ятрена рана на тілі американського кінематографа Солондз «болить» про все: про спосіб життя середньостатистичних американців, про сімейні проблеми, про пубертатний вік та підлітків, іммігрантів і шовінізм. «Щастя» – один із центральних «фурункулів» його доробку. Бо тут поєднуються майже всі його теми: стосунки в сім’ї, відносини між чоловіками й жінками, національно-етнічні питання. У фільмі перетинаються три пари, а заодно й погляди на життя, кохання, секс і щастя, до якого дужче за всіх і за все на світі прагнуть герої. Це неприємне кіно, і красою воно не відрізняється теж, та коли «болить», про гламурність не йдеться.
«Кисневий голод»
Україна, 1991
Режисер: Андрій Дончик
(Загублений світ: українське кіно початку 90-х, кінотеатр «Родіна», 16 липня)
Ця стрічка, зокрема, для тих, хто не знає про добре українське кіно 90-х. Дончик класно втілив чудовий сценарій Юрія Андруховича, детально, точно і образно водночас змалював усе «щастя» перебування в лавах Радянської армії з винахідливою жорстокістю дідівщини й патологічним глупством уставщини. Безсумнівними плюсами фільму й особистим досягненням акторів є робота в ньому Тараса Денисенка (рядовий), Віктора Степанова (прапорщик) і Олексія Горбунова (лейтенант). На жаль, знята за часів розпаду совка, кінокартина не була побачена широкою аудиторією.
«Земля»
Україна (СРСР), 1930
Режисер: Олександр Довженко
(Особливі події: Кіно_live, Ланжеронський узвіз, 20 липня)
Один із предметів гордості України, неодноразово премійована «Земля», входить до числа 35 фільмів, які цього року реставрував Національний центр Довженка. На відміну від повернутих до життя «Панцерника «Потьомкіна» й «Метрополіса», що їх показали на Одеському кінофестивалі останніми роками, демонстрація технічно оновленої «Землі» буде світовою прем’єрою. Концептуальною бачиться й ідея озвучення музикою «ДахаБрахи», яка не є суто фольклорною, як «Божичі» чи «Гуляйгород», а використовує етнічні мотиви на постмодерністський манер. Таким чином, класика ніби поєднується із сучасністю, творячи спадкоємність поколінь.
Читайте також: Потреба особистого звільнення